Я повинен бути поблизу, стежити за всіма симптомами, боротися з кожною лиховісною ознакою, допомагати сприятливій. Повірте мені, ваша високість, і не сумнівайтесь — усе, що наша людинолюбна наука може зробити, аби врятувати життя, буде зроблено сміливо і водночас з обачністю. Ідіть собі, ручаюся за життя вашого сина... до завтра.
Трохи заспокоєний цим запевненням, батько Валомбреза пішов у свої покої, куди лакей щогодини приносив йому відомості про стан молодого герцога.
В призначеному їй новому приміщенні Ізабелла застала ту саму похмуру й відлюдкувату покоївку, яка ждала її, щоб допомогти роздягнутися; тільки тепер вираз її обличчя був зовсім інший. Очі палали якимось дивним блиском, бліде лице світилося зловтіхою. Настала розплата за незнану кривду, яку вона мовчки терпіла в безсилій, холодній люті, і ця розплата з німого привиду зробила живу жінку. З погано прихованою радістю покоївка розчісувала чудові Ізабеллині коси, послужливо допомагала надіти нічну сорочку, стоячи на колінах, роззувала її і, здавалося, була така ж люб'язна, як— раніше непривітна. З її губів, які ще недавно були мов запечатані, так і сипалися запитання.
Проте Ізабелла, страшенно стурбована бурхливими подіями вечора, не звернула уваги на цю зміну і не помітила, як гнівно нахмурились у дівчини брови, коли прийшов слуга і сказав, що є ще надія врятувати пана герцога.
При цій новині радість, яка на мить освітила обличчя дівчини, зникла, покоївка знову насупилася й була такою, аж доки господиня ласкавим жестом відпустила її.
Лежачи в м'якій постелі, що мала правити за олтар Морфея, хоч сон і не квапився туди, Ізабелла старалася розібратись у тих почуттях, які викликав у неї несподіваний поворот долі. Ще вчора вона була тільки бідною актрисою, котра не мала іншого імені, окрім прізвиська, яким називали її в афішах на перехрестях вулиць. А тепер знатний вельможа визнав її за свою дочку; її, скромний росточок, прищепили на гілляці могутнього родовідного дерева, корені якого сягають у предалеку минувшину, а всі гілки — то великі люди, герої! Уславлений принц, вище якого стоять тільки короновані особи,— це батько її. Грізний герцог де Валомбрез, такий гарний, незважаючи на свою розпутність, став не коханцем її, а братом, і, якщо виживе, то його пристрасть згасне, перетвориться на чисту й спокійну дружбу. Цей замок, який ще недавно був для неї тюрмою, тепер — її житло; тут вона дома, і челядь слухає її з шанобою, в якій уже нема ні принуки, ані облуди. Всі мрії, які тільки могло породити пайнестримиігае честолюбство, збулися для неї за велінням долі, без її участі. З того, що, здавалося, мало стати для неї загибеллю, пеждано-негадано виникло сонцесяйне щастя, яке перевершувало всі її сподівання.
Щедро обдарована цим неймовірним щастям, Ізабелла, одначе, на свій подив, не відчувала особливої радості; її душі треба було звикнути до нового кола понять. Можливо навіть, що вона, сама того не усвідомлюючи, шкодувала за CBQ'ÍM театральним життям; але над усім цим була думка про Сігоньяка. Як вплине на нього зміна в її становищі — віддалить вона цього прекрасного, такого відданого, мужнього, такого коханого чоловіка чи, навпаки, наблизить? Будучи бідною, вона відмовилась вийти за нього,— боялася перешкодити його щастю; тепер, уже багата, вона вважала, що віддати йому руку — це її чи не найперший обов'язок. Вгі-знана донька принца цілком могла стати баронесою де Сігоньяк. Але ж барон був убивцею Валомбреза. їхні руки не зможуть з'єднатися над його могилою. Якщо молодий герцог не вмре, у нього, можливо, надовго залишиться злоба за свою рану і особливо за свою поразку, бо гордість його вразливіша, аніж тіло. Принц, зі свого боку, хоч який він добрий і великодушний, навряд чи ставитиметься дуже прихильно до того, хто мало не вбив його сина; він може зажадати іншого обранця для Ізабелли; одначе в душі дівчина дала собі слово, що буде вірною своїй акторській любові і скоріше пострижеться в черниці, аніж погодиться вийти за герцога, маркіза чи графа, хай він буде гарний, як день, і доброчесний, як принц з чарівних казок.
Задоволена такою думкою, вона вяе почала дрімати, коли раптом почувся легенький шурхіт, і, розплющивши очі, Ізабелла побачила Чікіту, яка стояла в ногах коло ліжка ІЇ мовчки, задумливо дивилася на неї.
— Що ти хочеш, люба дитино? — лагідно озвалась Ізабелла.— Виходить, ти не поїхала з усіма іншими; якщо хочеш лишитися зо мною, я візьму тебе, ти так багато зробила для мене.
— Я дуже люблю тебе,— відповіла Чікіта,— але, доки Агостен живий, лишитися з тобою не можу. На альбасет-ських клинках сказано: "Soy de un dueño", що означає: "У мене тільки один господар" — гарні слова, гідні вірного булата. Я хочу тільки одного. Якщо ти вважаєш, що я заплатила тобі за перлове намисто,— поцілуй мене. Мене ніколи ніхто не цілував. Це.йабуть, так гарно!
— О, від усього серця! — мовила Ізабелла, беручи дитину за голову і цілуючи її в смагляві щоки, які аж спаленіли від глибокого хвилювання.
— А тепер прощай! — сказала Чікіта, вже спокійна, як звичайно.
Вона зібралася вийти так само, як і зайшла, але зненацька побачила на столі ніж — дівчина вчила молоду акторку оборонятись ним од Валомбреза.
— Я заберу свого ножа,— сказала вона Ізабеллі,—— тобі він більше не потрібен.— І зникла.
XVIII. В колі сім'ї
Хірург поручився, що Валомбрез проживе до завтра. Обіцянка його збулася. Коли світанок проник у кімнату, де на столах валялися безладно розкидані закривавлені бинти, молодий герцог іще дихав. Навіть повіки його трошки піднімалися, й осклянілі очі дивились довкола мерхлим поглядом, у якому застиг підсвідомий жах небуття. Крізь туман непритомності явилася йому кістлява машкара смерті, і очі його часом зупинялися, немов бачили щось жаске, невидиме для інших. Щоб відігнати це марево, він приплющував повіки, й чорна бахрома вій підкреслювала воскову блідість щік; він уперто не розплющував очей. Потім видиво щезало. Тоді обличчя хворого ставало трохи спокійніше, і його погляд знову починав блукати довкола. Душа його повільно верталася з порога раю, і серце починало тихенько битися: припавши вухом до грудей, лікар чув слабенькі удари, ледь помітні ознаки життя, які може почути тільки людина знаюча. Крізь напіврозтулені губи біліли зуби, й здавалося, що то застигла бліда усмішка, ще сумніша, аніж гримаса болю, бо така усмішка позначає уста людини на порозі вічного покою; але ось до фіолетових тонів примішуються рожеві відтінки — вони показують, що кров помаленьку відновлює свій плин.
Стоячи в головах пораненого, добродій Лоран, хірург, пильно і проникливо стежив за цими ледь помітними ознаками. Такій вченій людині, як доктор Лоран, не вистачало тільки слушної нагоди, аби здобути заслужене визнання. Поки що він застосовував свій талапт тільки in anima vili *, у глухих закутках лікував сільських жителів, бідних городян, солдатів, писарів та інших дрібних судових чиновників, життя чи смерть яких нічого не важить. Отож лікуванню молодого герцога він надавав величезного значення. Самолюбство й гордість брали однакову участь у його герці зі смертю. Щоб уся слава перемоги дісталася йому, Лоран сказав принцові, який хотів викликати з Парижа найзнамени-тіших лікарів, що цілком упорається з цим ділом сам і що переміна методи лікування такого поранення може бути вельми небезпечна.
"Ні, він не помре,— міркував учений медик, оглядаючи молодого герцога.— Гіппократового лиця 2 у нього немає, руки й ноги не холонуть, і він добре переніс тривожний ранковий час, який посилює хвороби і зумовлює зловісну кризу. Зрештою він просто повинен жити, його порятунок — це моє щастя; я вирву з кістлявих рук смерті цього молодого красеня, спадкоємця дворянського роду! Різьбярі ще довго ждатимуть, коли їм доведеться робити для нього мармуровий надгробок. Він витягне мене з цього глухого села, де я животію. Спочатку спробуймо трохи відновити його сили .*а допомогою зміцнюючих засобів, хай навіть це викличе гарячку.
Він сам — бо його famulus 3 півночі чергував біля пораненого і тепер спав на імпровізованому похідному ліжку — відкрив сумку з медикаментами, дістав кілька пляшечок, у яких були ліки різного кольору, одні — червоні, мов рубіп, другі — зелені, наче смарагд, ті жовто-золотисті, а ті прозорі, ніби алмаз. На пляшечках були наклеєні етикетки з різними скороченими латинськими написами, схожими для необізнаного на якісь кабалістичні знаки. Доктор Лораи, хоча й буз певен себе, а проте по кілька разів прочитав написи на відібраних пляшечках, подивився вміст їх на світло — сонячний промінь саме пробився крізь завіси — потім відлив з кожної пляшечки трошки тих ліків у срібну мензурку, зважив їх і зробив мікстуру, рецепт якої знав тільки він.
Приготувавши суміш, Лоран розбудив свого помічника й велів йому трошки підняти голову Валомбреза, а сам тоненьким шпателем розціпив пораненому зуби і всунув поміж тими двома рядами перлів вузеньку шийку пляшечки. Кілька крапель рідини попало на піднебіння молодому герцогові, і від гострого смаку тої кріпкої рідини його нерухоме обличчя трохи скривилося. Один ковток, другий котився йому десь у груди, і незабаром хворий, на превелике задоволення лікаря, випив без особливих зусиль усе, що було в пляшечці. В міру того, як Валомбрез пив, на його вилицях розливався ледь помітний рум'янець, в очах засвітився легенький теплий відблиск, рука, нерухомо витягнута на ковдрі, ворухнулася, спробувала пересунутись. Поранений зітхнув і, немовби пробуджуючись від сну, окинув усе довкола поглядом, у якому вже появлялася свідомість.
"Я веду ризиковану гр,— подумки мовив Лоран.— Це чарівні ліки. Вони можуть воскресити, а можуть і вбити. Воскресили! Да будуть благословенні Ескулап, Гігія 4 і Гіппократ!"
В цю мить чиясь рука обережно розсунула завісу й поміж складками тканини з'явилося благовидне лице принца, стомлене і на десяток років постаріле після тривог цієї жахливої ночі.
— Ну що, пане Лоран? — пошепки запитав принц схвильованим голосом.
Лікар приклав палець однієї руки до губів, а другою показав на Валомбреза, трошечки піднятого на подушці і вже не схожого на покійника — мікстура обпекла його, наче вогнем, і оживила.
Добродій Лоран нечутно, як звичайно ходять люди, котрі доглядають хворих, підступив до дверей, де стояв принц, і, одвівши його трошки вбік, сказав:
— Ви бачите, ясновельможний пане, що стан вашого сина аж ніяк не погіршав, він помітно поліпшується.