Елегантні склепінчасті вікна підкреслювали красу стін, обтягнутих синім та червонувато-брунатним шовком. Удень рейвенкловці могли насолоджуватися мальовничим гірським краєвидом. Стелю у формі купола було розмальовано зірками; такі ж зірки повторювалися на темно-синьому килимі. У вітальні стояли столи, стільці, книжкові шафи, а в ніші навпроти дверей височіла статуя з білого мармуру.
Гаррі впізнав Ровіну Рейвенклов, бо бачив її погруддя вдома у Луни. Статуя стояла біля дверей, що вели, як здогадався Гаррі, нагору, до спалень. Він підійшов до мармурової жінки, і вона мовби подивилася на нього з запитливою напівусмішкою на обличчі, прекрасному й водночас суворому. Голову її прикрашав елегантний мармуровий вінець. Він не був схожий на ту діадему, що носила на своєму весіллі Флер. На цій діадемі були вигравіювані крихітними літерами слова. Гаррі скинув плащ і виліз на постамент, щоб їх прочитати.
"Розум безмежний — це скарб величезний!"
— А отже, в тебе в кишенях порожньо, дурню, — пролунав надтріснутий голос.
Гаррі крутнувся, зісковзнув з постаменту й упав на підлогу. Над ним нависла сутула постать Алекти Керроу, і поки Гаррі піднімав чарівну паличку, вона вже торкнулася коротким вказівним пальцем черепа й змії, витавруваних на її передпліччі.
— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ —
Відставка Северуса Снейпа
Щойно її палець торкнувся Мітки, як шрам у Гаррі дико запалав, зоряна кімната зникла з-перед очей, і він уже стояв на скелястому виступі під кручею, яку омивало море, а серце його повнилося тріумфом — вони спіймали хлопця.
Так голосно бахнуло, що Гаррі знов опинився там, де був насправді. Збитий з пантелику, він підняв чарівну паличку, але відьма вже падала лицем униз. Вона з такою силою гепнулась об підлогу, що аж задзеленчало скло в книжкових шафах.
— Я ще нікого не приголомшувала, хіба що на заняттях ДА, — з інтересом сказала Луна. — Значно більше шуму, ніж я припускала.
І справді, стеля над ними затремтіла. Швидких кроків за дверима, що вели до спалень, ставало більше. Лунине закляття побудило рейвенкловців нагорі.
— Луно, де ти? Мені треба сховатися під плащ!
Прямо з повітря виникла Лунина нога. Він підбіг до неї, й вона ледве встигла накинути на нього плащ, як двері відчинились, і ціла юрба рейвенкловців у нічних сорочках і піжамах заповнила вітальню. Почулися охкання й здивовані вигуки, коли вони побачили на підлозі непритомну Алекту. Поволі вони оточили її широким колом, неначе дику звірюку, яка щомиті може очуняти й кинутися на них. Якийсь відважний маленький першокласник рвонув до неї і штурхнув ногою в спину.
— Думаю, вона вмерла! — захоплено вигукнув він.
— Ой, дивись, — радісно прошепотіла Луна, коли рейвенкловці зусібіч оточили Алекту. — Вони такі раді!
— Ага... чудово...
Гаррі заплющив очі і, поки сіпався шрам, вирішив знову провалитись у Волдемортів мозок... він ішов крізь тунель до першої печери... вирішив поглянути на медальйон, перш ніж повертатися... це ж недовго...
Хтось затарабанив у вхідні двері і рейвенкловці завмерли. З того боку Гаррі почув м'який співучий голос дверного кільця:
— Де діваються зниклі предмети?
— Звідки я знаю?! Заткнися! — прогарчав грубий голос, що належав, як зрозумів Гаррі, братові Алекти — Амікусові Керроу. — Алекто? Алекто? Ти там? Ти його впіймала? Відчини двері!
Перелякані рейвенкловці перешіптувалися. Тоді, без попередження, пролунала серія голосних бахкань, наче хтось стріляв у двері з рушниці.
— АЛЕКТО! Якщо він прибуде, а в нас не буде Поттера... ти хочеш, щоб було, як з Мелфоями? ВІДПОВІДАЙ! — ревів Амікус, щосили трясучи дверима, проте вони не піддавалися. Рейвенкловці почали задкувати, а найбоягузливіші помчали сходами до спалень. І коли вже Гаррі думав, чи не висадити самому в повітря двері й не приголомшити Амікуса, поки смертежер нічого не придумав, за дверима пролунав інший, добре знайомий голос.
— Дозвольте запитати, що це ви робите, професоре Керроу?
— Намагаюся... зайти... в ці кляті... двері! — прокричав Амікус. — Піди по Флитвіка! Нехай їх негайно відчинить!
— А хіба ваша сестра не там? — запитала професорка Макґонеґел. — Хіба професор Флитвік не впустив її сюди ще ввечері, на ваше наполегливе прохання? Може, хай вона відчинить вам двері? Тоді не доведеться будити півзамку.
— Вона не відповідає, стара ти швабра! Сама їх відчини! Чула? Відчиняй негайно!
— Авжеж, як забажаєте, — з крижаним холодом у голосі відповіла професорка Макґонеґел. Легенько стукнула дверним кільцем, і співучий голос знову запитав:
— Де діваються зниклі предмети?
— У небуття, тобто у вічність, — відповіла професорка Макґонеґел.
— Гарно сказано, — відповіло дверне кільце у формі орла і двері прочинилися.
Розмахуючи чарівною паличкою, Амікус увірвався до вітальні. Нечисленні рейвенкловці, котрі ще там залишалися, кинулися до сходів. Згорблений, як і сестра, Амікус мав бліде одутле обличчя з крихітними очицями, які одразу прикипіли до Алекти, нерухомо розпластаної на підлозі. Брат закричав від люті й страху.
— Що вони зробили, паршиві щенята? — волав він. — Я всіх закляну "Круціатусом", поки не зізнаються, хто це зробив!.. Що ж тепер скаже Темний Лорд?! — репетував він, стоячи над сестрою й луплячи себе кулаком по лобі. — Хлопця немає, а вони взяли і її вбили!
— Її тільки приголомшено, — роздратовано урвала його професорка Макґонеґел, що вже встигла нахилитися й оглянути Алекту. — Нічого їй не станеться.
— Ні, чорта лисого, станеться! — ревів Амікус. — Станеться, якщо вона потрапить у руки Темному Лордові! Вона його викликала, я відчув, як запекла моя Мітка, і тепер він думає, що ми маємо Поттера!
— "Маємо Поттера"? — різко перепитала професорка Макґонеґел. — Як це розуміти: "маємо Поттера"?
— Він нам сказав, що Поттер спробує проникнути в рейвенкловську вежу, і щоб його негайно викликали, якщо зловимо Поттера!
— Навіщо це Гаррі Поттеру проникати в рейвенкловську вежу? Поттер належить до нашого гуртожитку!
Крім недовіри й гніву, Гаррі вловив у її голосі нотку гордості, і тепле почуття вдячності до Мінерви Макґонеґел розлилося в його грудях.
— Нам сказали, що він може тут з'явитися! — повторив Керроу. — Звідки мені знати навіщо?
Професорка Макґонеґел випросталася й обвела кімнату намистинками очей. Двічі її погляд ковзнув по тому місцю, де стояли Гаррі й Луна.
— Ми все звернемо на дітлахів, — вимовив Амікус, і на його поросячому обличчі раптом проступила хитрість. — Так і зробимо. Скажемо, що вилупки влаштували Алекті засідку, ну, ті дітлахи вгорі, — подивився він на зоряну стелю, над якою були спальні, — і скажемо, що вони примусили її натиснути на Мітку, і тому він отримав фальшивий сигнал тривоги... нехай їх карає. Кількома щенятами більше, кількома менше, яка різниця?
— Така різниця, як між правдою і брехнею, між відвагою та боягузтвом, — пополотніла професорка Макґонеґел, — тобто різниця, якої ви з вашою сестрою не спроможні усвідомити. Але хочу вам чітко розтлумачити одне: ви не посмієте звалити відповідальність за черговий ваш провал на учнів Гоґвортсу. Я вам не дозволю.
— Що-що?
Амікус підійшов до професорки Макґонеґел упритул, його пика була за кілька дюймів від її лиця. Вона не відступила ні на крок, а просто дивилася на нього так, ніби він був прилиплим до кришки унітазу лайном.
— Твого дозволу ніхто не питатиме, Мінерво Макґонеґел. Твій час минув. При владі зараз ми, і ти мене підтримаєш або заплатиш за все сповна. — І він плюнув їй у лице.
Гаррі зірвав плащ-невидимку, підняв чарівну паличку і сказав:
— Цього не треба було робити.
Амікус різко обернувся, а Гаррі крикнув:
— Круціо!
Смертежера підкинуло. Він звивався на льоту, як потопельник, він метався й завивав з болю, а тоді з брязкотом і дзвоном розбитого скла вгатився в книжкову шафу й гепнувся, зіжмаканий і непритомний, на підлогу.
— Тепер я розумію, що мала на увазі Белатриса, — сказав Гаррі, в голову якому шугонула кров, — цього треба по-справжньому захотіти.
— Поттер! — прошепотіла професорка Макґонеґел, хапаючись за серце. — Поттере... ти тут! Що?.. Як?.. — Вона намагалася себе опанувати. — Поттере, це було безглуздя!
— Він на вас плюнув, — сказав Гаррі.
— Поттере, я... це було дуже... дуже галантно з твого боку... але невже ти не розумієш?..
— Я все розумію, — заспокоїв її Гаррі. Якимось чином її паніка заспокоїла його самого. — Професорко Макґонеґел, сюди наближається Волдеморт.
— О, хіба нам уже можна називати його ім'я? — з цікавістю визирнула з-під плаща-невидимки Луна. Поява ще однієї вигнанки остаточно збила з пантелику професорку Макґонеґел. Вона хитнулася, відступила на кілька кроків і впала в найближче крісло, хапаючись за комір свого старого картатого халата.
— Навряд чи зараз має значення, як його називати, — сказав Гаррі Луні, — він і так уже знає, що я тут.
У віддаленому закутку свідомості, в тій її частині, що була поєднана з почервонілим і пекучим шрамом, він бачив, як Волдеморт швидко лине поверхнею темного озера в примарному зеленому човні... він майже доплив до острівця, де стояла кам'яна чаша...
— Тобі треба тікати, — прошепотіла професорка Макґонеґел. — Негайно, Поттере, і якнайшвидше!
— Я не можу, — заперечив Гаррі. — Я мушу дещо зробити. Пані професорко, ви не знаєте, де діадема Ровіни Рейвенклов?
— Д-діадема Рейвенклов? Авжеж, не знаю... хіба ж її не було втрачено багато віків тому? — Вона випросталася в кріслі. — Поттере, це було божевілля, страшенне божевілля з твого боку — проникати в замок...
— Я мусив, — сказав Гаррі. — Пані професорко, тут сховано одну річ, яку я повинен знайти, і це може бути діадема... якби ж я міг поговорити з професором Флитвіком...
Засовався, забряжчав склом Амікус. Він очунював. Перш, ніж Гаррі чи Луна встигли щось зробити, професорка Макґонеґел встала, націлила чарівну паличку на напівпритомного смертежера й сказала:
— Імперіо.
Амікус підвівся, підійшов до сестри, забрав її чарівну паличку, потім слухняно почовгав до професорки Макґонеґел і вручив їй цю паличку разом зі своєю. А тоді ліг на підлогу біля Алекти. Професорка Макґонеґел знову змахнула чарівною паличкою — і не знати звідки виникла мерехтлива срібляста мотузка, що по-зміїному обвилася навколо брата й сестри, міцно зв'язавши їх докупи.
— Поттере, — професорка Макґонеґел обернулася до нього, цілком байдужа до парочки Керроу, — якщо Той-Кого-Не-Можна-Називати справді знає, що ти тут...
На цих її словах Гаррі пронизала несамовита, буквально відчутна на дотик, лють, через неї шрам спалахнув пекучим вогнем, і він на цілу секунду зазирнув у чашу, зілля в якій стало прозоре...