В кінці галереї висів Месоньє, якого він навіть соромився,— ціна на Месоньє невпинно падала. Мадам Ламот стала перед ним.
— Месоньє! Яка краса!
Вона знала це ім'я. Сомс скористався нагодою. Злегка торкнувшись руки Аннет, він сказав:
— Чи вам, Аннет, подобається мій дім?
Вона не відсмикнула руки, не відповіла на його дотик; вона подивилася йому просто в очі, потім опустила погляд і стиха відповіла:
— Кому б він не сподобався? Тут так гарно!
— Можливо, колись...— почав був Сомс і затнувся.
Вона була така вродлива, така стримана, що просто лякала його. Ці волошкові очі, струнка молочно-біла шия, гнучкий стан — все це спокушало його відкинути обережність і відкрити їй свою душу. Ні, ні! Треба мати твердіший грунт під ногами, значно твердіший! "Краще я мовчатиму,— подумав він.— Хай помучиться невідомістю". І він підійшов до мадам Ламот, яка й досі стояла перед Месоньє.
— Атож, це непоганий зразок його пізньої творчості. Вам треба приїхати ще раз, мадам, і подивитися на мої картини при освітленні. Вам треба приїхати обом і залишитися на ніч.
Мадам була у захваті. Освітлені, вони, напевно, просто чарівні. І річка в місячному сяйві, мабуть теж чудова!
Аннет стиха мовила:
— Ти сентиментальна, maman!
Сентиментальна! Ця одягнена в чорне, статечна, повнотіла француженка, що так добре знає життя! І раптом йому стало ясно, що ні одна, ні друга не має ані крихти сентиментальності. Тим краще. Навіщо вона здалася, та сентиментальність? А проте!..
Він поїхав з ними на станцію, посадив їх у поїзд. Йому здалося, що пальці Аннет ледь відповіли на міцний потиск його руки; її обличчя усміхнулося йому крізь темряву.
Він повернувся до своєї коляски задуманий.
— Їдьте додому, Джордане,— сказав він кучерові.— Я піду пішки.
І він зійшов на темну стежку між живоплотами; обережність і бажання володіти Аннет змагалися в його душі. "Bonsoir, monsieur!" [26] Як ніжно вона це сказала. От якби знати, що в неї на думці! Француженки — як кішки, їх не збагнеш. Але яка вона гарна! Як приємно тримати в обіймах таку молоденьку дівчину! Яка мати для його спадкоємця! І він із посмішкою подумав про своїх родичів, про те, як вони здивуються, почувши, що в нього дружина француженка, як їх мучитиме цікавість і як він дуритиме їх і пускатиме туману — до біса їх усіх! Тополі зітхали в темряві; десь пугикала сова. На воді темнішали тіні. "Я хочу звільнитися і неодмінно звільнюся,— думав він.— Більше я не буду зволікати. Піду до Айріні. Коли хочеш чогось домогтися, берися до цього сам. Я мушу знову жити — жити, почувати й творити своє буття". І, наче відлуння цього майже біблійного вислову, церковні дзвони задзвонили до вечірньої служби.
XI. І ВІДВІДУЄ МИНУЛЕ
У вівторок увечері, пообідавши в своєму клубі, Сомс вирушив до Челсі з наміром здійснити те, що вимагало більше сміливості й, мабуть, менше делікатності, аніж усі інші кроки, які він зробив у своєму житті, можливо, крім народження та ще одного вчинку. Вечір він обрав почасти тому, що Айріні майже напевно буде вдома, але головним чином тому, що вдень йому забракло відваги і для хоробрості довелося хильнути вина.
Він вийшов із кеба на набережній і подався до Олд-Черч, не знаючи, у якому саме будинку вона живе. Він знайшов його позаду іншого, куди більшого дому, і, прочитавши в списку пожильців "місіс Айріні Герон",— Герон! Це ж її дівоче прізвище, отже, вона перейшла на нього?— зійшов на брук подивитися на вікна другого поверху. В наріжній квартирі горіло світло, там грали на роялі. Він ніколи не любив музики, у нього з'явилася до неї навіть відраза в ті давні часи, коли вона так часто грала на роялі, наче ховаючись у захистку, куди, як вона знала, він не міг добутися. Опір! Довгий опір, спочатку стриманий і таємний, нарешті відвертий! Звуки рояля навіяли йому гіркі спогади. Очевидно, це грає вона; і майже впевнившись, що побачить її, він спинився ще в більшій нерішучості. Від самої думки про близьку зустріч його проймав дрож; в роті пересохло, серце калатало щосили. "Мені немає чого боятися",— думав він. Але потім у ньому озвався юрист. Може, він робить дурницю? Чи не краще було б улаштувати офіційну зустріч в присутності її опікуна? Ні! Не хоче він зустрічатися з нею при цьому Джоліонові, який співчуває їй! Нізащо не хоче! Він зійшов на ганок поволі, Щоб утишити калатання серця, вийшов на другий поверх і подзвонив. Коли перед ним відчинили двері, всі відчуття його збудилися від пахощів, які війнули з помешкання,— той самий аромат, що наче долинув з минулого й приніс напівзабуті спогади, пахощі вітальні, в яку він колись заходив, оселі, в якій він жив,— запах сухих пелюсток троянди й меду!
— Скажіть, що прийшов містер Форсайт,— промовив він,— ваша господиня прийме мене, я знаю.
Він це обміркував: вона подумає, що прийшов Джоліон!
Коли покоївка пішла і він залишився сам у маленькому передпокої, де тьмяно світилася лампа із матовим абажуром і стіни й килим були сріблясті, від чого кімнатка здавалася примарною, його думка зосередилася на одному безглуздому питанні: "Чи мені зайти в пальті, чи зняти його?" Музика змовкла, покоївка сказала з порога:
— Прошу, заходьте, сер.
Сомс зайшов. Він механічно зауважив, що й тут усе було сріблясте і що рояль був з атласного дерева. Вона стояла перед ним, притулившись до рояля; рука її, ніби шукаючи опори, натиснула на клавіші, видобувши з них незграйний акорд, але за мить відпустила їх. Світло від свічки, що горіла на роялі, падало з-за екрана на її шию, а обличчя ховалося в затінку. Вона була в чорній вечірній сукні, а на плечі накинула щось схоже на мантилью — він не пам'ятав, щоб вона вбиралася при ньому в чорне, і в нього майнула думка: "Вона переодягається на вечір, навіть коли сама".
— Ви!— почув він її шепіт.
Сомс багато разів репетирував цю сцену в своїй уяві. Репетиції анітрохи йому не допомогли. Він просто не міг сказати ані слова. Він ніколи не уявляв собі, що ця жінка, яку він колись так пристрасно бажав, якою володів цілком і якої не бачив дванадцять років, може так глибоко його вразити. Він гадав, що буде говорити й поводитися і як ділова людина, і як суддя. А тепер йому здавалося, що він зустрівся не із звичайною жінкою і грішною дружиною, а з якоюсь силою, витонченою і невловною, наче повітря, яким ми дихаємо і яке оточує нас із усіх боків. В ньому накипала їдка гіркота.
— Так, дивний візиті Сподіваюся, ви здорові?
— Дякую. Прошу, сідайте.
Вона відійшла від рояля й сіла на канапку біля вікна, згорнувши на колінах руки. Тепер на неї падало світло, і Сомс ясно бачив її обличчя, очі, волосся, що були на диво такі, якими він пам'ятав їх, на диво гарні.
Сомс лишився на місці; він сів на краєчку стільця, оббитого сріблястою тканиною.
— Ви не змінились,— мовив він.
— Справді? Нащо ви прийшли?
— Поговорити про справи.
— Від вашого кузена я вже чула, чого вам треба.
— Ну і як?
— Я згодна. Я завжди цього хотіла.
Звук її голосу, стриманого й тихого, настороженість, яка відчувалася в усій її нерухомій постаті, тепер зміцнювали його рішучість. В ньому збудились тисячі спогадів про неї, завжди таку насторожену, і він сказав уїдливо:
— То, може, коли ваша ласка, ви дасте мені факти, на підставі яких я зможу діяти? Закон є закон.
— Я не маю ніяких фактів, окрім тих, які вам відомі.
— Дванадцять років! Невже ви сподіваєтесь, що я цьому повірю?
— Я не сподіваюсь, що ви повірите хоч одному моєму слову, але це правда.
Сомс придивився до неї. Він сказав, що вона не змінилась; тепер він побачив, що таки змінилась. Не обличчям — хіба що стала ще вродливіша; не фігурою — хіба що трохи поповніла. Ні! Вона змінилася духовно. Їй додалося, так би мовити, її власного єства, з'явилася якась рішучість і сміливість там, де колись був тільки пасивний опір. "Атож!— подумав він.— Тепер вона має власні гроші! Це наробив дядько Джоліон. Нехай йому всячина!"
— Ви, я бачу, живете в достатку?— мовив він.
— Так, дякую.
— Чому ви не схотіли, щоб я забезпечив вас? Я зробив би це, незважаючи ні на що.
На її устах промайнула легенька посмішка, але вона не відповіла.
— Ви й досі моя дружина,— сказав Сомс.
Навіщо він це сказав, що мав на увазі, цього він не знав ані тоді, коли говорив, ані згодом. Це був трюїзм, майже безглуздий, але він справив зовсім несподіваний ефект. Вона підвелася з канапки і хвилину стояла зовсім нерухомо, дивлячись на нього. Він бачив, як важко дихають її груди. Потім вона повернулася до вікна і розчинила його навстіж.
— Навіщо це?— гостро запитав він.— Ви застудитеся в цій сукні. Мене боятися нічого.
І він коротко засміявся похмурим сміхом. Вона засміялася й собі — стиха, гірко.
— Це я за звичкою.
— Досить дивна звичка,— сказав Сомс теж гірко.— Зачиніть вікно.
Вона зачинила і знову сіла. Вона стала сильною, ця жінка, ця... його дружина! Він дивився, як вона сидить перед ним, ніби закута в панцер, і відчував цю силу, що наче випромінювалася з неї. І майже несвідомо він устав і підступив ближче: йому хотілось побачити вираз її обличчя. Її очі сміливо зустріли його погляд. Господи! Які вони були ясні і які темно-карі на тлі цього білого обличчя і цих бурштинових кіс! А які білі плечі! Дивне почуття! Адже він мав би ненавидіти її!
— Краще скажіть мені все,— сказав він.— Ви ж, певно, хотіли б бути вільною так само, як і я. А та давня справа аж надто задавнена.
— Я вже вам сказала.
— Ви хочете сказати мені, що у вас не було нічого — нікого?
— Нікого. Вам доведеться пригадати своє власне життя.
Прикро вражений цими словами, Сомс почав ходити туди й сюди, між роялем і каміном, як, бувало, за давніх часів у їхній вітальні, коли йому ставало несила терпіти її мовчанку.
— Так ми ні до чого не домовимося,— сказав він.— Ви мене покинули. По справедливості треба, щоб ви...
Він побачив, як вона знизала білими плечима, почув, як вона стиха мовила:
— Так. Чому ж ви не взяли розлучення тоді? Хіба я заперечувала б?
Він зупинився і пильно поглянув на неї з цікавістю. Що ж вона робить, коли справді живе зовсім сама? І чому він досі не розлучився з нею? Давнє відчуття, що вона ніколи не розуміла його, ніколи не цінувала належним чином, глибоко пройняло Сомса, поки він дивився на неї.
— Чому ви не могли стати мені хорошою дружиною? запитав він.
— Так, одружившися з вами, я вчинила злочин.