І повірте, пане: якщо я не мав нагоди висловити подяку за вашу до мене увагу, вона ось тут, – мовив він, приклавши руку до грудей. – Атож, серце моє переповнене вдячністю. Але що можуть дати знедолені? Тільки щиру приязнь – нічого більше.
– Чому ж ви не домоглися бодай якоїсь ренти? – спитав Дервіль.
– Не згадуйте мені про це! – відповів старий воїн. – Ви й уявити собі не можете, як зневажаю я це показне життя, таке любе більшості людей. Мене зненацька схопила нова недуга – відраза до людства. Коли я згадую, що Наполеон на острові Святої Єлени, світ мені немилий. Я більш не можу бути солдатом – ось у чім моє лихо. Зрештою, – додав він, зробивши якийсь невимовний дитинний порух, – краса почуттів важить більше, ніж пишні шати. Я нічого не боюся; мені байдуже до людського суду.
І полковник знову сів на лаву.
Дервіль вийшов.
Повернувшись до контори, він послав Годешаля, який був тепер у нього за старшого писаря, до графині Ферро, і та, прочитавши листа, наказала негайно сплатити повіреному Шаберів борг.
– У 1840 році, наприкінці червня, Годешаль, який на той час уже став повіреним, прибув разом із Дервілем до Pi. Коли вони їхали путівцем, що вів до шляху на Бісетр, то побачили на узбіччі під берестом старого діда; такі старигани, посивілі й одряхлілі, вже дослужилися до маршальського жезла злиденності; вони доживають віку в Бісетрі, подібно до того, як убогі жінки знаходять прихисток у Сальпетрієрі. Цей чоловік, один із двох тисяч страдників, що живуть у притулку для старих, сидів на тумбі і був геть заклопотаний нехитрим заняттям, знайомим усім інвалідам: сушив на сонці носовичка, вимащеного нюхальним тютюном, – може, для того, щоб не віддавати його в прання. На його обличчі лежав вираз якоїсь значливості. Він був одягнений у поруділу сукняну куртку – жахливу ліврею, в яку богадільня вбирає кожного зі своїх годованців.
– Погляньте-но, Дервілю, – мовив до супутника Годешаль, – оце стариган! Хіба не схожий він на одну з тих кумедних дерев’яних почвар, що їх привозять із Німеччини? І це створіння живе, воно, може, навіть щасливе!
Дервіль вийняв лорнет, поглянув на сердегу і, не стримавшись від здивованого жесту, сказав:
– Друже мій, цей старий – ціла поема, або, як кажуть романтики, справжня драма. Ви пам’ятаєте графиню Ферро?
– Звичайно. Вельми розумна і мила дама, хіба що надто побожна.
– Цей старезний мешканець Бісетра – її законний чоловік, граф Шабер, колишній полковник; це вона, поза всяким сумнівом, запроторила його сюди. І якщо він живе тут, а не у власному будинку, то тільки тому, що нагадав чарівній графині Ферро: він купив її на вулиці, як купують фіакр. Ніколи не забуду того погляду тигриці, яким вона тоді на нього подивилася.
Після такого вступу в Годешаля пробудилася цікавість, і Дервіль розказав йому історію, що її ми розповіли вище.
Через два дні, в понеділок, друзі повертались до Парижа, і, коли проминали Бісетр, Дервіль запропонував Годешалеві навідати полковника Шабера.
Проїхавши чималий шмат дороги, вони побачили старого – той сидів на пеньку і костуром креслив на піску якісь візерунки. Приглянувшись до нього, друзі зрозуміли, що він уже поснідав і, безперечно, не в своєму притулку.
– Доброго дня, полковнику Шабер, – привітався до нього Дервіль.
– Не Шабер! Не Шабер! Мене звати Іакінф! – відповів старий. – Я тепер не людина, а номер сто шістдесят четвертий, сьома палата, – додав він, дивлячись на Дервіля з тривогою й страхом; так лякаються тільки діти та старі люди. – Ви прийшли подивитись на засудженого до смерті? – мовив він за якусь мить. – Він не жонатий! Він щасливий.
– Бідолаха! – сказав Годешаль. – Може, вам потрібні гроші на тютюн?
Полковник із наївною жадібністю паризького хлоп’яка простяг руку спершу Дервілеві, тоді Годешалеві, і ті дали йому двадцять франків; він подякував безтямним поглядом, сказавши:
– Молодчаги, хлопці!
Прибрав войовничої постави, націлився в них костуром і, усміхаючись, вигукнув:
– Вогонь з обох гармат! Слава Наполеонові!
І намалював костуром у повітрі якийсь химерний закрут.
– Через свою рану він геть утратив розум, – сказав Дервіль.
– Це він утратив розум? – озвався ще один старезний мешканець Бісетра, що спостерігав цю сцену. – Овва! Буває, не знаєш, на якій козі до нього й під’їхати. Цей старий плутько – справжній філософ і несусвітний вигадник! Та сьогодні він справив понеділок – що поробиш? Він живе в Бісетрі з тисяча вісімсот двадцятого року, пане. Того року проїздив тут прусський оціфер; його коляска їхала нагору до Вільжюїфа, а він ішов пішки. Я та Іакінф під ту годину сиділи край дороги. Офіцер теревенив зі своїм супутником, росіянином, таким же грубіяном, як і він. Побачили вони Іакінфа й вирішили пожартувати з нього. От пруссак і каже: "Цей старий стрілець воював іще, мабуть, під Росбахом". А Іакінф у відповідь: "Для цього я був іще замалий, зате мені довелося воювати під Йєною". Пруссак – ані пари з вуст і вмить ушився.
– Оце доля! – вигукнув Дервіль. – Вийти з притулку для сиріт, бути приреченим на смерть у притулку для старих, а в проміжку допомагати Наполеонові підкоряти Єгипет та Європу… – Дервіль замовк. – Знаєте, друже, – сказав він за якусь хвилину, – представники трьох професій у нашому суспільстві – лікар, священик і юрист – не можуть поважати людей. Вони і вбираються в чорне – це, либонь, жалоба по всіх чеснотах та ілюзіях. Але найбільший серед них нещасливець – це повірений. Коли людина звертається до священика, її спонукують до цього каяття, муки совісті, віра; такі почуття облагороджують, підносять і її душу, і душу посередника, чиї обов’язки якоюсь мірою навіть приємні – адже він дає розгрішення, він указує шлях, він умиротворює. А ми, повірені, стикаємося з одними й тими самими ницими почуттями, і ці почуття годі змінити; наші контори – ями для нечистот, що їх неможливо випорожнити. Чого я тільки не надивився, справляючи свої обов’язки! Я бачив, як на горищі вмирав зубожілий батько; його відцуралися дві дочки, а він же дав їм вісімдесят тисяч ліврів річної ренти! Бачив, як палили духівниці, бачив, як матері розоряли своїх дітей, як чоловіки обкрадали дружин, як дружини поволі вбивали чоловіків, користаючись з їхнього кохання, щоб довести їх до божевілля чи до недоумкуватості, а самим утішатися з полюбовником. Я бачив жінок, які прищеплювали своїм дітям такі звички, що приводили їх до неминучої загибелі, – щоб забезпечити маєтністю незаконну дитину. Мені незмога розповісти про все, що я бачив, бо я був свідком злочинів, проти яких правосуддя безсиле. Як по правді, то всі страхіття, що їх описують автори романів, – ніщо порівняно з дійсністю. Ви теж побачите все це; що ж до мене, то я вирішив оселитися з дружиною в селі. Париж мене жахає.
– Я уже встиг надивитись на все це, працюючи з Дерошем, – відповів Годешаль.
Париж, лютий-березень 1832 р.
ПРИМІТКИ
Гобсек
"De viris illustribus" ("Про видатних мужів") – книга римського історика Корнелія Непота (І ст. до н.е.), яка складається головним чином з біографій полководців; була посібником для вивчення латинської мови в школах.
Талейран Шарль Моріс, князь (1754–1838) – політичний і державний діяч Франції, міністр закордонних справ у 1797–1799 рр. за часів Директорії і в 1799–1807 рр. у період Консульства та імперії Наполеона І.
Метсю Габрієль (бл. 1630–1667) – нідерландський художник-жанрист.
… за прикладом Фонтенеля… – натяк на надзвичайно врівноважений характер французького письменника Бернара Ле Бов’є де Фонтенеля (1657–1757), автора оперних лібрето, галантних віршів і пасторалей.
Шкіряна Панчоха… – Мається на увазі прізвисько мисливця Натті Бумпо, героя серії романів американського письменника Фенімора Купера (1789–1851).
Він знав адмірала Сімеза, пана де Лаллі… – Бальзак називає імена військових і політичних діячів Франції, Англії, Індії періоду боротьби між Англією та Францією за владу в Індії (50–60-х рр. XVIII ст.). Серед них наведено також імена літературних персонажів Бальзака (Кергарует, де Портандюер та ін.).
Лорд Гастінгс (1754–1826) – англійський генерал. У 1813–1823 рр. – генерал-губернатор Індії.
Тіппо-Саїб (бл. 1750–1799) – майсорський султан. Після смерті свого батька Гайдара Алі (пом. 1782) продовжив боротьбу з англійськими колонізаторами.
… династії Махараттів… – тобто правителів Мархаттських князівств, які утворилися в Індії в 30–40 рр. XVIII – поч. XIX ст. Боротьбу між мархаттськими правителями використали англійські колонізатори, перетворивши їх на васалів Ост-Індської компанії.
Віктор Юз – син марсельського булочника, згодом купець у Порт-о-Пренсі, пірат, політичний авантюрист часів французької революції і боротьби Гаїті за незалежність.
Верньйо П’єр Віктюрньєн (1753–1793) – лідер жирондистів, один з найталановитіших ораторів революційної доби. Боровся проти Робесп’єра. Страчений у 1793 р.
Грацій Туго де Гроот (1583–1645) – голландський юрист, історик і реакційний державний діяч. Автор книги "Про право війни і миру".
Мірабо Отре Габрієль Рікеті де (1749–1791) – діяч Великої французької революції. Боровся проти феодально-абсолютистського режиму, виражав погляди ліберальної буржуазії.
Пітт Уільям (1759–1806) – державний діяч Великобританії. Був одним з організаторів коаліції європейських держав проти революційної, а згодом – наполеонівської Франції.
Горн Антуан – убивця, колесований 1720 р.
Фук’є-Тенвіль Антуан (1746–1795) – сподвижник Робесп’єра, обвинувач Революційного трибуналу, боровся з ворогами революції. Після 9 термідора Фук’є-Тенвіля було страчено.
Куаньяр П’єр (1779–1831) – авантюрист, очолював зграю злодіїв.
Летьєр Гільйом (1760–1832) – французький художник.
Справа про опіку
Абеляр П’єр (1079–1142) – французький філософ-богослов і поет. У своїй філософії заперечував "сліпу віру", на перший план висував людський розум.
Жерсон (1363–1428) – псевдонім французького теолога Жана Шарльє.
… за часів Франциска I… – Франциск І (1494–1547) – король Франції з династії Валуа. Проводив політику зміцнення центральної влади, домігся незалежності французької церкви від Ватикану.
… після судових реформ Наполеона… – При особистій участі Наполеона І було розроблено цивільний, комерційний і карний кодекси.
Камбасерес Жан Жак (1753–1824) – французький політичний діяч періоду Консульства та Імперії.