Чи бачили ви, як він входив у Монс? Товстозадий курдупель, носатий, жовтопикий, криворотий. Цей вельможний принц має нахил до неприродного кохання, за що й прозвали його, щоб з'єднати в його титулі жіночу стать з чоловічою, — "її високість герцог Анжуйський".
Уленшпігель замислився. А потім заспівав:
Світить сонце в блакитному небі;
Жалобою вкрийте знамена
Й руків'я гострих шпаг,
Коштовності всі сховайте,
Дзеркала до стін оберніть,
Бо я співатиму про Смерть,
Про зрадників буде мій спів[250].
Вони п'ятою наступили
На груди й горло гордим країнам:
Фландрії, Брабанту, Геннегау,
Антверпену, Артуа, Люксембургу.
Запроданці — дворяни й попи,
Приваблює їх нагорода.
Про зрадників я заспіваю.
Всюди країну грабує ворог:
Іспанці вже в Антверпен вдерлись,
Офіцери, попи і прелати
Гордо гуляють по місту,
Вбрані в шовки, оксамити.
В них пики від трунків лисніють,
Виявляють їхню ганьбу і безчестя.
Вже підносить голову знов
З тріумфом інквізиція хижа,
Й тоді новітні Тітельмани
Хапатимуть глухонімих
За єресі.
Про зрадників буде мій спів.
Ви підписали "Компроміс",
Мерзенні боягузи.
Прокляття вашим іменам!
З ким ви в часи війни?
Ви тягнетесь услід за іспанцем,
Мов круки за падлом.
Гриміть, барабани жалоби!
Країно бельгійська! Прийдешність
Тебе засудить: зі зброєю в руках
Ти віддалась на грабунок.
Майбутнє, ти не квапся,
Бо глянь: зрадники заповзялися.
Було їх двадцять — тисяча тепер.
Вони пости важливі захопили
Й посади меншим роздають.
Вони вже втямили як слід:
Щоб підірвати опір, сіють
Між нами лінощі й незгоду —
Одвічні гасла зради.
Крепом дзеркала вкривайте
І руків'я гострих шпаг.
Про зрадників буде мій спів.
Злочинцями вони оголосили
"Незадоволених", іспанців;
Не дозволяють помагати
Ні хлібом, ні притулком,
Ні порохом, ані свинцем.
Коли ж їх схоплять, щоб повісить, —
Атож, щоб повісить, —
Одразу їх звільняють.
"Повстань!" — волає вам Брюссель.
"Повстань!" — волає Гент
І весь народ бельгійський.
О бідні люди, хочуть вас
Розчавити король
І папа, що вже лаштує
На Фландрію похід хрестовий,
Вони, запроданці, вже йдуть
На запах крові,
Їх цілі зграї, псів,
Гієн і зміїв.
Їм тільки б жерти, тільки б пити.
Нещасна земле батьківська, тобі
Судилися руїна й смерть.
О, то не дон Хуан
Сприяв Фарнезе[251],
Улюбленцеві папи,
А ті, кого обдарувала
Ти почестями й багатством
І хто був пастирем твоїх
Дружин, дочок, дітей.
Тебе на землю повалили,
І вже іспанець приставляє
Тобі до горла гострий ніж;
Вони глумляться над тобою,
Святкуючи в Брюсселі
Оранського приїзд.
Коли блищали над каналом
Вогні всілякі і дива,
Щоб підживити їхню радість,
І тріумфальні кораблі,
І видива пливли, —
О Бельгіє, то просто грали
Історію про Йосифа, котрого
Брати у рабство продали.
3
Побачивши, що його не зупиняють і дають базікати скільки хоч, чернець почав ще більше кирпу гнути на кораблі. А матроси й солдати, щоб дужче роздратувати його, лаяли Божу Матір, святих і глузували з католицьких обрядів.
Тоді він аж шаленів від люті і вивергав на них тисячі прокльонів.
— Авжеж! — галасував він. — Я потрапив у справжнісінький вертеп гезів! Авжеж, ось де гадюче кублище проклятих ворогів вітчизни! Авжеж! А ще кажуть, що інквізитор, святий муж, багато їх спалив! Ні! Ще досить цієї поганої хробачні. Атож! На цих славних, чудових кораблях його величності короля, раніше таких чистих, кишить тепер гезівська погань, еге ж, смердюча гезівська хробачня. Еге ж, це справжня хробачня, брудна, смердюча хробачня, як ось капітан-співун, кухар з його паскудним черевом і всі ви з вашим мерзотним півмісяцем. Коли король почне чистити свої кораблі за допомогою артилерії, то пороху й набоїв потрібно буде, мабуть, не менше як на сто тисяч флоринів, щоб вичистити всю оцю брудну, погану, смердючу заразу. Еге ж, ви всі народжені у ліжкові Люциферової жінки, засудженої на життя з сатаною в червивих стінах, під червивими покривалами, на червивих матрацах. Так, так, це від їхнього гидкого злягання і вийшли на цей світ гези. Так, і я плюю на вас!
Вислухавши цю промову, гези нарешті сказали:
— І чого це ми панькаємося з цим паскудником, що тільки й знає лаяти нас? Гайда повісимо його зараз!
І вони жваво взялися до діла.
Чернець, побачивши, що непереливки, бо мотузку принесли, драбину приставили до щогли і йому в'яжуть руки, почав лементувати й благати:
— Змилуйтеся, панове гези, це демон гніву заговорив у мені, а не я сам, ваш смиренний бранець, бідолашний чернець, що має тільки одну шию. Зласкавтеся, панове, будьте милосердні. Заткніть мені рота, якщо ласка ваша, навіть ганчіркою, хоч це й несмачна страва, тільки не вішайте мене!
А вони, не слухаючи його й не зважаючи на його шалений опір, потягли до драбини. Тоді він заверещав так дико, що Ламме затурбувався і сказав до Уленшпігеля, який сидів біля нього в кухні і перев'язував йому рану:
— Сину мій, сину, вони потягли свиню з хліва й хочуть її зарізати. О злодюги, якби ж то я міг устати!
Уленшпігель вийшов на палубу, але побачив там тільки ченця, який упав перед ним навколішки, простягаючи руки.
— Пане капітан, — скрикнув він, — капітане хоробрих гезів, грізний і на суші і на морі! Ваші солдати хочуть мене повісити за те, що я згрішив язиком. Це несправедлива кара, пане капітан, бо тоді довелося б надягнути конопляні коміри на всіх адвокатів, прокурорів, проповідників і жінок, а тоді й світ би збезлюднів. Пане, врятуйте мене від мотузки! Я молитимуся за вас, і ви не будете засуджені на вічні муки. Помилуйте мене! Демон лихослів'я оселився в мені, і я говорив безперестанку. Таке нещастя! Моя бідна жовч розтроюдила мене, і я наплів безліч такого, про що й не думав. Помилуйте мене, пане капітан, і ви всі, панове, і я молитимуся за вас!
Аж тут на палубі з'явився Ламме в самій білизні.
— Капітане, друзі! То це верещала не свиня, а чернець? Я дуже радий. Уленшпігелю, сину мій, я надумав щось зовсім інше для його велебності. Даруй йому життя, але не випускай на волю, бо він неодмінно вчинить якусь капость. Хай зроблять для нього на палубі тісну клітку, щоб він міг вільно дихати, але щоб тільки міг сидіти й лежати, таку, як для каплунів, і нехай його повісять лише тоді, коли він не захоче їсти стільки, скільки я йому дам.
— Як не з'їсть — повісимо, — сказали Уленшпігель і гези.
— А що ти надумав робити зі мною, череваню? — запитав чернець.
— Побачиш, — сказав Ламме.
Уленшпігель зробив те, чого хотів Ламме. Ченця замкнули в саж, і тепер кожен міг дивитися на нього скільки завгодно.
Ламме спустився на кухню, а Уленшпігель, пішовши трохи згодом за ним, почув таку його суперечку з Неле:
— Не хочу лежати, — казав він, — ні, не буду! Я тут вилежуватимусь, а інші будуть поратися біля моїх соусів? Ні, я не валятимуся, як теля!
— Не сердься, Ламме, — умовляла його Неле, — бо твоя рана відкриється знову, і ти помреш.
— Ну й гаразд, хай умру! — сказав Ламме. — Мені остогидло жити без моєї жінки. Чи не досить того, що я втратив її, то ти ще заважаєш мені, корабельному кухареві, самому пильнувати моїх супів? Хіба ж ти не знаєш, що сама пара від соусів і печені насичена здоров'ям? Вона зміцнює мій дух і потішає мене у нещасті.
— Ламме, — сказала Неле, — слухайся наших порад, і ми тебе вилікуємо.
— Я й сам хочу, щоб ви мене вилікували, — мовив Ламме, — але щоб у мої справи втручався хтось інший, якийсь нікчема, невіглас, смердючий, слинявий, каправий, пархатий, шмаркатий, і щоб він посів престол корабельного кухаря й бабрався своїми брудними пальцями в моїх соусах? Та я його краще вб'ю своїм дерев'яним ополоником, який тоді стане в моїх руках залізним.
— Отже, тобі потрібен помічник, — сказав Уленшпігель, — бо ти хворий…
— Помічник! Мені помічник? — вигукнув Ламме. — Ти напханий невдячністю, як ковбаса рубленим м'ясом! І це ти мені таке говориш, сину мій, мені, твоєму другові, який тебе годував так довго і так смачно! От тепер моя рана відкриється! Невдячний друже, а хто ж тобі приготує їсти так, як я? І що ж ви будете робити обоє — і ти, пане капітан, і ти, Неле, коли я не приготую для вас смачного рагу?
— Ми якось самі дамо собі раду на кухні, — сказав Уленшпігель.
— Дасте собі раду на кухні? Авжеж, біля миски — їсти, нюхати, смакувати, але щоб зготувати — ні. Бідний друже й капітане, та коли я, пробач на слові, поріжу шкіряну торбу на шматки і приготую тобі їжу, то ти скажеш, що це кишки, тільки твердуваті. Ні, дозволь уже мені бути кухарем, сину мій, бо я висохну, як тріска!
— Ну що ж, залишайся кухарем, — сказав Уленшпігель. — Якщо ти не видужаєш, я замкну кухню, і ми будемо їсти самі сухарі.
— Ах, сину мій! — вигукнув Ламме, плачучи від радості. — Ти добрий, як Матір Божа!
4
А тим часом він, здається, таки видужував.
Кожної суботи гези бачили, як він міряв довгим поясом ченця по череву.
Першої суботи він сказав:
— Чотири фути. — А тоді поміряв себе і додав: — Чотири з половиною.
І спохмурнів.
Але, вимірявши ченця восьмої суботи, він радісно сказав:
— Чотири і три чверті!
А чернець сердився, коли він приходив його міряти, і казав йому:
— Чого ти хочеш від мене, череваню?
Та Ламме тільки мовчки показував йому язика. Сім разів на день матроси й солдати бачили, як він приносив йому якусь нову страву:
— Ось тобі квасоля, добре помащена фландрським маслом. Ти їв щось подібне у твоєму монастирі? Глянь, який ти став пикатий, у нас на кораблі не схуднеш. Ти не почуваєш, які подушечки виросли в тебе на спині? Скоро тобі не потрібно буде й перини.
Подаючи йому другу страву, він казав:
— А ось тобі keokebakk'и по-брюссельському. У Франції звуть їх кренами, бо щось подібне носять на капелюхах на знак жалоби, але ці зовсім не чорні, а світлі, і як підсмажились гарно в печі! Бачиш, масло аж капає з них. Отак і з твого черева потече сало.
— Я вже не голодний, — казав чернець.
— Їж, їж! — умовляв його Ламме. — Ти думаєш, що то якісь там гречані млинці? Це пшениця, мій отче-ненажеро, чиста пшеничка, мій отченьку з чотирма підборіддями. А ось бачу, що росте вже й п'яте, аж серце моє радіє, їж!
— Дай мені спокій, череваню, — казав чернець.
Ламме, розсердившись, гукав:
— Я господар над твоїм життям. Якщо тобі краща мотузка, ніж горохове пюре з сухариками, то зараз тобі принесу її.
Трохи згодом він знову приходив з мискою.
— Горохове пюре, — казав він, — любить бути в компанії.