Потім знову з'явилася Флоренс і забрала всю його увагу. Що він у ній бачив? Роковану йому долею причину труднощів і розчарувань? Чи, може, суперницю, яка один раз переступила вже йому дорогу і ще переступить? А чи, може, свою дитину, за яку він забув, захоплений залицянням, — забув, що вона вимагає уваги й до себе? А чи натяк на те, що за нових сімейних обставин годилося хоч би вдавати турботу про своїх кревних? Кінець кінцем, добре й так, бо до всіх картин, що вимальовувались в його уяві, — і до вінчання біля вівтаря і до весільного бенкету, — завжди й скрізь домішувався образ Флоренс.
Нарешті, щоб спекатися всього цього, він підвівся з-за столу й побрався нагору.
Коли принесли свічки, було вже геть поночі, бо в місіс Ск'ютон, як сама вона скаржилась, боліла від них голова. А до цього часу Флоренс і місіс Ск'ютон розмовляли (причому Клеопатра вимагала, щоб дівчинка сиділа коло неї), а потім Флоренс розважала місіс Ск'ютон грою на піаніно, вже й не кажучи про те, що кілька разів упродовж вечора чутлива леді просила вділити їй ще один поцілунок, а це траплялося всякчас, як тільки Едіт щось зауважувала. Проте зауважень тих було небагато, бо Едіт цілий вечір просиділа біля відчиненого вікна (дарма, що мати її страшенно боялась, щоб вона не застудилася) і відійшла від нього тільки тоді, коли містер Домбі почав прощатися. Прощаючись, він надзвичайно ласкаво повівся з Флоренс і, йдучи спати до кімнати Едіт, вона була така щаслива, що в минулому здавалася собі самій якоюсь чужою, бідолашною дівчинкою, вартою жалю. І, жаліючи ту дівчинку, Флоренс так і заснула, вся в сльозах
Тиждень пролинав швидко. Їздили до модисток, кравців, ювелірів, адвокатів, квітникарів, цукерників, і Флоренс брала участь в усіх поїздках. Флоренс мала бути й на весіллі. З такої нагоди вона повинна була зняти жалобу й убратися в розкішну сукню. Задум кравчихи щодо сукні — кравчиха була француженка й дуже нагадувала місіс Ск'ютон — був такий елегантний та цнотливий, шо місіс Ск'ютон й собі замовила точнісінько таку. Кравчиха запевнила, що сукня напрочуд їй пасуватиме і що всі приймуть її за сестру молодої леді.
Тиждень линув занадто швидко. Едіт ні в що не втручалась й ні про що не дбала. Їй привозили чудові вбрання, вона їх приміряла. Місіс Ск'ютон з модистками умлівали над ними, тільки Едіт не казала ні слова. Місіс Ск'ютон щодня укладала план дій для кожного, і кожен їх виконував; іноді Едіт залишалась в екіпажі, коли вони йшли до крамниці; іноді, коли це було конче потрібно, йшла разом із ними. Проте головувала місіс Ск'ютон, а Едіт ставилась до всього — чи вдавала, що ставиться — з такою байдужістю, немов усе те зовсім її не торкалося. Флоренс могла б назвати її черствою та зарозумілою жінкою, коли б не те, що з нею Едіт була зовсім інша. Почуття вдячності гасило сумніви Флоренс, а невдовзі й зовсім їх розвіяло.
Тиждень летів швидко і вже долітав кінця. Настав його останній вечір — вечір перед весіллям. У темній кімнаті, — місіс Ск'ютон бо й досі не позбулася головного болю, хоча сподівалася, що позбудеться назавтра, — сиділи ця леді, Едіт і містер Домбі. Едіт — коло свого відчиненого вікна, дивлячись на вулицю; містер Домбі з Клеопатрою — на софі, стиха розмовляючи. Було пізно, і Флоренс, натомившися за день, пішла вже спати.
— Ви залишите мені Флоренс, коли відберете мою кохану Едіт, любий Домбі? — спитала Клеопатра.
Містер Домбі відповів, що зробить це з приємністю.
— Мати її при собі, поки ви обоє житимете в Парижі, і думати, що я можу впливати на її виховання, — та це ж буде чудовий бальзам для мене в тій душевній неприкаяності, яка мене чекає! — сказала Клеопатра.
Едіт раптом повернула голову. Її байдужність миттю обернулася в цікавість і, невидима в темряві, вона почала пильно прислухатися до їхньої розмови.
Містер Домбі з великою охотою віддасть Флоренс до рук такої чудової наставниці.
— Тисячу разів вдячна за вашу добру думку про мене, любий Домбі, — сказала Клеопатра. — Я гадала, що ви маєте підступний намір, як висловлюються ці страшні прозаїки-юристи, засудити мене на цілковиту самотність.
— Навіщо ви такі несправедливі до мене, мадам? — сказав містер Домбі.
— Бо моя чарівна Флоренс сьогодні раптом категорично заявила мені, що їде завтра додому, — відповіла Клеопатра. — І я почала було думати, що ви — достеменний турецький паша, найдорожчий мій Домбі.
— Запевняю вас, мадам, я нічого їй не наказував. А якби й наказував, то нема наказу, непідвладного вашій волі.
— Та й лестун же ви, Домбі! — вигукнула Клеопатра. — Хоч ні, не скажу. У лестунів нема серця, а ваше керує всім вашим чарівним життям і вдачею. Невже й справді покидаєте нас так рано?
Ах, так, — вже пізно, і містеру Домбі пора.
— Правда це чи сон? — зітхнула Клеопатра. — Чи можу я повірити, що завтра вранці ви прийдете й заберете мені мою кохану подругу, єдину мою Едіт!
Містер Домбі, що звик розуміти все дослівно, нагадав місіс Ск'ютон, що перед тим вони ще зустрінуться в церкві.
— Годі уявити собі, як це боляче — віддавати своє дитя, навіть такій людині, як ви, Домбі, — казала місіс Ск'ютон. — А коли ще взяти до уваги мій тендітний організм та надзвичайну тупість цукерника, який має приготувати сніданок, то я просто не знаю, чи витримають мої сили. А втім, я візьму себе в руки завтра ранком. Можете не хвилюватись за мене. Щасти вам, боже! Едіт, найдорожча моя! — кокетливо вигукнула вона. — Хтось покидає нас, крихітко.
Едіт, що знов була повернулася до вікна, втративши інтерес до їхньої розмови, підвелася з крісла й стояла мовчки. Містер Домбі з підкресленою, відповідно до нагоди та до його гідності, галантністю скерував до неї свої рипучі черевики, підніс її руку до губ, промовивши: "Завтра вранці матиму щастя назвати цю руку рукою місіс Домбі", — вклонився й урочисто виступив з кімнати.
Як тільки парадні двері зачинилися за ним, місіс Ск'ютон подзвонила, щоб принесли свічки. Разом зі свічками з'явилася покоївка і дівочого фасону сукня, що завтра мала дурити світ. Сукня жорстоко помстилась над нею — місіс Ск'ютон здавалась у ній ще старішою та огиднішою, ніж у своєму засмальцьованому фланелевому халаті. Проте місіс Ск'ютон приміряла її, маніжачись від задоволення; осміхнулася до свого трупа в свічаді, коли подумала про вбивче враження, яке вона справить на майора, і, дозволивши покоївці роздягнути себе та приготувати до сну, розсипалась, наче картяний будиночок.
Увесь цей час Едіт сиділа в сутіні біля вікна й дивилась на вулицю. Тільки залишившися віч-на-віч з матір'ю, вона вперше за цілий вечір одійшла від вікна і стала навпроти неї. У неприємній на вигляд, драглистій постаті матері, що вся тряслася й безупинно позіхала, дивлячись на свою гордовито випростану дочку, що втупила в неї палючі очі, відчувалася настороженість, якої жодне легкодумство не в змозі було приховати.
— Я до смерті втомилася, — сказала вона. — На тебе не можна покластися й на одну хвилину. Ти гірша за дитину, Едіт. Дитину! Та жодна дитина не буде така вперта й непокірна.
— Слухайте, мамо, — сказала Едіт, пропустивши повз вуха її слова, як не вартий уваги дріб'язок, — ви до мого повернення повинні бути самі.
— Повинна бути сама до твого повернення, Едіт? — повторила місіс Ск'ютон.
— Бо інакше, — свідчуся ім'ям, що його завтра так облудно й безсоромно прикликатиму, — я в церкві й відмовлюся від руки цього чоловіка. А коли ні — я мертва впаду на вулиці!
Мати глянула на дочку стривоженим поглядом, та погляд, який вона перестріла, тривоги їй не уйняв.
— Годі! — рішуче сказала Едіт. — Годі й того, що ми такі, як є. Я не хочу, щоб іще чиюсь юність та віру затоптали так само, як і мою. Не хочу, щоб простодушну дівчину псували, розбещували, зводили з пуття на потіху знудженій матері. Ви знаєте, про що наговорю. Флоренс мусить повернутися додому.
— Ти — ідіотка, Едіт! — скрикнула розлючена мати. — Ти думаєш, що матимеш спокій в його домі, доки вона не вийде заміж й не вибереться звідти?
— Спитайтесь мене, — або себе, — чи я взагалі думала коли-небудь знайти спокій у його домі, — сказала дочка. — Відповідь ви знаєте.
— І це сьогодні, після всіх моїх турбот і старань, коли завдяки мені ти здобуваєш незалежне становище, мені кажуть, ніби в мені нема нічого, крім розпусти та зарази! — верещала в нестямі мати, і її паралітична голова трусилася, як сухий лист. — Мені кажуть, ніби я не компанія для дівчинки! Тоді хто ти, га? Хто ти?
— Це питання я собі вже ставила, — відповіла Едіт, пополотнівши й показуючи пальцем на вікно, — і не раз, поки сиділа там і дивилась на жінкоподібні створіння, що вештаються по вулиці. І бог свідок— я бачила відповідь. О мамо, мамо, — якби тільки ви дали волю моїм природним почуттям, коли я була молода — молодша за Флоренс, — й була би зовсім інша!
Розуміючи, що гнів тут не допоможе, мати стрималася й почала натомість скиглити, бідкаючись, що задовго живе, що її рідна дитина її відцуралась, що про обов'язок супроти батьків у ці злі часи взагалі забули, що вона вже наслухалася бозна-яких образ і більше не хоче жити.
— Як жити, отак, весь час наражаючись на подібні сцени, — голосила вона, — то ліпше пошукати спосіб, щоб покласти край такому життю. Ох! Подумати тільки, що ти — моя дочка, Едіт, і, так брутально поводишся зі мною!
— Час, коли ми могли дорікати одна одній, мамо, вже минув, — похмуро зауважила Едіт.
— То чого ж ти повертаєш його? — скімлила мати. — Ти добре знаєш, як жорстоко ти краєш мені серце. Знаєш, яка я вразлива на жорстокість. І саме тепер, коли я мушу про все подумати й дбати про те, щоб мати якнайкращий вигляд! Ти дивуєш мене, Едіт. Чи ж ти хочеш зробити опудало зі своєї матері? І коли? В день свого весілля!
Едіт тим самим незворушним поглядом глянула, як мати схлипує й тре очі, а тоді тим же тихим, незмінно спокійним тоном промовила:
— Я сказала, що Флоренс має повернутись додому.
— Нехай повертається! — поспішила вигукнути засмучена й залякана матінка. — Я, звичайно, не заперечую. Що таке вона для мене, та дівчинка?
— Для мене вона — багато, — відповіла Едіт. — І я не дозволю, щоб бодай зернятко зла, посіяного в моїм серці, заразило її, я радше зречуся вас, так само як зречуся його, завтра в церкві, коли ви дасте для цього привід.