Яке несподіване, яке прегарне видовисько!
– Бідолашні дітлахи! – вигукнула графиня, і сльози покотились у неї із очей. – З ними доведеться розлучитися; невідомо, кому їх віддасть суд. Материнського серця не поділиш – вони повинні бути зі мною!
– Це через вас наша мама плаче? – сказав Жюль, обпікши полковника гнівним поглядом.
– Замовкніть, Жюлю! – владно мовила графиня.
Діти, вклякнувши на місці, мовчки дивилися на матір і незнайомого з такою цікавістю, що годі описати.
– О! Хай мене розлучать із графом, – вела графиня далі, – але хай залишать мені дітей; я підкорюся всьому…
Цим рішучим ходом вона досягла того успіху, на який сподівалася.
– Так! – вигукнув полковник, мовби закінчуючи фразу, яку промовив подумки. – Я повинен знову лягти в могилу. Я вже думав про це.
– Чи можу я прийняти таку жертву? – відказала графиня. – Якщо чоловік і йде на смерть задля честі коханої жінки, то він оддає своє життя тільки раз. Але ж ви віддавали б мені своє життя день у день, ніч у ніч! Ні, ні, це неможливо! Якби іще йшлося тільки про життя; однак заявити, що ви – не полковник Шабер, підтвердити, що ви – самозванець, знехтувати свою честь, брехати щодня, щомиті, – ні, людина не може піти на таку жертву! Опам’ятайтеся! Ні! Та якби не ці бідолашні діти, я втекла б із вами на край світу…
– А хіба не міг би я жити тут, – заперечив полковник, – у цьому маленькому будиночку, як ваш родич? Адже я – стара гармата, яка вже не стріляє, і мені нічого не треба, хіба що трохи тютюну та номер "Констітюсьйонель"…
Графиня залилася слізьми. Вона і полковник Шабер почали змагатися у великодушності, і солдат вийшов переможцем із цього герцю. Мати із своїми дітьми на тлі погожого сільського вечора – хіба це не зворушлива картина? І полковник, розчулившися, вирішив залишитись небіжчиком і, вже не боячись офіційного акту, спитав графиню, що повинен він зробити, щоб назавжди забезпечити щастя її родини.
– Робіть як знаєте! – відповіла графиня. – Кажу ще раз – я не втручатимуся в цю справу. Я не повинна.
Дельбек, який приїхав до Гроле за кілька днів до описаної розмови, підкоряючись волі графині, зумів здобути довіру старого воїна. Вже наступного ранку полковник Шабер поїхав в колишнім стряпчим до Сен-Ле-Таверні, де в нотаря чекав на нього заздалегідь підготовлений Дельбеком акт; зміст цього документа був такий недвозначний, що полковник, вислухавши його, схопився з місця й вибіг з контори.
– Хай йому чорт! – вигукнув він, – Оце був би з мене йолоп! Та це ж очевидна фальшивка!
– Добродію, і я вам не раджу зопалу підписувати цей документ, – сказав Дельбек. – На вашому місці я виторгував би з цієї оборудки не менше тридцяти тисяч ліврів ренти – графиня їх дасть.
Полковник кинув на підлого шахрая погляд, у якому палало обурення чесної людини, і подався геть; душу йому ятрили суперечливі почуття. Недовіру заступав гнів, після гніву на нього враз находив спокій. Нарешті він пройшов через пролом у мурі в парк і неквапом попрямував до павільйону, звідки було видно дорогу з Сен-Ле; він хотів перепочити там у маленькому кабінеті й спокійно все обміркувати. Алея, якою він ішов, була всипана дрібним жовтим піском, а не грубою рінню, і графиня, що сиділа тут-таки в павільйоні, в невеличкій вітальні, не почула легких кроків полковника, бо надто була заклопотана своїми турботами. А граф не бачив дружини.
– Ну, пане Дельбек, підписав він чи ні? – спитала графиня, вгледівши понад парканом, що тягся вздовж рівчака, управителя – той повертався сам.
– Ні, пані. Я навіть не знаю, що це скоїлося з нашим полковником. Стара шкапа стала дибки.
– Нема ради – доведеться запроторити його в Шарантон, – сказала графиня. – Адже він у наших руках.
Полковник, наче молодий, одним стрибком подолав рівчак, кинувся до Дельбека і вліпив йому пару таких ляпасів, яких, певне, лукавий крутій зроду не діставав.
– Старі шкапи іще вміють хвицатись! – вигукнув Шабер.
Зірвавши гнів, полковник відчув, що не зможе перескочити назад через рівчак. Правда постала перед ним у всій своїй нещадності. Слова графині й відповідь Дельбека відкрили йому, що він став жертвою змови. Увага й турботливість дружини були всього лише принадою, з допомогою якої вона хотіла заманити його в пастку. Мовби невидима краплина отрути, ці слова роз’ятрили усі тілесні й душевні муки старого солдата.
– Він пройшов через паркову браму й знову подався до павільйону, ледь соваючи ногами, мовби немічний дід, Отже, він не матиме й хвилини спокою! Відтепер йому доведеться вести з цією жінкою огидну війну, про яку казав Дервіль, без упину позиватися, живитися жовчю, щодня випивати чашу, повну гіркоти. А потім – жахлива думка: де взяти грошей на сплату перших судових витрат? Життя здалося йому таким нестерпним, що якби він був зараз на березі річки, то кинувся б у воду, якби мав пістолет, то вистрелив би собі в голову. Потім думки його знову стали плутатись, як під час розмови з Дервілем, коли той приїздив до молочарні Верньйо, – розмови, що збурила всю його душу.
– Дійшовши нарешті до павільйону, Шабер піднявся в маленький кабінет із круглими вікнами, з яких відкривався чудовий краєвид на навколишні долини, і побачив свою дружину: вона сиділа в кріслі. Графиня замилувано дивилась у вікно; лице її було спокійне й незворушне, поза вільна, – а це властиве жінкам, які зважилися на все. Витерши очі, так наче на них іще не висохли сльози, вона недбало перевивала кінці свого довгого рожевого пояса. Та хоч як намагалась вона бути спокійною, все ж здригнулася, коли перед нею постав її достойний благодійник – випростаний, блідий, із нахмуреним чолом і згорнутими на грудях руками.
– Пані, – мовив він, і під його пильним поглядом графиня спаленіла, – я вас не проклинаю, я зневажаю вас. Я благословляю випадок, що роз’єднав нас. Не хочу навіть мститися вам – я вас більше не кохаю. Мені нічого від вас не треба. Живіть спокійно, поклавшись на моє слово: воно міцніше, ніж шкрябанина всіх паризьких нотарів. Ніколи більше не претендуватиму я на ім’я, яке, можливо, уславив. Віднині я – лиш волоцюга Іакінф, що прагне місця під сонцем – ото й усього. Прощайте…
Графиня впала полковникові до ніг, схопила його за руки, щоб утримати, але він з огидою відштовхнув її і мовив:
– Не доторкайтесь до мене.
Прислухаючись до кроків свого чоловіка, що затихали вдалині, графиня зробила порух, який важко було зрозуміти. І з тією глибокою проникливістю, яка властива вкрай підступним або вкрай егоїстичним жінкам вищого світу, вона повірила, що обіцянка й зневага цього чесного воїна – надійна запорука її подальшого спокою.
Шабер і справді зник. Молочар Верньйо розорився і пішов у кучери. Може, й полковник знайшов собі якесь подібне до цього ремесло. А може, він, мов той камінь, кинутий у прірву, щез без вороття, падаючи з прискалка на прискалок, загубився поміж брудних обшарпанців, якими рояться вулиці Парижа…
Через півроку після цих подій Дервіль, який більше не чув ні про полковника Шабера, ні про графиню Ферро, вирішив, що їм пощастило домовитись і що графиня, аби помститися своєму повіреному, доручила справу іншій конторі. Тож якось уранці, підрахувавши аванси, видані полковникові, й власні витрати, Дервіль написав графині Ферро листа з проханням передати цей рахунок Шаберові; він гадав, що графиня знає, де мешкає її перший чоловік.
Наступного ранку від управителя графині Ферро, який віднедавна обіймав посаду голови суду вищої інстанції в одному з великих міст, надійшла невтішна відповідь:
"Вельмишановний добродію!
За дорученням графині Ферро повідомляю, що ваш клієнт негідно використав вашу довіру; особа, яка називала себе графом Шабером, призналася, що це ім’я привласнене нею незаконно.
З пошаною Дельбек".
– Ну й дурень же з мене – світ таких не бачив! Отак вклепатися! – вигукнув Дервіль. – Маєш: ти і людяний, і великодушний, і філантроп, і ще й учений юрист – а тебе ошукали, як останнього йолопа! Ця приключка обійшлася мені більш ніж у дві тисячі франків.
Через кілька днів по тому, як одержав цього листа, Дервіль поїхав у суд – поговорити з адвокатом, що опікувався справами виправної поліції. Сталося так, що він зайшов у шосту камеру саме в ту хвилину, коли суддя підписав вирок такому собі Іакінфові – два місяці ув’язнення за бродяжництво, а потім – переведення до притулку для старих у Сен-Дені, що в практиці виправної поліції означало довічне ув’язнення.
Почувши ім’я "Іакінф", Дервіль глянув на обвинуваченого, який сидів на лаві підсудних, і впізнав у ньому того, хто колись називав себе полковником Шабером.
Старий солдат сидів спокійний, незворушний, так наче йшлося не про нього. Хоч він був у рам’ї, хоч злидні ізсушили, ізв’ялили його обличчя, все ж на ньому лежав вираз шляхетної гордості. Його погляд був поглядом стоїка, і суддя, безперечно, мав би це помітити; проте з тієї хвилини, як людина потрапляє в руки правосуддя, вона стає тільки підсудною істотою, питанням Права або Казусом, подібно до того, як для статистика вона – тільки цифра.
– Коли старого солдата повели в канцелярію суду, звідки його мали відпровадити до в’язниці разом з іншими волоцюгами, що їх судили того самого дня, Дервіль, скориставшись із свого права юриста, що може вільно ходити по всіх приміщеннях суду, теж подався до канцелярії і якийсь час спостерігав за Шабером, що сидів у гурті інших жебраків. Камера суддівської канцелярії являла собою тоді видовище, яке, на жаль, і досі обходять увагою і законники, і філантропи, і письменники, і художники. Ця камера, як і всі лабораторії крутійства, – темна й смердюча; біля стін стоять лави, почорнілі від брудного рам’я бідаків, жодному з яких не минути цього притулку соціальних недуг. Поет сказав би, що навіть денне світло соромиться зазирати в цю страхітливу яму, куди щодня стікається стільки знедолених. Тут у кожній шпарині чаїться злочин або лихий замір; тут завжди можна здибати людину, що пустилася берега, людину, котру після першої ж провини суд прирікає ступити на шлях, у кінці якого їй або зітнуть голову, або ж вона сама собі пустить кулю в лоб. Кожного, хто, сірий і вбогий, топче паризьку бруківку, кінець кінцем прибиває до цих жовтавих стін, де філантроп, – якщо тільки він не просто спостерігач, – може знайти пояснення всіх самогубств, над якими проливають сльози лицеміри письменники, але не хочуть і пальцем поворухнути, щоб їм запобігти; можна там збагнути і те, що саме ця камера – пролог драм, які закінчуються або в трупарні, або на Гревській площі.
Полковник Шабер сидів поміж цих людей з енергійними обличчями, вбраних у бридкі лівреї злидоти; вони то перемовлялися стишеними голосами, то замовкали, бо біля них походжали троє жандармів із шаблями, які волочилися по підлозі.
– Ви впізнаєте мене? – спитав Дервіль, підійшовши до старого солдата.
– Так, пане, – відповів Шабер і підвівся.
– Якщо ви чесна людина, – упівголоса провадив Дервіль, – то як могли ви не повернути мені борг?
Старий солдат спаленів, мов дівчина, якій мати дорікає за потаємну зустріч з коханим.
– Як! Хіба пані Ферро його не сплатила? – вигукнув він.
– Сплатила? – перепитав Дервіль. – Вона написала мені, що ви – облудник.
Полковник з виразом жаху й благання підвів очі вгору, мовби закликаючи небо в свідки цієї нової брехні.
– Пане, – мовив він по хвилі, насилу стримуючи обурення, – попросіть жандармів, щоб одвели мене до канцелярії: я напишу розпорядження, за яким вам неодмінно буде заплачено.
Дервіль звернувся до начальника варти, і той дозволив йому піти разом із його клієнтом до канцелярії; там Іакінф написав кілька слів графині Ферро.
– Надішліть їй оце, – сказав старий солдат, – і вам буде відшкодовано всі видатки й повернуто гроші, що їх ви мені позичили.