Капітан Фракасс

Теофіль Готьє

Сторінка 85 з 101

Ясна річ, небезпека ще не минула, але, якщо не буде непередбачених ускладнень — а я докладаю всіх сил, щоб запобігти цьому,— то, думаю, він одужає і зможе й далі вести таке ж преславне життя, наче ніякої рани і не було.

Лице принца осяяла глибока батьківська радість; він ступив у кімнату, щоб поцілувати сина, але доктор Лоран, поштиво доторкнувшись до його рукава, зупинив вельможу:

— Дозвольте мені, принце, заперечити проти здійснення такого природного вашого бажання; лікарі часто бувають нестерпні, бо медицина — найсуворіша з усіх наук. Ради бога, не підходьте до герцога. Він дуже слабий, і в такому стані ваша присутність, дорога і водночас грізна для молодого герцога, може спричинити небезпечний приступ. Всяке хвилювання для нього було б фатальне, воно може порвати ту благеньку ниточку, якою я прив'язав його до життя. За кілька днів рана почне гоїтися, сили хворого помалу відновлюватимуться, і ви матимете радість бачити його скільки завгодно, вже нічого не боячись.

Заспокоєний і переконаний слушними доказами лікаря, принц пішов у свої покої і до півдня поринув у благочестиве читання, аж поки старший лакей доповів його ясновельможності, що обід подано.

— Попросіть до столу мою дочку, графиню Ізабеллу де Лінейль — такий титул тепер буде у неї,— сказав принц дворецькому, який негайно ж виконав цей наказ.

Ізабелла пройшла через покій з обладунками, які так налягали її вночі і в яких тепер, серед білого дня, вона не бачила нічого страшного. Ясне світло падало через високі вікна, вже не закриті щільними віконницями. Повітря в кімнатах було чисте. Гілляччя ялівцю і пахучого дерева яскравим полум'ям горіло в камінах, і це розвіяло важкий дух затхлості та цвілі. Разом з хазяїном життя повернулося в цю мертву оселю.

їдальні не впізнати було, стіл, який ще вчора мав такий вигляд, ніби за ним збиралися бенкетувати привиди, тепер був накритий дорогим обрусом з рівним чотирикутником складок; на столі сяяв красиво розставлений срібний посуд, оздоблений різьбленими візерунками та гербами, поблискували карафки богемського кришталю з золотими цяточками, венеційські келихи на кручених ніжках, усякі судочки для прянощів; од страв ішла духмяна пара.

В каміні на решітці з гладеньких металевих куль, розміщених у кілька рядів, горіли здоровенні поліна, широкі ом ахи полум'я під веселе тріскотіння іскор здіймалися до чавунної плити з гербом принца, й по всій просторій кімнаті лилося приємне тепло. Від вогню в каміні, хоча й буя ясний день, червоними відблисками сяяло коштовне, з благородних металів, начиння на полицях буфетів, блищали золоті та срібні візерунки на шкіряній оббивці стін.

Коли Ізабелла ввійшла, принц уже сидів на своєму стільці з високою спинкою, над якою виступав своєрідний дашок. Позад нього стояди два лакеї в парадних лівреях. Молода дівчина привітала батька скромним реверансом, у якому не було нічого театрального і який схвалила б будь-яка знатна дама. Слуга підсунув Ізабеллі стілець, і вона без особливих церемоній сіла навпроти принца, на те місце, яке він рукою показав їй.

Подали суп, потім один слуга почав нарізати на буфегі всяке м'ясо, а інші підносили його вже до столу.

Ще один лакей наливав Ізабеллі вино, яке вона, будучи людиною стриманою і тверезою, пила тільки дуже розведене. Схвильована подіями вчорашнього дня та минулої ночі, захоплена і збентежена раптовою зміною у своєму житті, пойпята глибокою тривогою за тяжкопораненого брата, не знаючи, що сталося з коханим Сігоньяком, вона ледь торкалася страв, які стояли перед нею.

— Ви не їсте і не п'єте, графине,— сказав принц.— З'їжте хоча б оце крильце куріпки.

Почувши, як її по-дружньому, але серйозно назвали графинею, Ізабелла глянула на принца — в її прекрасних голубих очах світилися подив і несміливе запитання.

— Авжеж, ви — графиня де Лінейль. Так називається маєток, який я дарую вам. Бо ім'я Ізабелла без цього невеличкого супроводу моїй доці не підходить, хоч воно й чудове.

Підкоряючись нестримному пориву серця, Ізабелла підвелась, обійшла стіл, стала перед принцом на коліна і, вдячна за таке ніжне піклування, поцілувала його в руку.

— Встаньте, доню,— розчулено мовив принц.— Встаньте і сядьте на своє місце. Я роблю по-справедливості. Доля не дала мені змоги зробити це раніше, і в жахливому випадку, який з'єднав усіх нас, є щось таке, в чому я бачу волю божу. Ваша цнотливість не допустила страхітливого злочину, і я люблю вас за доброчесність, навіть якщо вона коштуватиме життя мого сина. Але господь бог його врятує, аби він покаявся в тому, що образив таку пречисту невинність. Доктор Лоран дав мені надію, та й сам я, дивлячись од порога на Валомбреза, не помітив на його чолі тієї печаті смерті, яку ми, військові, добре вміємо розпізнавати.

В чудовій позолоченій кухві принесли воду, принц сполоснув руки, відкинув серветку і, подавши Ізабеллі знак, попрямував до вітальні; дівчина пішла за ним. Старий вельможа сів біля каміна, величної скульптурної споруди, що здіймалась аж до стелі, а дочка його прилаштувалася поряд, на складаному стільці. Коли лакеї вийшли, принц ніжно взяв руку Ізабелли в свої руки і деякий час мовчки дивився на дочку, котра в такий дивний спосіб повернулася до— нього. В очах його були радість і смуток, бо хоч лікар і заспокоював, а життя Валомбреза й досі висіло на волоску. Принц був щасливий і разом з тим — нещасний; але чарівне личко Ізабелли невдовзі розвіяло тяжкі почуття, і принц повів таку мову, звертаючись до нової графині:

— Що й казати, дорога моя доню, за цих обставин, що в такий дивний, романтичний, незвичайний спосіб з'єднали нас, у вас, певно ж, виникла думка, що весь цей час, від вашого дитинства і донині, я не шукав вас і що тільки випадок повернув забудькуватому батькові його втрачену дитину. Думати так — значить кепсько знати мої почуття; у вас же така добра душа, що, я не сумніваюсь, ви скоро відкинули б цю думку. Ваша мати, Корнелія, була, як вам відомо, дуже вразлива і горда; вона все сприймала надзвичайно гостро, й коли вищі міркування, я сказав би, майже державні інтереси, примусили мене, всупереч самому собі, розійтися з нею і взяти шлюб відповідно до верховної волі, а по суті — наказу, якому ніхто не мояе противитись, вона, не тямлячи себе від гніву та досади, рішуче відмовилась од усього, що могло б полегшити її становище і забезпечити ваше майбутнє. Землі, замки, щорічну ренту, гроші, коштовності — все вона з образливою зневагою відкинула. Я захоплювався її некорисливістю, але не відступився і залишив у одної довіреної особи повернуті нею гроші й цінні папери, щоб вона могла забрати їх назад... на той випадок, якщо б вона передумала. Та ні, Корнелія уперто відмовлялася й далі і, змінивши прізвище, перейшла в іншу трупу, з якою пустилася в мандри по провінції, уникаючи Парижа і тих місць, де бував я. Незабаром я втратив її слід, тим більше, що король, мій повелитель, призначив мене послом і дав делікатне доручення, яке надовго затримало мене за кордоном. Повернувшись, я через відданих, певних і розумних людей, які, вивідуючи, розпитували серед акторів різних театрів, узнав, що вона кілька місяців тому померла. Що я* до * дитини, то про неї ніхто нічого не чув і не знав, що з нею сталося. Безперервні переїзди цих акторів, прізвиська, що їх вони самі собі беруть і частенько змінюють чи то з необхідності, чи за власною забаганкою, страшенно ускладнюють пошуки, тим більше, коли не можеш вести їх сам. Маленька прикмета, котра могла б показати дорогу людині зацікавленій, нічого не дає найманому шукачеві, яким керують тільки корисливі мотиви. Казали, правда, що в цих трупах є кілька маленьких дівчаток, але подробиці їхнього походження не мали нічого спільного з вами. Траплялися й такі матері, які, не дуже дбаючи про те, щоб їхні діти були з ними, нахабно твердили, буцімто я — батько їх, і мені доводилося стерегтись таких хитрощів. До залишених мною грошей ніхто не підступався. Злопам'ятлива Корнелія явно хотіла заховати від мене дочку і таким чином помститися за себе. Я був змушений повірити, що вас нема в живих, але якесь потаємне чуття твердило мені, що ви живі. Я згадував, яким гарненьким малятком ви були в своїй колисці і як, бувало, коли я нахилявся, щоб вас поцілувати, ви крихітними рожевими пальчиками тягнули мене за вуса, тоді ще чорні. Народження сина ще більше оживило ці спогади, замість того, щоб заглушити їх. Я дивився, в яких розкошах він росте — весь у бантах і мереживі, достоту королівське дитя, як бавиться іграшками, котрі могли б забезпечити добробут не одної чесної сім'ї,— дивився й думав, що, можливо, ось саме в цю мить ви, сяк-так одягнені в полиняло театральне лахміття, мучитеся холодні й голодні, трясучись у дорожній балагулі або сидячи в якійсь клуні, відкритій усім вітрам. Якщо вона жива, казав я собі, над нею збиткується, б'є її старший у трупі. Висячи на латунній нитці, напівмертва від страху, вона літає, зображаючи в виставі амурчиків і маленьких геніїв 5. Дівчинка старається стримувати сльози, але вони течуть, залишаючи борозни на грубому шарі рум'ян, якими вимазали бліді її щоки. Або ж вона, тремтячи від хвилювання, белькоче в кіптяві свічок маленькі уривки дитячої ролі, що вже коштувала їй не одного штурхана. І я дорікав собі, що зразу, ще в день пародження, не відібрав дитини від матері; але ж тоді я вірив, що наша любов — вічна. Згодом настали інші муки. Я думав про те, що в безпутному бродячому житті цнотливість такої красуні, якою, скидалося, мала бути моя дочка, неминуче зазпає нападів усяких розпусників, котрі в'ються навколо актрис, як метелики навколо світла, і мене кидало в жар від думки про те, що ви, в чиїх жилах тече моя кров, змушені терпіти такі тяжкі кривди. Не раз, вдаючи з себе великого любителя театру, хоч насправді ніколи ним не був, я ходив на вистави, намагаючись побачити серед актрис у ролях простушок молоду особу вашого віку і таку ж вродливу, як, здавалося мені, мали бути ви. Але бачив тільки облудні, накрашені лиця, безстидство куртизанок, прикрите гримасою невинності. Жодна з тих щебетух не могла бути вами.

Втративши надію, я з сумом відмовився від спроб знайти свою дочку, яка стала б мені втіхою на старість; принцеса, моя дружина, через три роки після нашого шлюбу вмерла, залишивши мені одну-єдину дитину — Валомбреза, який своєю непогамовною вдачею завдавав мені багато прикрості.

82 83 84 85 86 87 88

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(

Дивіться також: