Вони, як у звуженнях ріки, зв'язують одну пролисину лісу з другою. Ось схожа на розлив широка галявина. Між травами помітна тирса, посланець степів. Відтиснуті ліси темніють по боках, схожі на береги самого Дніпра в повінь, а гаї — наче острови.
Шлях у степ і зі степу, що пролягав по гривах пагорбів, складався не з людської волі, а чотирма стихіями: родючістю землі, силою вітру, наступом вод і підземним вогнем.
Степову дорогу ромей назвав би Фатумом росичів. Угіддя за Россю були поділені між людьми слов'янської мови. Південним степом по черзі володіли найсИльніші, як податливим тілом рабині, а дорога із степу в ліс не належала нікому, крім звіра.
Чи багато місць візьмуть сім вершників і чотирнадцять запасних коней? Стільки, скільки заступлять ноги коней.
Можливо, і на сто, і на двісті, і на триста верстов у сторони немає живої людської душі. Росичі згубилися, як камінці в морі. Ні, зникнути можна тільки в людських товписьках, у містах великих, як Рим, Візантія чи ільменська Руса. На степовій дорозі людину видно, як смолоскип уночі.
Росичі їхали вервечкою, притискуючись до узлісся. Із заростей вільхи, клена, бересклета, обвіяних високими вершинами чорностовбурих в'язів, тягло свіжістю і тліном. З мереживного листя безщитника-папороті, від якого ішов різкий запах, здіймалися зажерливі хмари сірих комарів; від кровопивць хотілося порятуватися швидкою їздою.
Гострі стрілки п'ядичів-хвощів, вибравшись на узлісся, засвідчували близькість водяних жил. У такому місці викопана ямка швидко насмоктує воду.
Звиваючись чорними паволоками, злий бджолиний рій мчав з могутнім гудінням. Нова матка, якій тісно в сім'ї, шукала місця для нового роду. Так розселялися й люди.
Здаля вершники здавалися такими ж однаковими, як бджоли в рою. На кожному штани з пістрі, полотняна сорочка. Різна лише вишивка на скісному комірі — хрестиком чи ялиночкою. Ратибору дружина вишила червоною ниткою трикутнички з цяточкою всередині — очка.
В одних слобожан штани заправлені в чоботи на товстих підошвах, пришитих смоленою дратвою. Інші озуті в посто-ли-калиги з довгими ремінцями, що примотують холошу до литки шістьма охватами до коліна. На головах плоскі ковпаки зі шкіри, які надягають під шоломи.
Позаду до сідла приторочений плащ, безрукавка з козиної шкури хутром назовні, попереду — сакви з різними похідними речами. Меч висить на лівому боці, перетягнутий ремінною перев'яззю. Перев'язь коротка, щоб зброя не теліпалася, не заважала зістрибнути і на скаку. Ножний меч засунутий за халяву правого чобота або висить біля пояса теж справа. Сагайдак з трьома десятками стріл, два луки із спущеними тятивами в твердому луб'яному налуччі на своїй перев'язі приторочені до сідла. А круглий щит — за спиною на довгому ремені. Він виточений із суцільного в'яза завтовшки на три пальці. Край обкований залізом, по полю набиті залізні бляхи. Ізсередини дві ремінні наручний, широка для ліктя, вузька для пальців. Під наручинами прокладена товста шкура з бичачої хребтини. В ній застрягне вістря списа чи стріли, якщо вони, ковзнувши по бляхах, проколять в'язке дерево, та й рука не так дубіє від удару по щиту. Всі слобожани озброєні однаково — такий звичай роської дружини.
Степові тарпани, побачивши вершників, сторожко відходять, приглядаючись, чи не на них тягнеться вервечка людей. Ні, мимо, стороною проходять коні, підкорені людиною. Дикі чекають, чи нема обману. І, заспокоївшись, опускають морди в траву.
Тури, помітивши людей, дають дорогу, відступаються поволі, поважно. Інакше буває, коли вершники, об'їхавши клин лісу, опиняться просто перед ними. Бики починають дратуватися, наставляють рогаті голови. Довгий хвіст з китицею хляпне по ребрах. Утробним ревом бик роздражнює сам себе, будить у серці бойовий гнів. Слобожани відступають, роблять чималий гак. Сімом чоловікам не з'їсти тура, шкода покидати м'ясо й шкуру.
З перепочивку зриваються кози, сарни і летять у прекрасних стрибках, світячи білим дзеркальцем підхвістя.
Інших звірів ніби й немає. В траві не те що лисицю-огнівку чи корсака, не помітиш і вовка. Часом метке око завважить на віддаленому горбі обриси морди, горбатих плечей. Вовк звівся, за верству вгледівши людину.
Чутливий і розумний вепр. Під дубом порито, тут лісова свиня шукала торішніх жолудів, вибирала корінці й черв'яки. В холодний день теплий послід ще парував би. Чути гарячий запах, слід не остиг, але табуна не побачиш. Причаїлись поблизу, прислухаються, нюхають широкими дірами хрящуватих рил. Мовчать. Найдурніше порося, наслідуючи старих, не писне, не переступить м'якою ратичкою.
Чуттям вибираючи дорогу, Ратибор спрямовує коня в діброву. Вершник править ногами, руки дістали лука, наділи тятиву. Беззвучно лягла в крутий вигин петля шнура, виплетеного з оленячих сухожиль. Олень — найдужчий у ногах звір між усіма. Якщо смикнути за тятиву, лук подасть мелодійний голос.
Поступово стискаючи коліна, Ратибор змусив коня зупинитися. Нашорошивши вуха, кінь завмер. Він бачить. Бачить і вершник — кроків на п'ятдесят у листі ліщини... Згори просвічує сонечко, а в листі за віконцем, таким, що можна долонею затулити, темно.
Голос тятиви гасне в ударі об рукавичку. Вереск. Ламаючи гілля, табун тупотить у ліс, з хропінням, з тонким виском поросят, яких підминають у штовханині.
Ратибор волочить на аркані тушу кабана-однолітка.
Схожий на звичного ідола, забутого біля слободи, на верху низького горба стояв бог, висічений із сіоого каменю. Склавши на обвислому животі худі руки без пальців, він тупо дивився безоким лицем на степову дорогу. До півколі-на вгрузли в землю злиті докупи ноги. Стоїть тисячу літ, іще тисячу простоїть, поки не ввійде по тім'я.
Слобожани об'їхали довгу тінь — сонце сідало — і наткнулися на горби та ями. В траві було розкидане каміння. Пробивався струмочок: місце зручне для ночівлі.
Кваплячись, щоб вогонь перегорів до темноти, слобожани розклали багаття в ямі, осмалили і засмажили свиню; обпечені шматки свіжого м'яса були соковиті.
Ніхто не бродив ночами в степу, берегти треба не себе, а коней. Черги вартування дотримуються за рухом зірок.
Ратибор не встиг заснути, лежачи на повстяному підсідельнику,— моторошне завивання, далеке, але тривожне, змусило його прислухатися. Вовкам ще не пора. Хіба що лихо скоїлося з вовченятами і вовчиця плаче в лютій злобі на кривдника.
Коні спокійно поскубували траву, звучно пережовували: кінь не чує голосів перевертнів та мертвих. "Погану місцину я вибрав",— думав Ратибор.
— Чуєш, як завиває?—спитав він Мстишу, вартівника першої черги.
Стих було страшний голос. І раптом знову долинув до збентеженого слуху жалібний, але й осоружний поклик.
З оголеним мечем Ратибор відійшов від стоянки, Мстиша брів слідом. Кроків за двісті вони порівнялися й обидва разом проказали заклинання проти невідомого зла:
Від світла сонця пекучого,
від блискавиці разючої,
від грому Перуна —
пропади, розсипся!
Силою Сварога скований,
силою Перуна гострений,
я тримаю меч.
Міцне залізо коване,
залізо гостре гартоване
в руці Дажбожого онука.
Ввійди у землю, згори в огні,
втони в воді, розвійся з вітром.
На твою силу в мене більша є сила,
на твою хитрість — більша хитрість.
Мій меч в твоїм серці,
в твоїм серці,-
ці слова Ратибор повторив чотири рази, вражаючи темінь уколами меча. Йому, в запалі заклинання, уявлялося: він там, далеко, де виє лихий. Перед вістрям меча відступає, осідає чудовисько. Примарно видно тіло, плазуючі лапи. Згасають червоні очі.
На пружений, як натягнутий лук, Ратибор завершив обряд. Стало тихо, голос зла змовк.
Повернувшись до коней, товариші знову почули виття. Кон і перестали пастися. Велика сила заклинання і могуть людини! Переможений закляттям меча, вовкулака повернув звірові украдене тіло.
— Якої ж мови люди тут жили? — замріяно спитав Ратибор.
— Князь Біляй моєму батькові давно казав,— озвався Мстиша,— що ті люди тілом були невеликі, ноги мали короткі, руки довгопалі, а сили такої, як Всеслав чи ти,— відповів Мстиша.— Нібито Біляй бачив кості, чи що. Жили вони в ямах. На турах їздили, туриць доїли. М'ясо їли без солі, а поля не орали плугом, землю розтов-кали заступом. Сокири, ножі в них були не залізні, а з твердої міді. Мертвих своїх вони так покидали, не поховавши. Через що пропали й самі.
— Правда, так і мені мама Анея оповідала, і про турів правда. А мідну сокиру вона сама бачила. Кажуть, що довгополі загинули через те, що жили на степовій дорозі. І багато їх було, та всіх степовики побили.
— Гунни, чи що?
— Ні, то було задовго до гуннів...
І обидва замислилися. Все степ і степ, звідти лихо завжди йшло. Можливо, й зараз назустріч сунуть хозари. День мине, другий... Не личить воїнові думати про поразку. Ратибор перервав свої думки:
— Ось довгопалих побили, боги їхні залишилися мертвим каменем.
— Боги теж можуть померти,— зазирнув у таємницю Мстиша.— їхні душі, певно, теж відходять на небесну твердь.
— Відходять. Де ж їм бути? От тільки одне не зрозуміти. Мені на торжку Малх-ромей розповідав чудернацьке. Нібито колишній ромейський Зевс-бог зовсім ніколи й не був на світі. А теперішній Христос-бог був простий чоловік, добрий, а не справжній бог.
— То виходить, нині він живе на небі, той Христос,— зробив висновок Мстиша.
Небесна твердь світила зірочками, жовтими, як квіточки курячої сліпоти. Крайнеба підсвічувало червоним, втомлено піднімалась остання чверть старого місяцяу. На півдні, де степ, спалахнули зірниці — одна, друга, третя. На небі душі немовлят гралися з півниками: вхопить за хвіст, півник рвонеться і обронить яскраве пір'ячко.
Тихо світилося пристанище людських душ, душ померлих, забутих землею богів і живих богів, чий час ще не настав.
Оточена крутими обривами, облямована високими очеретами, лежала чаша води. Це голова Інгул-ріки. Тут річка насичується першою водою, яку вичавлюють із землі скелясті горби.
Степова дорога обходить витоки Інгула зліва. Невдовзі, верстов через сім чи вісім, знову з'являються плеса. Тут другий виток того ж Інгула. Як мати дитину, з двох грудей поїть земля степову річку.
Від другого витоку Інгул-ріки на південь тягнеться лиса грива. І тут же, з-під її лівого, східного схилу, народжується Інгулець-річка — молодша сестра Інгула.
Степ розширювався, з косогору і до косогору, із схилу на схил, вгору і вниз, вниз і вгору котилася трав'яна хвиля.