Рухомі загони (військо, що його пересували, куди хотіли) — це містечкова міліція, що служила безплатно; за Єлісавети, коли наближалася Армада, вони дали сто вісімдесят п'ять тисяч піхотинців і сорок тисяч верхівців.
Обидва клерки знов уклонилися королівському кріслу, після чого підклерк, у профіль, сказав до палати громад:
— Королева "так хоче".
Третій біль збільшував десятину й пребенду лічфілдської й ковентрійської єпархії, що була одне із найбагатших прелатств у Англії, призначав особливу ренту катедральному собору, збільшував кількість каноників і підвищував настоятельські прибутки та бенефіції, "щоб, — як сказано у вступі до біля, — задовольнити потреби нашої святої релігії". Четвертий біль додавав до бюджету нові податки; на мармуровий папір, на наймані екіпажі, — кількість їх фіксовано було для Лондона вісімсот, а таксу — по п'ятдесят два фунти стерлінґів на кожен рік; на адвокатів, прокурорів, повірених — по сорок вісім стерлінґів з голови на рік; на вичинені шкури, "не зважаючи, — як сказано у вступі, — на скарги чинбарів", на мило, "не зважаючи на протести міста Екстера і Девоншірського графства", де виробляють у великій кількості саржу й сукно; на вино — по чотири шилінґи з барила, на борошно, на ячмінь і на хміль, і відновлювався на чотири роки, тому, що, як сказано у ступні, "потреби держави мають перевагу перед збитками торгівлі" — податок з корабельного вантажу по шість фунтів од тонни для тих кораблів, що приходили з Заходу, і по вісімнадцять з тих, що приходили із Сходу. Наприкінці білі, проголошуючи за недостатній звичайний подушний податок, що його вже справлено було за біжучий рік, закінчував заявою про загальну для цілого королівства надбавку на чотири шилінґи або на сорок вісім пенсів на кожного підданця; до цього ще згадано було, що хто відмовиться принести нову присягу владі, той заплатить удвоє. П'ятий біль забороняв приймати до лікарні хворого, коли він не вносив, вступаючи до лікарні, одного фунта стерлінгів на оплату витрат на похорони на випадок його смерти. Три останні білі, як і два перші, було санкціоновано одного по одному, і вони ставали законами за тим, як клерки вклонялися до трону, а його підклерк проголошував через плече до палати громад: королева "хоче так".
Потім підклерк знову став на коліна перед четвертою подушкою, а лорд-канцлер сказав:
— Нехай буде згідно з висловленим бажанням.
На цьому й закінчилося королівське засідання.
Спікер, зігнувшись удвоє перед канцлером, спустився задом з лави, притримуючи свою мантію позад себе; члени палати громад уклонилися до землі, і в той час, як верхня палата, не звертаючи уваги на всі ці поклони, взялася до перерваного порядку денного, нижня палата вийшла.
VII
ЛЮДСЬКА БУРЯ ГІРША ЗА БУРЮ НА ОКЕАНІ
Дцері зачинилися. Пристав чорного жезла повернувся; лордикомісари залишили державну лаву й сіли на чолі герцоґської лави, на місцях, що відповідали їх посадам, а лорд-канцлер почав говорити:
— Мілорди, протягом декількох днів палата обговорювала біль, що пропонує збільшити на сто тисяч фунтів стерлінгів річне утримання його королівської високости принца, чоловіка її величности; дебати вичерпано й закінчено, тепер маємо перейти до голосування. Голосування буде переведено за звичаєм, починаючи від найменшого на баронській лаві. Кожен лорд, коли буде названо його ім'я, встане й відповість задоволений або незадоволений; йому вільно буде викласти мотиви свого голосування, якщо він визнає за доречне. Клерк, почніть голосування.
Клерк парляменту підвівся й розгорнув великий фоліянт, що лежав на позолоченому пюпітрі, — це була Книга Перства.
Наймолодший у палаті в цей час був лорд Джон Гервей, що йому надано було баронство й перство 1703 року, — від нього пішли маркізи Брістолські.
Клерк викликав:
— Мілорде Джон, барон Гервей!
Старий у білій перуці підвівся и сказав:
— Задоволений.
Потім він сів.
Підклерк записав його голос.
Клерк викликав далі:
— Мілорде Френсіс Сеймур, барон Конвей-де-Кілюлтеґ!
— Задоволений, — пробурчала напівпідвівшися елеґантна молода людина, схожа до пажа, що згодом зробився дідом маркізів Гертфорд-
— Мілорде Джон Левесон, барон Ґовер! — викликав далі клерк.
Цей барон, що від нього повинні були походити герцоґи Сутерленди, встав і сказав, сідаючи знову:
— Задоволений.
Клерк сказав далі:
— Мілорде Генідж Фінч, барон Ґерксей!
Прародитель графів Елсфордів, не менш молодий і не менш елеґантний, як і предок маркізів Гертфордів, виправдав свій девіз Aperto vivere voto тією гоноровитістю, з якою він висловив свою згоду:
— Задоволений! — закричав він.
Коли він сідав, клерк викликав п'ятого барона:
— Мілорде Джон, барон Ґренвіл! ~
— Задоволений, — відповів, підвівшись і зараз знову сідаючи, лорд Ґренвіл з Потріджа, — перство його через брак спадкоємців погасло 1709 року.
Клерк перейшов до шостого:
— Мілорде Чарлз Мавнтеґ, барон Галіфакс!
— Задоволений, — сказав лорд Галіфакс, що мав титул, під яким погасло ім'я Севілей і мало погаснути ім'я Мавнтеґів.
Лорд Галіфакс додав:
— Принц Джордж має дотацію, як чоловік її величности; другу дотацію він має, як принц данський, третю — як герцоґ Кумберлендський, четверту — як лорд верховний адмірал Англії та Ірляндії, однак він не має ніякої дотації, як генераліссимус. Це несправедливо. Треба виправити такий непорядок в інтересах англійського народа.
Потім лорд Галіфакс вихвалив християнську релігію, засудив папізм і подав голос за субсидію.
Лорд Галіфакс сів; клерк викликав далі:
— Мілорде Крістоф, барон Барнард!
Лорд Барнард, що з нього мали народитися герцоґи Клівленди, коли викликано було його ім'я, підвівся:
— Задоволений.
Він сів не кваплячись — в нього був мережевий комір, і його варт було показати. А втім лорд Барнард був гідний джентлмен і сміливий вояка.
Поки лорд Бернард сідав, клерк, що читав машинально, трохи спинився. Він поправив окуляри й нахилився над списком з подвійною увагою, потім, підвівши голову, сказав:
— Мілорд Фермен Кленчерлі, барон Кленчерлі і Генкервіл.
Гуїнплен встав.
— Незадоволення, — сказав він.
Всі повернулися на мого бік. Ґуїнплен стояв. Свічки в канделябрах, що містилися по обидва боки трона, ясно освітлювали його обличчя, і в просторій темній залі воно визначалося рельєфно на півтемному фоні.
Ґуїнплен зробив над собою те зусилля, що, як пам'ятає читач, у крайніх випадках було можливе для нього. Зосередивши всю силу волі, рівну тій, що потрібна для того, щоб приборкати тигра, він встиг на момент прогнати з свого лиця фатальний сміх. В той момент він не сміявся. Та це не могло тягтися довго.
— Що це за людина? — закричали в залі.
По всіх лавах пробігло невимовне тремтіння. Цілий ліс волосся, чорні западини під бровами, глибокий зір очей, що їх не могли бачити, страшна форма голови, на якій огидливо змішувалися світло й тінь, це вражало. Це перевищувало все. Добре було говорити про Гуїнплена, а бачити страшно. Навіть ті, що ждали всього, не сподівалися на таке. Уявіть собі, що на горі, призначеній для богів, серед бенкету в ясний вечір, коли зберуться всі всемогутні, враз з'явилося б лице Прометея, що його поклював шуляк, як кривавий місяць на обрії. Олімп, що споглядає Кавказ, — яке видовище! Старі й молоді, роззявивши рота, дивилися на Ґуїнплена.
Один старий, що його поважала вся палата, що багато бачив за свого життя і людей і подій, граф Томас Вортон, що мав дістати титул герцоґа, підвівся переляканий.
— Що це значить? Хто пустив цю людину в палату? Виведіть його.
І він гоноровито звернувся до Ґуїнплена:
— Хто ви? Звідкіля ви прийшли?
Ґуїнплен відповів:
— З безодні.
І, схрестивши руки, він зглянув оком лордів.
— Хто я? Я — убозство. Мілорди, я маю говорити з вами.
Всі тремтіли й мовчали. Ґуїнплен сказав далі:
— Мілорди, ви на висоті. Нехай так. Слід гадати, що в бога були свої резони для цьогоУ вас могутність, багатство, радість, сонце непорушно стоїть у вашій зеніті, влада необмежена, насолода неподільна, безмежне забуття про інших. Нехай так. Проте є щось таке, що стоїть нижче за вас. А може и вище. Мілорди, я прийшов оповідати вам новину: рід людський існує.
Ґуїнплен у цей момент відчув, що якось дивно зріс. Група людей для того, хто говорить, — триніжок. Стоїш, так мовити б, на вершині душ. Під своєю п'ятою почуваєш внутрішнє тремтіння людей. Ґуїнплен уже не був тією людиною, що минулої ночі на момент була майже нікчемна.
З усіх боків навколо Ґуїнплена кричали:
— Слухайте! Слухайте!
Конвульсійним і надлюдським напруженням йому тим часом пощастило затримати на своєму лиці суворий і сумний вираз, що під ним ховався сміх, як дикий кінь, готовий вирватися на волю. Він говорив далі:
— Я той, що прийшов із безодні. Мілорди, ви значні й багаті. Це небезпечно. Ви користаєтесь з ночі. Однак бережіться: існує велика сила — зоря. Світанку не можна подолати. Він настане. Він настає. В ньому просвіток неминучого дня. І хто перешкодить цій пращі кинути сонце на небо? Сонце — це право. Ви, ви привілейовані. Бійтеся. Справжній господар будинку постукає в двері. Хто батько привілеї? Випадок. А хто її син? Зловживання. Ні випадок, ані зловживання не мають у собі непохитности. У одного й другого — кепська будучина. Я прийшов попередити вас. Я прийшов донести вам на ваше щастя. Його збудовано на нещасті інших. Ви маєте все, і те все складено з нічого інших. Мілорди, я адвокат, що не має надії, й захищаю програну справу. Бог виграє цю справу. Я — ніщо, я — тільки голос. Рід людський — уста, а я — його крик. Ви слухайте мене. Я відкрию перед вами, англійськими перами, велике судове засідання народа, цього господаря, що страждає, цього засудженого, що є суддя. Я знемогаю під тим, що маю сказати вам. З чого почати? Я не знаю. У великому потопі страждань я зібрав розсіяні частини моєї оборонної, надзвичайно великої промови. Що ж мені тепер робити? Вона давить мене, і я кидаю її передо мною абиякЧи я передбачав це? Ні. Ви здивовані, я так само. Вчора я був блазень, сьогодні ялорд. Страшна гра. Чия? Невідомого. Трепещімо всіМілорди, вся блакить на вашому боці. З неосяжного всесвіту ви бачите тільки свято. Так знайте, що є й темна сторона. Між вами я прозиваюся лорд Фермен Кленчерлі, та моє справжнє ім'я, це — ім'я бідного, Ґуїнплен.