Білі випари з печі пливли вбік від нас, і як перше на устах у мене була прощальна молитва, так тепер з'явилися слова подяки.
Упросивши Герберта розповісти, як йому пощастило мене врятувати — хоча спочатку він навідруб відмовився говорити і тільки повторював, що мені потрібен спокій,— я довідався, що в поспіху загубив розкритого листа у себе в кімнаті, і Герберт дуже скоро після мого від'їзду знайшов його, прийшовши туди вдвох зі Стартопом, з яким зустрівся дорогою. Тон цього листа стривожив Герберта, тим більше, що він суперечив змістові моєї нашвидкуруч написаної записки йому. Розмірковуючи про це, він ще дужче стривожився і за чверть години поспішив на поштову станцію дізнатись, коли відходить наступний диліжанс; Стартоп зголосився піти разом з ним. Довідавшись, що останній на сьогодні диліжанс уже відійшов, і відчуваючи, що через ці перепони стривоженість його перетворюється на справжній страх, він вирішив їхати вслід за мною у поштовій кареті. Отак вони зі Стартопом прибули до "Синього Кабана", цілком упевнені, що або мене самого там застануть, або щось почують про мене. Коли ж обидві їхні надії не справдились, вони пішли до міс Гевішем, де я з ними розминувся. Тоді вони вернулися до готелю підкріпитись (очевидно, в той самий час, коли я вислуховував поширену місцеву версію моєї історії) і знайти когось, хто провів би їх на болота. Серед інших роззяв біля під'їзду "Кабана" їм трапився Треббів хлопчак — вірний своїй давній звичці траплятись усюди, де в нього немає діла,— і ось він бачив, як я проходив від міс Гевішем у напрямку того мого заїзду. Таким оце чином Треббів хлопчак зробився їхнім провідником, і з ним вони вибралися до хатини над шлюзом, тільки що вони пішли прямо через місто, тоді як я подався з околиці. Дорогою Герберт розважив, що, можливо, тут ідеться про безпеку Провіса, а якщо так, то стороннє втручання може тільки зашкодити; тому він залишив Стартопа з провідником край кар'єру, а далі пішов сам і разів два-три тихенько обійшов круг хатини, щоб переконатись, чи там усередині все гаразд. Не почувши ж нічого, крім глухого бубоніння хрипким басом (це було тоді, коли мій мозок гарячково працював), він зрештою навіть засумнівався, чи й узагалі я тут є, коли це раптом пролунав мій голосний крик, тоді й він закричав і вбіг у хатину, а слідом надбігли й решта двоє.
Коли я виклав Гербертові, як розвивались події у хатині, він заявив, що треба негайно, незважаючи на пізню годину, піти до міських властей з вимогою видати ордер на арешт. Я вже й сам про це думав, але ж тоді нас затримають тут або викличуть на другий-третій день, що може виявитись фатальним для Провіса. Через те ми з Гербертом вирішили поки що дати спокій Орлікові. Щодо Треббового хлопчака, то ми визнали за доцільне про всяк випадок подати йому мою історію в менш похмурому світлі, ніж насправді; він, я певний, дуже б розчарувався, дізнавшись, що своїм втручанням врятував мене від вогнедишної печі. Цей Треббів хлопчак був не те щоб злостивий натурою, а просто в ньому жвавість аж через край перехлюпувала, і він завжди був охочий урізноманітнити собі життя якоюсь розвагою чужим коштом. Коли ми прощалися, я вручив йому дві гінеї (що він, як мені здається, належно оцінив) і висловив жаль, що раніше мав таку погану думку про нього (до чого йому було байдужісінько).
Оскільки середа була не за горами, ми вирішили вертатися до Лондона цієї ж ночі, всі втрьох у поштовій кареті, та й взагалі нам краще було забратися звідси до того, як розійдеться поголос про вечірню пригоду. Герберт дістав у місті велику пляшку примочки і в дорозі раз у раз змочував мені руку, через що я витримав поїздку більш-менш терпимо. Коли ми добулися до Тем-плу, був уже світанок, і я відразу ліг у постіль і не вставав до самого вечора.
Я так боявся, щоб не розхворітися і не виявитися завтра ні до чого не придатним, що аж дивно, як я від самого цього страху не занедужав. Воно, певне, так би й сталося, коли ще взяти до уваги, скільки я пережив за попередній вечір,— якби не рятувала мене надзвичайна напруженість, яку я відчував у зв'язку із завтрашнім днем. У такій тривозі ми чекали на цей день, так багато надій покладали на нього і такою непевністю він був покритий, хоч уже й зовсім близький!
Не спілкуватися з Провісом у вівторок, звичайно, було найелементарнішим застережним заходом, але якраз це й посилювало мій неспокій. Я здригався щоразу, коли чув чиюсь ходу чи якийсь звук — мені здавалося, що його вже викрили й схопили, а тепер приходять мені сказати. Я переконував себе, що його й справді схопили, що мене гнітить щось більше, ніж страх чи передчуття, що він уже під вартою і що в якийсь таємничий спосіб мені це стало відомо. В міру того, як минав день, не принісши ніяких лихих вісток, як сутеніло й наставав вечір, мене проймав дедалі більший жах, що через хворобу я завтра буду ні до чого не придатним. Шарпало і опечену руку, і опечену голову, і вже мені уявлялося, що я починаю марити. Щоб не знепритомніти, я починав рахувати до великих чисел, повторював вивчені напам'ять вірші чи уривки прози. Часом перевтомлений мозок відмовляв мені, я тоді забувався на півслові або падав у напівдрімоту, а потім схоплювався й казав подумки: "О, уже,— починається гарячка!"
Цілий день від мене вимагали не рухатись, перев'язували наново руку, давали прохолодні напої. Запавши в сон, я щоразу прокидався з тією самою думкою, що й у хатині над шлюзом,— наче вже й пройшло бозна-як багато часу і нагоду врятувати Провіса проґавлено. Близько півночі я скочив з ліжка й кинувся до Герберта, переконаний, що проспав двадцять чотири години і що середа вже минула. Це було останнє виснажливе зусилля, на яке я спромігся у своїй збудливості, бо після цього міцно заснув.
Ранок середи тільки-но зорів, коли я виглянув у вікно. Миготливі вогники на мостах уже поблідли, сонце над обрієм нагадувало віддалену пожежу на болотах. Ще темна й таємнича, річка спокійно текла попід мостами, які взялися холодною сіриною, і тільки де-не-де на них лягали багряні відблиски небесної заграви. Поки я дивився на громаддя дахів, серед яких дзвіниці й шпилі гостро врізались у надзвичайно прозоре повітря, сонце зійшло і річка заіскрилась мільйонами полисків, наче з її поверхні враз зірвали туманну запону. З мене також наче спала запона, і я відчув себе дужим та здоровим.
Герберт спав у себе на ліжку, а наш давній колега по науці на канапі. Одягтися сам без допомоги я не міг, отож я лише роздмухав у каміні вугілля, яке ще тліло звечора, і приготував для всіх кави. Невдовзі й вони прокинулись дужі та здорові, і ми впустили у вікна свіже ранкове повітря й подивились, як з припливом прибуває вода в річці.
— Коли о дев'ятій почнеться відплив,— жваво сказав Герберт,— будьте напоготові, ті, хто там чекає нас над Вітряковим ставком!
Розділ 54
Був один з тих березневих днів, коли сонце світить гаряче, а вітер дме холодом, коли на сонці літо, а в затінку зима. Ми прихопили з собою теплі куртки, я — дорожню сумку. З усього, що було у мене на світі, я взяв лише кілька найнеобхідніших речей, які вмістилися в цій сумці. Куди я поїду, що робитиму або коли зможу повернутись — нічого цього я не знав, та й не морочився цим, заклопотаний виключно Провісовим порятунком. Оглянувшись на мить на порозі, я мимохіть подумав, скільки ж то станеться подій, поки я знову побачу ці кімнати, якщо взагалі ще сюди вернуся!
Ми так, ніби вагаючись, підійшли до сходів Темплу, що над річкою, постояли там, все ніби вагаючись, чи взагалі варто спускатися до води. А щоб човен стояв унизу готовий і опоряджений — про це я вже раніше подбав. Продемонструвавши вподовж кількох хвилин це своє вагання, на яке нікому було дивитись, крім двох-трьох земноводних, що постійно обсідали ці сходи, ми сіли в човна й відчалили — Герберт на носі, я за стерном. Приплив стояв тоді на найвищому рівні, було пів на дев'яту ранку.
План наш полягав ось у чому. О дев'ятій починається відплив, і ми разом з ним спускаємось десь так до третьої години, а потім гребемо далі вже проти течії, до самого смерку. На той час ми опинимось багато нижче Грейвзенда, поміж Кентом і Ессексом, де річка вже широка й на ній мало руху, де й береги майже не заселено — там лише зрідка трапляються надбережні шинки, в одному з яких ми й зупинимось. Там ми маємо перебути всю ніч. Пароплави — один на Гамбург, другий на Роттердам — вийдуть з Лондона в четвер о дев'ятій ранку. Залежно від того, де ми будемо, ми прикинемо, о котрій годині їх сподіватися, і окликнемо той з них, що надпливе першим — це щоб як нас з якоїсь причини він не візьме на борт, мати в запасі другий пароплав. А характерні обриси обох суден ми добре запам'ятали.
Опинившись нарешті при довго жаданому ділі, я відчув таку полегкість, що аж просто не вірилось, які сумніви поймали мене всього кілька годин тому. Свіже повітря, ясне сонце, рух на річці, рух самої річки — цієї живої дороги, що, здавалося, співчувала нам, підохочувала й підганяла нас,— все це сповнювало мене новими надіями. Мені тільки прикро було, що від мене так мало користі в човні, але ж моїх двоє товаришів були дуже вправні веслярі, і мало хто міг зрівнятися з ними, а такими широкими вимахами весел вони могли гребти хоч би й увесь день.
У ті часи пароплавів на Темзі було багато менше, ніж тепер, але гребні човни траплялися куди частіше. Барж, вітрильних вугільників, каботажних суден було тоді, мабуть, стільки ж, зате число пароплавів, великих і малих, збільшилося відтоді разів у десять чи двадцять. Того дня, хоч і рання ще стояла пора, на річці снувало безліч човнів і безліч барж спускалося разом з відпливом, а проте проплисти на гребному човні поміж мостами було все-таки незрівнянно легше й звичніше проти нинішніх часів, і ми жваво мчали вперед серед численних яликів та шлюпок.
Невдовзі ми вже проминули старий Лондонський міст, і старий Біллінгсгейтський ринок з устричними баркасами та голландськими вітрильниками, і Білу вежу Тауеру, і Браму Зрадників,24 і опинилися в самій гущі портового руху. Тут вантажились і розвантажувались пароплави з Літа, Абердіна й Глазго, що здавалися нам з човна неймовірно високими, коли ми пропливали поруч; тут були десятки вугільників, з яких за допомогою коловоротів з гуркотом пересипали вугілля на баржі; тут на якорі стояв завтрашній пароплав на Роттердам, до якого ми добре придивилися; стояв тут і другий, що мав іти на Гамбург,— ми проскочили під самим його бушпритом.