Незважаючи на холодний грудневий вітер, на дощ і сніг, всі морські гези зібралися на палубах кораблів. Срібні півмісяці тьмяно поблискували на їхніх зеландських капелюхах.
І Уленшпігель співав:
Лейден вже вільний,
Утік з Нідерландів герцог кривавий.
Сильніше дзвеніте, дзвони,
Лунайте, гучні передзвони,
Дзвеніте, пляшки і чарки!
Так пес від побоїв тікає;
Хвоста підібгавши,
Він оком кривавим
На дрюк оглядається,
І паща роздерта
Тремтить від безсилля.
Утік кровожерний герцог.
Дзвеніте, пляшки і чарки!
Хай живе гез!
Він сам би себе загриз,
Та зуби вибито дрюком,
Похнюпив він морду свою
І згадує вбивства й поживу.
Утік кровожерний герцог,
Гриміть, барабани слави!
Гриміть, барабани війни!
Хай живе гез!
Він чорта благає: "Я свою душу собачу
Віддам за єдину годину всесилля!"
"Душа твоя, — каже чорт, —
Не варт оселедця".
Зубів уже не повернеш,
А без зубів не вкусиш.
Утік кровожерний герцог.
Хай живе гез!
Всі вуличні пси, кульгаві, сліпі та паршиві,
Що живуть та здихають на звалищах,
Задирають один за одним лапи
На того, хто вбивав задля вбивства…
Хай живе гез!
Він не любив ні жінок, ні дітей,
Ні сонця, ні радості, ані господаря;
Любив тільки Смерть — наречену свою.
А та йому замість віна
Поперебивала лапи.
Вона-бо нікого не любить.
Гриміть, барабани радості!
Хай живе гез!
І вуличні пси, кривобокі.
Кульгаві, сліпі, коростяві,
Ще раз задирають лапи
Негречно і сороміцьки.
За ними й хорти з гончаками
З Угорщини і з Брабанту,
З Намюра і з Люксембургу!
Хай живе гез!
Весь в піні, він сумно
До пана біжить здихати.
А той стусоне ногою
За те, що мало кусав.
У пеклі він сватав Смерть,
І та йому: "Милий мій герцогу".
А він їй: "Моя інквізиціє",
Хай живе гез!
Сильніше дзвеніте, дзвони!
Лунайте, гучні передзвони!
Дзвеніте, пляшки і чарки!
Хай живе гез!
Книга п'ята
1
Чернець, якого взяв у полон Ламме, побачивши, що його не збираються вбивати, а тільки хочуть узяти викуп, почав гнути кирпу.
— Чи бач, — казав він, походжаючи по палубі і люто трясучи головою, — чи бач, у яку безодню гидоти і паскудної погані потрапив я, ступивши ногою в це дерев'яне корито. Якби не я тут, якого Господь помазав…
— Собачим салом? — перебивали його гези.
— Ви самі собаки! — огризався чернець і просторікував далі: — Еге ж! Собаки паршиві, шолудиві, задрипані, бездомні, худі, які збочили із ситої стежки матері нашої — святої римсько-католицької церкви, щоб ступити на безплідну путь вашої задрипанки — реформатської церкви. Авжеж! Якби мене не було зараз у цьому поганому кориті, то Господь Бог давно ввергнув би його в найглибшу морську безодню з вами всіма, з вашою проклятущою зброєю, з диявольськими гарматами, з вашим капітаном-співуном, з вашим блюзнірським півмісяцем, еге ж! У найглибші незвідані безодні царства сатани, де вас не палили б, ні! Ви мерзли б там, тремтіли б, дубіли від холоду навік-віків. Еге ж! Так цар небесний згасив би вогонь злочестивої вашої ненависті до нашої славної матері — святої римсько-католицької церкви, до святих угодників, до єпископів і до благословенних указів короля, таких м'яких і мудрих. Еге ж, а я дивився б з райських високостей на вас, синіх, як буряки, білих, як ріпа, від страшного холоду. 'Т sy! 'Т sy! 'Т sy! Хай стане так, хай стане так, хай стане так!
Матроси, солдата і юнги сміялися й стріляли в нього сухим горохом з трубочок. А він затуляв обличчя руками.
2
Коли кривавий герцог покинув країну, на його місце прийшли не такі жорстокі правителі — Медіна-Селі і Рекесенс[239]. А після них ім'ям короля правили Генеральні штати[240].
Тим часом трохи щасливіші жителі Зеландії та Голландії, яким море і дамби правили за природні фортеці і давали захист, споруджували Богові вільних людей вільні храми, але папським катам ніхто не забороняв тут же, під боком у них, виспівувати свої гімни, а принц Оранський не хотів засновувати династію королівських намісників.
Вся Бельгія була спустошена валлонами, не задоволеними Гентським замиренням[241], яке, гадали, покладе край усякій ворожнечі. Оці валлони, прозвані paternosterknecht'ами[242], з великими чорними чотками на шиї (дві тисячі яких було згодом знайдено в Спієдні і в Геннегау) сотнями й тисячами крали биків та коней, вибираючи на полях найкращих, викрадали жінок і дівчат, не платили за постій, палили живцем у клунях селян, що намагалися збройно захистити плоди своєї важкої праці.
У народі казали:
— Чого доброго, ще прийде дон Хуан[243] зі своїми іспанцями, а його високість — з французами, та не з гугенотами, а з папістами, а Мовчазний, бажаючи мирно правити в Голландії, Зеландії, Гельдерні, Утрехті, Оверейсселі, таємною умовою відступив Бельгію, і там стане королем герцог Анжуйський[244].
Проте дехто не втрачав надії.
— Генеральні штати, — казали вони, — мають у своєму розпорядженні двадцять тисяч добре озброєних вояків, силу гармат і добру кінноту, вони можуть подолати кого хоч.
Але деякі з обізнаніших казали:
— Генеральні штати мають двадцять тисяч солдатів на папері, не насправді, їм бракує кінноти, paternosterknecht'и крадуть у них коней всього за льє від їхнього табору. У них зовсім нема артилерії, останні сто гармат з порохом і ядрами вони послали Себастіанові Португальському[245]. Невідомо, де поділося два мільйони екю, які ми сплатили за чотири рази у вигляді податків та контрибуцій. Жителі Гента і Брюсселя озброюються. Гент за реформу і Брюссель разом з Гентом. У Брюсселі чоловіки будують укріплення, а жінки грають на бубнах, щоб їх розважити. І Гент Відважний посилає Брюсселю Веселому порох і гармати, яких йому бракує, щоб захищатися від "незадоволених"[246] та іспанців. І кожен — чи то в місті, чи на селі, in't plat landt, розуміє, що не можна довіряти ні вельможним панам, ні комусь іншому. І ми, городяни та селяни, дуже засмучені, бо, віддаючи гроші свої і проливаючи свою кров, ми бачимо, що нітрохи не стало краще в рідному краю. І бельгійці тепер у страху і тривозі, що нема в них надійних вождів, які повели б їх у бій і привели до перемоги, хоч вони ладні докласти всіх зусиль, аби тільки винищити ворогів свободи.
Але обережніші з них казали:
— Під час замирення в Генті голландські та бельгійські сеньйори домовилися покласти край ворожнечі, заприсяглися, що обидві країни — Бельгія і Нідерланди — допомагатимуть одна одній, оголосили мир поміж двома релігіями, а королівські укази й конфіскації визнали недійсними, обіцяли знищити всі колони, трофеї, написи, статуї, поставлені герцогом Альбою на нашу ганьбу. Але в серцях ватажків ворожнеча не згасла. Дворяни й духівництво намагаються будь-що розірвати союз між областями. Вони проїдають гроші, які отримують для армії. П'ятнадцять тисяч справ про повернення конфіскованого майна лежать нерозглянуті. Лютерани й католики об'єдналися проти кальвіністів. Законні спадкоємці не можуть домогтися, щоб з їхніх маєтків вигнали узурпаторів. Статуя герцога скинута на землю, але образ інквізиції міцно закарбувався в серцях дворян і попів.
І бідне селянство, і нещасні городяни — всі чекали вождя, хороброго й надійного, який би повів їх у бій за свободу.
І вони говорили між собою:
— Де ж ті високі мужі, що підписали угоду і об'єдналися для блага вітчизни? Навіщо ж ті лицеміри уклали так званий священний союз? Хіба для того, щоб його одразу ж і розірвати? Навіщо було збиратися з таким галасом і накликати гнів короля, щоб потім цю справу безглуздо зрадити? Якби ці п'ятсот великих і малих панів, що були там, об'єдналися в братерський союз, то могли б нас урятувати від лютих іспанців. Але вони пожертвували добром Бельгії заради свого особистого добра, так само як графи Егмонт і Горн.
— Горе нам! — казали в народі. — Гляньте, ось прийшов тепер дон Хуан, гоноровитий красень, ворог Філіппів, але ще більший ворог нашої країни. Він прийшов сюди заради інтересів папських і своїх власних. Дворянство і духівництво зрадили нас.
Вони тільки вдають, ніби воюють. На стінах будинків у Генті й Брюсселі, на щоглах гезівських кораблів можна бачити імена цих зрадників, воєначальників і комендантів фортець: графа Лідекерке, що, не обороняючись, здав свій замок донові Хуану; профоса міста Льєжа, який хотів продати місто донові Хуану; панів Арсхота, Мансфельда, Берлеймона, Рассенг'єна; імена членів Державної ради — Жоржа де Лалена, губернатора Фрісландії, головнокомандувача Россіньйола — емісара дона Хуана, кривавого посередника між Філіппом і Хаурегі[247], що вчинив невдалий замах на принца Оранського; ім'я архієпископа Камбрейського, що хотів пустити іспанців у місто; імена антверпенських єзуїтів, що давали Генеральним штатам три бочки золота, тобто два мільйони флоринів, щоб не руйнувати фортеці, а зберегти її для дона Хуана; ім'я єпископа Льєзького; єпископа Утрехтського, якого городяни вислали, щоб в іншому місті шукав поживи для зради; католицьких проповідників, що зводили наклепи на патріотів; назви жебрущих орденів, що плели інтриги в Генті на користь дона Хуана. Жителі міста Буа-ле-Дюк прибили до ганебного стовпа ім'я кармелітського ченця П'єра, що при допомозі єпископа і духівництва намагався здати місто тому ж таки донові Хуану.
В Дуе[248] городяни, правда, не повісили in effigie[249] ректора університету, що також тяг руку за іспанцями, але на кораблях гезів можна було бачити повішені опудала, на грудях у яких були почеплені списки ченців, абатів, прелатів і тисячі восьмисот багатих жінок і дівчат-бегінок з Малійського монастиря, що на їхні пожертви кати батьківщини об'їдалися, пишно одягались, розкошували.
На цих опудалах, як на ганебних стовпах, можна було прочитати імена зрадників: коменданта фортеці Філіппвіль, маркіза д'Арро, що розтринькав бойові та харчові припаси лише для того, щоб, посилаючись на їх брак, здати місто ворогові; ім'я Бельвера, що здав Лімбург, хоч місто могло триматися ще сім місяців; імена голови вищої ради Фландрії, голів Брюггського й Малійського магістратів, що хотіли віддати свої міста донові Хуану; імена членів Гельдернської рахункової палати, яку закрили за зраду; імена членів Брабантської ради, урядовців герцогської канцелярії, таємної і фінансової ради; імена намісника і бургомістра міста Менен, а також і тих лиходіїв, що пропустили дві тисячі французів, які йшли грабувати сусіднє графство Артуа.
— Біда нам, — говорили між собою городяни, — герцог Анжуйський засів тепер у нашому краю, хоче стати королем.