Гаррі Поттер і Келих Вогню

Джоан Роулінґ

Сторінка 83 з 101

Вона не помічала ні Гаррі, ні Дамблдора. Коли дівчина заговорила, її голос відлунював так само, як і Снейпів — наче долинав із дна кам'яної чаші:

— Професоре Дамблдор, він наклав на мене закляття — а я ж його лише дражнила. Я тільки сказала, що бачила, як він у той четвер цілувався з Флоренс за оранжереями...

— Але навіщо, Берто? — сумно спитав Дамблдор, дивлячись на дівчину, що продовжувала обертатися. — Скажи, навіщо ти за ним ішла?

— Берта? — прошепотів Гаррі, дивлячись на неї. — Це Берта Джоркінз?

— Так, — підтвердив Дамблдор, знову повертаючи думки в чашу. Берта занурилась, і речовина стала срібляста й непрозора. — Такою я пам'ятаю Берту, коли вона ще навчалася в школі.

Сріблясте світло від сита спогадів освітлювало Дамблдорове обличчя — і Гаррі раптом побачив, який професор старий. Авжеж, він знав, що Дамблдор уже в літах, та досі не сприймав його як людину похилого віку.

— Гаррі, — тихо промовив професор. — До того, як загубитись у моїх думках, ти хотів мені щось сказати.

— Так, — кивнув Гаррі. — Пане професоре, перед тим, як прийти до вас, я був на віщуванні... і заснув...

— Зрозуміло. Продовжуй, — лише й мовив Дамблдор.

— І мені наснився сон, — сказав Гаррі. — Сон про лорда Волдеморта. Він катував Червохвоста... Ви знаєте, хто такий Червохвіст...

— Знаю, — швидко підтвердив Дамблдор. — Продовжуй, будь ласка.

— Сова принесла Волдемортові листа. Він сказав, що Червохвостову помилку виправлено. Сказав, що хтось мертвий. І що тепер Червохвоста не згодують тій змії, яка лежала біля його крісла. Натомість він згодує їй мене. Тоді він виконав над Червохвостом закляття "Круціатус" — і в мене заболів шрам, — розповідав Гаррі. — Він так сильно болів, що я аж прокинувся.

Дамблдор мовчки поглянув на нього.

— Оце й усе, — закінчив Гаррі.

— Розумію, — тихо обізвався Дамблдор. — Ясно. Скажи, а ще колись за цей рік шрам болів? Окрім того випадку влітку?

— Ні... А як ви довідалися, що шрам нагадав про себе влітку? — вражено спитав Гаррі.

— Сіріус листується не лише з тобою, — пояснив Дамблдор. — Я теж підтримую з ним зв'язок, відколи він торік покинув Гоґвортс. Це я йому порадив ту гірську печеру, бо вона — найбезпечніше в околиці місце.

Дамблдор підвівся й почав ходити по кімнаті. Час від часу він прикладав до скроні кінчик чарівної палички і додавав у сито спогадів наступну думку. Думки так швидко вирували, що Гаррі нічогісінько не міг розібрати — поверхня чаші нагадувала розмиту пляму.

— Професоре, — неголосно покликав він за кілька хвилин.

Дамблдор зупинився й глянув на нього.

— Вибач, — сказав він тихо й знову сів за стіл.

— Чи ви... Ви знаєте, чому мій шрам болить?

Дамблдор пильно подивився на Гаррі й відповів:

— У мене є лише теорія, не більше... Я припускаю, що шрам болить у двох випадках: коли поблизу перебуває лорд Волдеморт, і коли на нього находить особливо потужна хвиля ненависті.

— Але... чому?

— Тому, що ви з ним пов'язані невдалим закляттям, — пояснив Дамблдор. — Це не звичайний шрам.

— То ви думаєте... що той сон... це було насправді?

— Можливо, — мовив Дамблдор. — Я сказав би навіть — цілком можливо. Гаррі, ти бачив Волдеморта?

— Ні, — відповів Гаррі. — Лише спинку його крісла. Але ж там немає на що дивитися, правда? Тобто, в нього ж немає тіла... Але... як він тоді тримає чарівну паличку? — поволі проказав Гаррі.

— Справді, як? — пробурмотів Дамблдор. — Як тримає?..

Якийсь час панувала мовчанка. Дамблдор дивився в протилежний куток кімнати, коли не коли прикладаючи до скроні чарівну паличку й додаючи в сито спогадів ще одну думку.

— Професоре, — нарешті озвався Гаррі, — гадаєте, він сильнішає?

— Волдеморт? — перепитав Дамблдор, дивлячись на Гаррі поверх сита спогадів. То був той характерний погляд, яким Дамблдор у певних випадках пронизував Гаррі — здавалося, що навіть магічне око Муді не бачить того, що бачить він. — Кажу іще раз, Гаррі: у мене немає нічого, крім підозр.

Дамблдор знову зітхнув. Він здавався ще старшим і втомленішим, ніж перед цим...

— Роки зростання Волдемортової могутності були позначені багатьма зникненнями, — сказав він. — Берта Джоркінз безслідно зникла в тих місцях, де востаннє перебував Волдеморт. Містер Кравч зник також... і теж там. Було й третє зникнення. Та міністерству воно здається неважливим, оскільки стосується маґла. Його звали Френк Брайс, він жив у селі, де виріс Волдемортів батько, і його востаннє бачили десь у серпні. Розумієш, я, на відміну від більшості моїх друзів з міністерства, читаю маґлівські газети.

Дамблдор не зводив з Гаррі стурбованого погляду.

— Мені здається, що ці зникнення якось між собою пов'язані. Міністерство не погоджується — ти, мабуть, чув, поки чекав біля кабінету.

Гаррі кивнув. Знову запала тиша. Дамблдор продовжував видобувати думки. Гаррі зрозумів, що може вже йти, але цікавість не давала йому встати зі стільця.

— Професоре, — озвався він знову.

— Що, Гаррі? — мовив Дамблдор.

— Чи не можна вас запитати... про той суд, на який я потрапив... у ситі спогадів?

— Можна, — неохоче кивнув Дамблдор. — Я бував на ньому багато разів, та деякі справи пригадуються частіше й чіткіше за інші... особливо зараз...

— Знаєте той процес, на якому ви мене знайшли? Суд над Кравчевим сином? Вони... вони говорили про батьків Невіла?

Дамблдор гостро поглянув на Гаррі.

— Невіл ніколи не розповідав, чому він виховувався в бабусі? — спитав професор.

Гаррі заперечливо похитав головою, дивуючись, як досі, за чотири роки, ні разу про це в Невіла не питав.

— Так, ішлося про батьків Невіла, — підтвердив Дамблдор. — Його батько, Френк, як і професор Муді, був аврором. Їх з дружиною катували, щоб випитати, куди подівся Волдеморт після зникнення. Ти це чув.

— То вони мертві? — тихо спитав Гаррі.

— Ні, — у голосі Дамблдора вчувалася гіркота, — вони збожеволіли. Зараз обоє в лікарні магічних хвороб імені Святого Мунґо. Невіл з бабусею на кожних канікулах їх провідує. Та батьки його не впізнають.

Гаррі сидів, вражений почутим. Він і не здогадувався... Жодного разу за чотири роки не поцікавився...

— Лонґботоми були дуже відомі, — вів далі Дамблдор. — На них напали після падіння Волдеморта — тоді, коли всі думали, що їм нічого не загрожує. Ці напади викликали хвилю неймовірного обурення. Міністерство зазнавало шаленого тиску, всі вимагали впіймати тих, хто це зробив. На жаль, свідчення Лонґботомів, з огляду на їхній стан, були не дуже вірогідні.

— То Кравчів син і справді міг бути непричетним? — задумливо спитав Гаррі.

Дамблдор похитав головою:

— Я не маю про це ані найменшого уявлення.

Гаррі мовчки дивився на вируючу сріблясту речовину в чаші. Йому нестерпно кортіло поставити ще два запитання... та вони стосувалися живих людей...

— А містер Беґмен... — не стримався він.

— Його більше не звинувачували в темних справах, — спокійно відповів Дамблдор.

— Розумію, — квапливо сказав Гаррі, не відводячи погляду від сита спогадів, яке після того, як професор перестав додавати туди свої думки, вирувало набагато повільніше. — А... е е е...

Але сито спогадів запитало замість нього: на його поверхні з'явилося обличчя Снейпа. Дамблдор зиркнув на нього, а тоді перевів погляд на Гаррі.

— Так само, як і професора Снейпа, — мовив він.

Гаррі глянув у ясно блакитні очі Дамблдора, і те, що він дуже хотів знати, зірвалося з язика раніше, ніж він це усвідомив:

— Професоре, чому ви вважаєте, що він справді перестав підтримувати Волдеморта?

Кілька секунд Дамблдор дивився на Гаррі, а тоді сказав:

— Гаррі, це стосується тільки професора Снейпа й мене.

Гаррі зрозумів, що розпитування закінчено, Дамблдор не сердився, але якась нотка в його голосі сповістила Гаррі, що йому час іти. Він підвівся, Дамблдор теж.

— Гаррі, — сказав професор, коли Гаррі підійшов до дверей. — Будь ласка, нікому не кажи про Невілових батьків. Він має право сам про це розповісти — коли буде готовий.

— Так, пане професоре, — кивнув Гаррі й повернувся, щоб вийти.

— І ще...

Гаррі озирнувся.

Дамблдор стояв над ситом спогадів, котре відкидало на його обличчя сріблясті плями світла. Він здавався старим, як ніколи. Коротку мить він мовчки дивився на Гаррі, а тоді сказав:

— Хай тобі пощастить на третьому завданні.

— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ —

Третє завдання

— Дамблдор також вважає, що Відомо Хто стає сильнішим? — прошепотів Рон.

Усім побаченим у ситі спогадів, майже всім, що почув від Дамблдора, і тим, що він йому показав, Гаррі поділився з Роном та Герміоною. І, зрозуміло, з Сіріусом. Лист до нього Гаррі відіслав одразу, як вийшов з Дамблдорового кабінету. Друзі знову засиділись у вітальні до пізньої ночі, обговорюючи всі подробиці, аж поки Гаррі запаморочилося в голові, і він нарешті зрозумів слова Дамблдора про те, що часом, коли голова переповнюється думками, їх хочеться злити.

Рон дивився на вогонь у каміні. Гаррі здалося, наче Рон трохи тремтить, хоч вечір був теплий.

— І він довіряє Снейпові? — спитав Рон. — Невже він довіряє Снейпові, хоч і знає, що той був смертежером?

— Так, — кивнув Гаррі.

Герміона протягом десяти хвилин не зронила ані слова. Вона сперлася чолом на руки і втупилася поглядом у коліна. Гаррі подумав, що їй так само не завадило б скористатися ситом спогадів.

— Ріта Скітер, — пробурмотіла вона врешті решт.

— Ти й досі через неї переживаєш? — аж не повірив Рон.

— Я не переживаю, — промовила до своїх колін Герміона. — Я просто міркую... Пам'ятаєте, що вона мені сказала у "Трьох мітлах"? "Я про Лудо Беґмена знаю таке, що в тебе волосся дибки стало б..." Вона ж саме це мала на увазі, правда? Вона писала про процес над Беґменом і знала, що він передавав інформацію смертежерам. І Вінкі теж, пам'ятаєте... "Містер Беґмен — поганий чарівник". Містер Кравч, очевидно, розсердився, що Беґмену вдалося уникнути кари, і говорив про це вдома.

— Так, але ж Беґмен передавав інформацію ненавмисне...

Герміона стенула плечима.

— А Фадж вважає, що це мадам Максім напала на Кравча? — спитав Рон, повертаючись до Гаррі.

— Так, — підтвердив Гаррі, — але він каже це лише тому, що Кравч зник неподалік від бобатонської карети.

— А ми про неї й не думали, — повільно промовив Рон. — Запевняю вас, що вона таки справді має в собі кров велетнів і не хоче цього визнавати...

— Звісно, що не хоче, — різко мовила Герміона, підводячи голову.

80 81 82 83 84 85 86