Валя знала серед молодогвардійців такого богатиря, як Ковальов, що його за силу й доброту звали в околиці царком. Але цей був надзвичайно благородних пропорцій і в обличчі, і в усьому тілі, шия в нього була як вилита з бронзи, від нього віяло відчуттям сили, спокійної та красивої. І, невідомо чому, Валя згадала раптом Серьожку, худенького, босого, і такий щасливий ніжний біль пройняв їй серце, що вона замовкла.
Всі четверо підійшли до краю горища, і враз Коля Сумський схопив турмана, що сидів у нього на руці, і, вільно розмахнувшись ним знизу, щосили запустив його в похмуре мжичливе небо. Голуби знялися з його плечей. Всі стежили крізь косий отвір вікна в покрівлі за турманом. А він, завившись стовпом, зник у небі, як дух божий.
Тося Єлисеєнко, сплеснувши руками, присіла й завищала. Вона завищала з таким виразом щастя, що всі озирнулись на неї й засміялись. Цей вираз щастя і в голосі її, і в очах немовби промовляв до всіх: "Ви думаєте, я недобра, а ви краще дивіться, яка я гарна дівчина!"
Ранок застав Валю та Колю Сумського в степу по дорозі до міста. Все хмариво немовби змило за ніч, сонце так припекло після світанку, що довкола вже було сухо. Степ навкруги розлігся в самих тільки прив'ялих билинках, і все-таки прекрасний у світлі ранньої осені, світлі розтопленої міді. Тонке довге павутиння все линуло й линуло в повітрі. Німецькі транспортні літаки сповнювали степ рокотанням,— вони летіли все в тім же напрямі, на Сталінград,— і знову ставало тихо.
Пройшовши з півдороги, Валя та Сумський прилягли спочити проти сонця на схилі пагорка. Сумський закурив.
І зненацька до їх вуха долинула пісня, що вільно пливла по степу, пісня, така знайома, що мотив її зразу зазвучав у душі у Валі та Сумського... "Сплять кургани зоряні..." Для них, жителів донецького степу, це була рідна пісня, але як же опинилась вона, люба, тут цього ранку?.. Валя й Коля, підвівшись на ліктях, повторювали в думці слова пісні, яка все наближалась до них. Співали її два голоси, чоловічий та жіночий, дуже юні,— співали аж до відчайдушності голосно, з викликом усьому світові:
Сплять кургани зоряні, Літнім сонцем зморені, І туман над нивами Стелеться, як дим. Луками зеленими, Тихими просторами Вийшов на Донеччину Хлопець молодий
1 Переклад М. Пригари.
Валя хутко майнула на вершину горба, визирнула нишком, потім висунулась до пояса й засміялась.
Дорогою до них ішли, побравшись за руки, Володя Ось-мухін та його сестра Людмила і співали цю пісню,— вони просто горлали.
Валя зірвалася з пагорка й чимдуж, як у дитинстві, помчала їм назустріч. Сумський, не дуже здивувавшись, поволі пішов слідом.
— Ви куди?
— На село до дідуся, хлібця роздобути. Хто це кульгає за тобою?
— Це свій хлопець. Коля Сумський із селища.
— Можу рекомендувати тобі ще одну співчуваючу, мою рідну сестру Людмилу, зараз у степу відбулась розмова,— сказав Володя.
— Валю, судіть самі: хіба це не свинство? Адже всі мене знають, а рідний брат усе від мене приховує. А я ж усе бачу! Аж до того, що натрапила на його шрифт із друкарні та якийсь смердючий розчин, яким він його промивав, і частину вже промив, а частину ще ні, коли раптом сьогодні... Валю! Чи знаєте ви, що сталося сьогодні? — раптом вигукнула Люся, швидко поглянувши на Сумського, що саме підійшов.
— Зажди,— серйозно мовив Володя,— наші мехцехівські самі бачили, вони ж мені все й розказали... Словом, ідуть вони повз парк, дивляться: на воротях хтось висить у чорнім пальті, і записка на грудях. Спочатку вони думали: німці кого-небудь з наших повісили. Підходять, дивляться — Фомін. Ну, знаєш, ця сволота, поліцай? А в записці: "Так будемо робити з усіма зрадниками". І все... Розумієш? — понизивши голос до шепотіння, сказав Володя.— Оце робота! — вигукнув він.— Дві години при денному світлі висів! Адже там його пост, нікого поблизу з поліцаїв не було. Безліч народу бачила, сьогодні в місті тільки про це й розмови.
Ні Володя, ні Валя не тільки не знали про рішення штабу скарати Фоміна, але не могли навіть гадати, що таке рішення можливе. Володя був певен, що це зробила підпільна більшовицька організація. Але Валя раптом так зблідла, що блідість проглянула навіть крізь її золотавий загар: вона энала одну людину, здатну на це.
— А не чув, минулось це для наших добре, жертв не було? — спитала вона, ледь ворушачи губами.
— Блискуче! — вигукнув Володя.— Ніхто ні чорта не 8нає, і все в порядку. Але в мене дома компот... Мама певна, що це я повісив того сучого сина, і почала пророкувати, що мене теж повісять. Я вже став підштовхувати Люську, кажу:
"Ти бачиш, мама приглухувата і в неї температура, і взагалі нам пора до дідуся".
— Колю, ходімо,— раптом сказала Валя Сумському.
Поки дійшли до міста, Валя мало не загнала свого супутника, і він нічим не міг пояснити зміни, що сталася в ній. Ось каблуки її застукали по рідному ґанку. Сумський слідом за нею, ніяковіючи, ввійшов до їдальні.
В їдальні мовчки й напружено, як на іменинах, сиділи одна проти одної Марія Андріївна в темному платті, яке щільно облягало її повне тіло, і маленька бліда Люся із світлим золотавим волоссям до плечей.
Марія Андріївна, побачивши старшу дочку, хутко встала, хотіла щось сказати й задихнулася, кинулась до дочки, одну мить з підозрою дивилась то на неї, то на Сумського і, не витримавши, стала нестямно цілувати дочку. І тільки тепер Валя зрозуміла, що мати переживала те ж, що й мати Володина: вона підозрювала, що рідна її дочка, Валя Борц, брала участь у страті Фоміна і саме тому не була дома в ці дні.
Забувши про Сумського, який збентежено стояв біля дверей, Валя дивилась на матір, і очі мовби промовляли: "Що я можу сказати тобі, мамо, ну що?"
А тут маленька Люся мовчки підійшла до Валі й простягла записку. Валя машинально розгорнула, навіть не встигла прочитати, а впізнала тільки почерк. Щаслива дитяча усмішка осяяла її засмагле, запорошене з дороги обличчя. Вона хутко озирнулась на Сумського, і в неї зашарілись навіть шия та вуха. Валя схопила матір за руку й потягла за собою до другої кімнати.
— Мамо! — сказала вона.— Мамо! Те, що ти думаєш, це все дурниці. Але невже ти не бачиш, не розумієш, чим ми, я, всі мої товариші, живемо? Невже ти не розумієш, що ми не можемо жити інакше? Мамо! — щаслива, червона, говорила Валя, просто дивлячись в обличчя матері.
Обличчя Марії Андріївни, яке аж пашіло здоров'ям, зблідло, стало навіть натхненним.
— Доню моя! Хай благословить тебе бог! —■ промовила Марія Андріївна, яка все життя й у школі, й поза школою дбала про антирелігійне виховання.— Хай благословить тебе бої І — сказала вона й заплакала.
Розділ сорок третій
Тяжко батькам, котрі, не знаючи душевного світу дітей своїх, бачать, що дітей втягнено в приховану, таємничу й небезпечну діяльність, а батьки неспроможні ввійти в світ їхньої діяльності й неспроможні заборонити її.
Уже за вранішнім чаєм з понурого обличчя батька, що не дивився на сина, Ваня відчув наближення грози. І гроза грянула, коли сестра Ніна, сходивши до колодязя по воду, принесла чутку про страту Фоміна і те, що говорять про все це.
Батько змінився на обличчі, і на худих щоках його набрякли жовна.
— Ми, мабуть, у себе вдома краще можемо взнати,— сказав він уїдливо, не дивлячись на сина,— інформацію...— Він любив інколи вставити отаке слово.— Чого мовчиш? Розповідай. Ти ж там, як би сказати, ближче,— тихо додав батько.
— До кого ближче? До поліції, чи що? — збліднувши, спитав Ваня.
— Чого Тюленін учора приходив? У заборонений час?
— Хто його дотримується, того часу? Немовби Нінка в цей час на побачення не ходить! Приходив побазікати, не вперше.
— Не бреши І — зойкнув батько й ударив ребром долоні об стіл.— За це — тюрма! Коли йому своєї голови не жаль, ми, твої батьки, за що будемо відповідати?
— Не про те, батьку, ти говориш,— тихо мовив Ваня й підвівся, не звертаючи уваги на те, що батько бив долонею по столу й кричав: "Ні, про те!" — Ти хочеш знати, чи перебуваю я в підпільній організації? От що ти хочеш знати. Ні, не перебуваю. І про Фоміна я теж почув тільки-но від Ніни. А скажу лише: так йому й треба, падлюці! Як бачиш з її слів, і люди так кажуть. І ти теж так думаєш. Але я не приховаю: я, скільки можу, допомагаю нашим людям. Усі ми повинні допомагати їм, а я — комсомолець. А не казав про це тобі й мамі, щоб марно вас не турбувати.
— Чула, Насте Йванівно? — І старий сливе безумно глянув на дружину своїми білястими очима.— Ось він, печальник про нас!.. Сорому в тобі нема! Я все життя працював на вас... Забув, як жили в сімейному домі дванадцять родин, на підлозі валялися, самих дітей двадцять вісім штук? Заради вас, дітей, ми з вашою матір'ю вичерпали всі свої сили. Ти на неї поглянь!.. Олександра вчили — не довчили. Нінку не довчили, поклали все на тебе, а ти сам стромляєш голову в зашморг. На матір подивись! Вона зовсім очі за тобою виплакала, тільки ти нічого не бачиш.
— А що, по-твоєму, я мушу робити?
— Іди працювати! Нінка працює, іди й ти. Вона, рахівник, працює за чорнороба, а ти що?
— На кого працювати? На німця? Щоб він більше наших убивав? От прийдуть наші, я перший піду працювати... Твій син, мій брат, у Червоній Армії, а ти велиш мені йти німцям помагати, щоб його скоріше вбили! — гнівно казав Ваня.
Вони вже стояли один проти одного.
— А жерти що? — кричав батько,— А краще буде, коли перший із тих, за кого ти дбаєш, продасть твою голову? Німцям продасть! Ти знаєш хоча б людей на нашій вулиці? Хто чим дихає? А я — знаю! У них своя турбота, своя користь. Тільки ти один дбайливець за всіх!
— Неправда!.. Була в тебе користь, коли ти відправляв державне майно в тил?
— Не про мене мова.
— Ні, про тебе мова! Чому ти думаєш, що ти кращий од інших людей? — говорив Ваня, зіпершись пальцями одної руки на стіл і вперто схиливши голову в рогових окулярах.— Користь! Кожен за себе!.. А я тебе питаю: яку мав користь у ті дні, коли ти вже вихідну допомогу одержав, знав, що лишаєшся тут, що ця справа може тобі зашкодити, хворий, вантажив не своє майно, не спав ночей? Невже ти один такий на землі? Навіть по науці таке не виходить!
Сестра Ніна, що в неділешній день була о цій порі дома, сиділа на ліжку, насупившись і не дивлячись ні на батька, ні на Ваню, і, як завжди, не можна було зрозуміти, що вона думає.