Ось я й приніс до компанії німецькі knoedel'i, це дуже смачні галушки з борошна, їх кидають сирими в окріп, для шлунка вони важкуваті, але ж який станеш жирний від них. Їж, не соромся. Що більше з'їси, то більше мене звеселиш. Прошу ж тебе, не відвертайся, не віддувайся, наче ти вже надто ситий, їж. Хіба ж не краще їсти, ніж висіти? Покажи-но своє стегно. Також потовщало! Два фути сім дюймів завтовшки. Який же окіст може зрівнятися з ним?
За якусь часинку він знову приходив до ченця:
— На, — казав він, — ось дев'ять голубів. Для тебе вбили цих невинних пташин, що без страху літали над кораблем. Не гребуй ними! Всередину їм я поклав трохи масла, трохи хлібця, натертого мускату, гвоздички, потовченої в мідній ступці, блискучій, як твоя шкіра. Ясне сонечко радіє, що може подивитися на себе в такій ясній мармизі, як твоя, а все через те, що вона як не лусне від жиру, завдяки моїм турботам.
Уп'яте він приходив до ченця і приносив йому waterzoey.
— Тобі до смаку рибна солянка? — питав він. — Море тебе носить, море тебе годує, більше воно неспроможне зробити і для самого короля. Так, так, бачу, в тебе вже добре позначається п'яте підборіддя. З лівого боку трохи навіть більше, ніж з правого. Треба буде краще відгодувати цей бік, бо Господь сказав нам: "Будьте справедливі до кожного". А яка ж тут справедливість, коли жир розподілився нерівно? Я тобі принесу на шосту годівлю слимачків, цих устриць бідноти. Таких ти ще ніколи не їв у своєму монастирі: ці невігласи кинуть їх в окріп і хутчій їсти. Але це ж тільки пролог. Треба потім зняти з них шкаралупу, покласти їхнє ніжне м'ясце в риночку і довго тушкувати з селерою, мускатом, гвоздикою, а підливу заправити пивом та борошном, і до них ще треба подати грінки на маслі. От я так усе й зробив для тебе. За що діти мусять відчувати до батьків таку велику вдячність? За притулок, любов і, найперше, за їжу. Отже, ти повинен мене любити як своїх батька-матір, і таку само вдячність повинна відчувати до мене твоя пелька. Та не витріщай так дико на мене своїх баньок!
Зараз я ще принесу тобі солоденької юшечки, звареної на пиві, заправленої маслом, борошном і корицею. Знаєш навіщо? Щоб твій жир став прозорий і аж тремтів під шкірою. Його вже й так видно, коли ти хвилюєшся. Та ось уже й дзвонять вечірню зорю. На добраніч, спи спокійно, не турбуйся за завтра. Будь певен, що завтра чекає на тебе смачна їжа, яку зготує і принесе тобі друг твій Ламме.
— Геть від мене! Дай мені помолитися Господові, — просив чернець.
— Молись, — казав Ламме, — молись під веселу музику хропіння. Від пива та сну ще більше погладшаєш, добре погладшаєш. Я дуже радий.
І Ламме йшов спати.
А матроси й солдати казали йому:
— На якого ти біса відгодовуєш цього ченця, що терпіти тебе не може?
— Не заважайте мені, — відповідав Ламме, — я роблю велику справу.
5
Настав грудень — місяць найдовшої темряви. Уленшпігель співав:
Його високість герцог Анжуйський
Вже скинув личину:
Хоче Бельгію взять під кормигу свою.
Та загарбані провінції
Не стали анжуйськими
І податків не платять.
Бийте, барабани,
Бо анжуєць програє!
Вже під орудою Штатів:
Ренти і маєтності,
Суд, магістрати
І різні посади.
Тим-то й гнівний на реформатів
Його високість,
Що в Франції вважавсь атеїстом.
О, анжуєць програє!
Мечем і насильством
Його високість герцог
Сам хоче стати
Можновладним королем.
Хоче обманом забрати
Багато міст і навіть Антверпен,
Не спіть, панове!
О, анжуєць програє!
Франціє, то не на тебе
Народ наш розлючено ринув;
Ні, удари смертоносні
Благородне тіло твоє пощадять;
Не твої то діти,
В битві гинучи, загородили
Браму Кіп-Дорпську власними трупами.
О, анжуєць програє!
Не твоїх синів, о Франціє,
Народ кидає з фортечних мурів,
То прихвоснів Анжуйського кидають,
Того розпусника й нероби,
Що твоєю кров'ю впився
І нашої схотів напитись,
Та від келиха далеко ще до рота…
О, анжуєць програє!
Його високість
В незахищеному місті горлав:
"Бий! Убивай! Хай живе меса!"
А в красивих фаворитів,
Безсоромних, блудливих,
В очах горів вогонь
Похітливості, а не любові,
О, анжуєць програє!
Ми б'ємо їх, а не тебе, бідолашний народе,
Замучений податками і боргами.
Вони забирають у тебе
Хліб, і коней, і вози
І зневажають та безчестять
Тебе, кого повинні батьком звати.
О, анжуєць програє!
Франціє! Ти, їхня мати,
Годувала власним молоком
Батьковбивців, які ім'я твоє
Ганьблять за межами твоїми.
Пий же смердючу їх славу,
Яку вони тобі приносять
Ганебними дикунськими ділами…
О, анжуєць програє!
І ще одна провінція вплелася
Квіткою у твій вінок воєнний.
Залиш дурному півневі бійку і хіть,
На горло наступи йому.
Бо ти народ і сильний, і могутній,
Чави їх без жалю й пощади!
І тебе полюблять усі народи,
Коли анжуєць програє битву!
6
У травні, коли фламандські селянки, щоб уберегтися від хвороби й смерті, повільно кидають собі вночі через голову три чорні бобини, у Ламме відкрилась рана. Його сильно трусила пропасниця, і він попросив, щоб його поклали на палубі коло ченцевої клітки.
Уленшпігель погодився, але, боячись, щоб він під час нападу хвороби не скотився в море, звелів міцно прив'язати його до ліжка.
Як тільки напад минав, Ламме щоразу нагадував гезам про ченця, а сам показував йому язика.
Чернець казав йому:
— Ти мене ображаєш, череваню.
— Ні, — відповідав Ламме, — я тебе відгодовую.
Повівав тихий легіт, пригрівало ясне сонечко. Ламме був міцно прив'язаний до ліжка, щоб, бува, в маренні не полетів за борт. Йому здавалося, що він на кухні.
— Як палає сьогодні піч, — кричав він. — Зараз ортолани посиплються дощем. Жінко, постав у садку сильце, та не одне! Ти така гарна, коли закачаєш рукави до ліктів. Рука в тебе така біла! Аж кусати хочеться, кусати губами. Це ж оксамитні зуби. Чиє воно, твоє біле тіло, твої повні груди, що просвічують крізь тонке біле полотно? Це мій, мій солодкий скарб. Хто зготує мені печеню з півнячих гребінців і курячих куприків? Не клади багато мускату: від нього дужче трясе пропасниця. Соус — білий, кмин і лавровий лист. А де жовтки?
Потім він кивнув Уленшпігелеві, щоб той нахилився до нього, і шепнув йому:
— Зараз дичина посиплеться на нас дощем. Я тобі дам на чотири ортолани більше, ніж іншим. Ти ж капітан. Тільки не кажи пре це нікому!
Почувши, як лагідно хлюпотить хвиля і б'ється в борти корабля, він сказав:
— Суп кипить, сину мій, суп кипить, але як же довго треба розтоплювати цю піч!
Та тільки-но він приходив до пам'яті, то найперше згадував про ченця.
— Де він? Чи погладшав?
А побачивши його, він показував йому язика й казав:
— Звершується велика справа. Я задоволений.
Одного дня він попросив поставити на палубі велику вагу і на одну шалю посадовити його, а на другу ченця. Та тільки-но чернець виліз на вагу, як Ламме на своїй шалі, наче стріла, злетів угору і радісно скрикнув:
— Він важчий, він важчий! Я — наче пір'їна проти нього. Я мало не злетів у небо, як пташка. Прошу вас, зніміть його, я хочу зійти. Тепер покладіть гирі. Посадіть його. Скільки він заважив? Триста чотирнадцять фунтів! А я? Двісті двадцять.
7
Наступної ночі, шойно почало розвиднятися, Уленшпігель прокинувся від крику Ламме:
— Уленшпігелю! Уленшпігелю! На поміч! Держи її! Розріжте мотузки! Розріжте мотузки!
Уленшпігель піднявся на палубу.
— Чого кричиш? — сказав він. — Я не бачу нікого.
— Це вона, — галасував Ламме, — вона, моя жінка, там, у човні, що плаває навколо того флібота, еге ж, того, звідки ми чули спів і звуки віоли.
На палубу вийшла Неле.
— Розріж мотузки, рибонько! — просив Ламме. — Хіба ж не бачиш, що рана вже загоїлась? Це вона своїми ніжними ручками перев'язала її. Еге ж, вона, вона! Хіба ж ти не бачиш? Ось вона стоїть у човні. Чуєш? Вона ще співає. Йди до мене, моя кохана, не тікай від бідного Ламме, що такий самотній на світі без тебе.
Неле взяла його за руку, торкнулася лоба.
— У нього ще пропасниця, — зауважила вона.
— Розріжте мотузки! — кричав Ламме. — Дайте мені шлюпку! Я ожив, я щасливий, я видужав!
Уленшпігель розрізав мотузки. Ламме скочив з постелі в самих підштанках із білого полотна і почав сам спускати шлюпку.
— Ти глянь, — сказала Неле до Уленшпігеля, — в нього аж руки трусяться від нетерплячки.
Коли шлюпку спустили на воду, Уленшпігель, Неле і Ламме разом з веслярем сіли в неї і попливли до флібота, що стояв далеченько в гавані.
— Гарний флібот! — зауважив Ламме, допомагаючи весляреві.
На ясному ранковому небі, що сяяло, немов кришталь, позолочений першими променями сонця, чітко вимальовувалися обриси корабля та його стрункі щогли.
Ламме усе веслував.
— Розкажи ж нам, як ти її знайшов, — промовив Уленшпігель. Ламме почав уривчасто розповідати:
— Мені покращало, і я заснув. Раптом чую якийсь невиразний шум, наче щось дерев'яне стукнулося об борт. Шлюпка. Вибігає матрос: "Хто там?" А ніжний голосок, її, мій сину, її солодкий голосок, відповідає: "Друзі". Потім грубіший: "Хай живе гез! Від капітана флібота "Йоганна" до Ламме Гудзака". Матрос кидає драбину. Світить місяць. Я бачу постать у чоловічій одежі, що вилазить на палубу, а в тої постаті повні ноги, круглі коліна і стегна. Я собі й думаю: "Еге! Та це ж переодягнута жінка", — і раптом відчуваю, немов троянда розцвіла і торкається мого обличчя — то були її уста, сину мій. Потім, чую, заговорила. Вона! Розумієш? Вона цілує мене й плаче. Це був вогонь, божественний бальзам для мого тіла. "Я знаю, що не гаразд вчинила, але я тебе люблю, мій чоловіче, мій бідний чоловіче! Я часто приходила до тебе, та не насмілювалася наблизитись. Нарешті матрос мені дозволив. Я перев'язала тобі рану, але ти не впізнав мене. Все-таки я тебе вилікувала. Не сердься на мене, дружино моя! Я скрізь ішла слідом за тобою, але я боюсь: він тут, на вашому кораблі. Пусти мене! Коли він мене побачить, то прокляне, і я горітиму вічно в пеклі!" Вона ще раз мене поцілувала, сміючись та плачучи, і пішла, хоч як я благав і плакав. Ти зв'язав мені руки й ноги, сину мій, але тепер…
Сказавши це, він щосили наліг на весла, і кожне весло було наче натягнута тятива лука, з якого ось-ось зірветься прудка стріла.
Коли вони вже підпливали до корабля, Ламме сказав:
— Ось вона стоїть на палубі і грає на віолі, моя кохана жіночка з золотистим волоссям, карими очима, ще свіжими щічками, з голими повними руками, білими пальчиками.