У трупі й раніше, я чув, говорили, буцімто Ізабелла — знатного походження. Блазіус і Леонарда згадували навіть, що бачили принца, коли він, тоді ще герцог, упадав за Корне-лією. Леонарда не раз умовляла дівчину розшукати батька; тільки Ізабелла, від природи м'яка та скромна, й пальцем не поворухнула — не хотіла нав'язуватись сім'ї, яка, можливо, і не прийняла б її; вона була задоволена своєю скромною долею.
— Так, я це знав,— відповів Сігоньяк.— Не надаючи особливого значення знатному походженню, Ізабелла розповіла мені історію своєї матері і сказала про перстень. А втім, ніжність почуття цієї милої дівчини чудово засвідчує, що в її жилах тече благородна кров. Навіть якби вона нічого й не сказала мені, я б сам догадався. В доброчесній, тонкій і чистій красі Ізабелли відчувається її порода. Ось чому моя любов до неї завжди була несмілива й шаноблива, я ніколи не дозволяв собі нічого такого, що дозволяють, упадаючи за актрисами. І що за доля: триклятий Валомбрез, виявляється, її брат! Тепер між нами труп, нас розділяв пролита кров, хоча тільки цією смертю я міг урятувати її честь. Який же я нещасний! Сам собі створив перепону, об яку мала розбитися моя любов, і вбив свою надію тією самою шпагою, якою боронив свій найдорожчий скарб. Намагаючись уберегти свою кохану, я назавжди втратив її. Як стану я перед очима пойнятої жалобою Ізабелли, коли руки мої в крові? Я пролив ту кров, захищаючи її саму, але ж то, на жаль, була кров її брата! Навіть якщо б вона простила мені й дивилася на мене, не здригаючись від жаху, принц, який тепер має над нею батьківські права, з прокляттям відштовхне убивцю свого сина. О, під нещасливою зіркою народився я!
— Все це, безперечно, дуже сумно,— мовив Ірод,— але справи Сіда і Хімени, про яких розповів у своїй п'єсі добродій П'єр де Корнель3, були ще дужче заплутані, а проте після тривалої боротьби між любов'ю та обов'язком обоє дійшли згоди й кінчили полюбовно, хоча й не без деяких чудних протиставлень і дотепів трохи в іспанському дусі, дуже ефектних у театрі. Валомбрез — брат Ізабелли тільки по батьку. їх пародила не одна мати, і знали вони одне одного як родичі лише кілька хвилин, а Це дуже зменшує злобу проти вас. До того ж наша юна подруга смертельно ненавиділа цього шаленого дворянина, який переслідував її своїми нестримними і скандальними домаганнями. Сам принц був не вельми задоволений своїм сином — жорстокий, як Нерон, розпусний, як Геліогабал 4, порочний, мов сатана, його б уже двадцять разів повісили, коли б не титул герцога. Так що пе втрачайте надії. Все ще може обернутися краще, ніж ви думаєте.
— Дай боже, мій добрий Іроде,— відповів Сігоньяк,— але мені взагалі не щастить. Невдача і злі гг:)баті феї ще при народженні визначили мою долю. Далебі, ліпше було б, якби герцог убив мене, бо коли появився батько Ізабелли, то її доброчесність була б урятована й без смерті Валомбреза, а до того ж, признаюся вам, коли я побачив, як цей молодий красень, сповнений життя, вогню і пристрасті, повалився блідий і нерухомий біля моїх ніг, мене до глибини душі крижаним холодом пронизав якийсь незнаний досі містичний жах. Смерть людини, Іроде, діло серйозне, і хоча совість не мучить мене, бо злочину я не скоїв, але весъ час бачу перед собою розпластаного Валомбреза, його волосся, розсипане на мармурових сходинках, і червону пляму на грудях.
— Усе це химери,— сказав Ірод,— ви вбили його за всіма правилами. Ваша совість може бути спокійна. їдьмо швидше, це розвіє ваші сумніви, бо всі вони виникають від млявої їзди та нічного холоду. Зараз треба подумати про те, як вам покинуть Париж і знайти десь притулок, щоб про вас забули. Смерть Валомбреза, приховуй її чи ні, набуде
розголосу і при дворі, й у місті. Герцога не дуже й любили, а проте до вас можуть чіплятися. Так що досить розбалакувати, остроги коням і—вперед, скоріше проскочмо цю нудну дорогу, що сірою стрічкою стелиться під холодним місячним світлом попереду, поміж двома рядами миршавих дерев.
Відчувши остроги, коні рушили жвавіше; поки вони біжать собі, повернімося в замок, тепер такий же тихий, як ще зовсім недавно був гамірний, і зайдімо в кімнату, де слуги поклали Валомбреза. її освітлював великий свічпик з багатьма свічками, що стояв на круглому столику; світло падало на ліжко молодого герцога, який лежав нерухомо, наче труп, і видавався ще блідішим на тлі малинових завіс серед червоних відблисків їхнього шовку. Панелі з чорного дерева, оздоблені мідними смужками, піднімалися на зріст людини, а далі всі стіни були оббиті шпалерами, які зображали історію Медеї та Ясона 5, сповнену вбивств і похмурих чарів. У одному місці Медея розрубувала на куски Пелія, буцімто для того, щоб омолодити його. В другому вона, ревнива дружина й жорстока мати, вбивала своїх дітей. А далі, упившись помстою, мчала, тікаючи, на колісниці, запряженій драконами, які вивергали вогонь. Безперечно, то були гарні й дорогі шпалери, з малюнками, виконаними рукою митця; але ці похмурі, криваві, жорстокі міфологічні сцени свідчили про люту вдачу того, хто їх добирав. Коло ліжка за піднятою завісою було видно, як Ясон б'ється з величезпими мідяними биками, охоронцями золотого руна, і Валомбрез, що нерухомо лежав унизу, здавалося, був однією з їхніх жертв.
Розкішне елегантне вбрання, педбало кинуте після примірювання, валялося скрізь на стільцях, а на столі з такого ж чорного дерева, як і всі меблі в кімнаті, в розмальованій голубими та червоними візерунками японській вазі стояв чудовий букет рідкісних квітів, котрий мав замінити той, від якого відмовилась Ізабелла, але так і не потрапив до неї — завадив несподіваний напад на замок. Прегарні пишні квіти, ще свіжий доказ любовних замірів, становили дивний контраст із цим нерухомим розпластаним тілом, і якомусь моралістові було б тут над чим вдосталь пофілософувати.
У кріслі коло ліжка сидів принц, сумно дивлячись на синове лице, таке ж біле, як мереживо на подушці довкола його голови. Блідість зробила риси цього обличчя тоншими і чистішими. Все те вульгарне, що накладає життя на людський вид, зникло в мармуровій чистоті, і Валомбрез був як ніколи гарний. Здавалося, жоден подих не проходив крізь його напіврозтулені губи, на яких рожевий колір граната змінився фіалковим кольором смерті. Дивлячись на це прекрасне тіло, яке скоро мало стати тлінню, принц уже забув, що в ньому щойно була душа демона, і сумно думав про своє знатне ім'я — його шанобливо передавали з покоління в покоління у минулі віки, і вже ніхто не передасть у віки прийдешні. Він оплакував щось більше, ніж смерть сина,— смерть роду; то була скорбота, незнана міщанам і всякій сіромі. Тримаючи холодну руку Валомбреза у своїх руках і відчуваючи ледь помітне тепло/він тішив себе нездійсненного надією, не подумавши, що тепло те йде від нього самого.
Ізабелла стояла коло ліжка, в ногах, і, склавши руки, ревно молила бога за брата, причиною смерті якого вона мимоволі була; він платив життям за свою надмірну любов — злочин, який жінки охоче прощають, особливо коли це злочин щодо них самих.
— І лікаря все ще немає! — нетерпляче озвався принц.— Може, його пощастило б урятувати.
Тільки-но він промовив це, як двері відчинились і ввійшов лікар-хірург у супроводі свого учня, котрий ніс ііому сумку з інструментами. Мовчки кивнувши головою, лікар підійшов до постелі, де лежав молодий герцог, помацав у нього пульс, приклав до серця йому руку й безнадійно похитав головою. А щоб потвердити свій вирок науково, він дістав з кишені маленьке дзеркальце з полірованої сталі, підніс його до губів Валомбреза, а потім уважно оглянув; металева поверхня дзеркальця потьмяніла — на ній з'явилася легенька хмарка. Здивований лікар повторив свій дослід. Сталь знову затуманилась. Ізабелла і принц з болісним хвилюванням стежили за хірургом, обличчя якого трохи проясніло.
— Життя поки що не зовсім погасло,— нарешті озвався він, повертаючись до принца і витираючи своє дзеркальце.— Поранений дихає, і, доки смерть не показала на нього своїм пальцем, ще є надія. А проте не радійте передчасно, щоб потім ваше горе не було ще більше: я сказав тільки, що герцог де Валомбрез іще дихає, от і все. Від цього до одужання ще вельми далеко. Тепер я хочу оглянути його рану — вона, можливо, не смертельна, якщо він одразу не загинув.
— Не треба вам тут бути, Ізабелло,— мовив батько Валомбреза,— такі видовиська надто сумні й гнітючі для молодої дівчини. Вам передадуть, що скаже лікар, закінчивши огляд.
Дівчина вийшла, і лакей провів її в інші покої, бо в тих,
які вона займала доти, все ще був розгардіяш після недавньої боротьби.
Хірург з допомогою свого учня розстебнув камзол Валомбреза, розірвав сорочку і відкрив білі груди, на яких видніла вузенька трикутна рана, а на ній кілька крапель крові. Рана кривавила мало — кров лилася всередині. II о-собник Ескулапа 6 розсунув краї рани і перевірив її зондом. Лице пораненого скривилося, злегенька затремтіло, але очі лишалися заплющені, і сам він був нерухомий, гейби надмогильна статуя у родовому склепі.
— Це добре,— мовив хірург, стежачи за болісним здриганням,— він страждає, отже, він живе. Відчуття болю — сприятлива ознака.
— Він житиме, правда ж? — мовив принц.— Якщо вя врятуєте його, я озолочу вас, я виконаю всі ваші бажання; ви матимете все, чого тільки зажадаєте.
— не заходьмо так далеко,— сказав лікар.— Поки що я пічого не обіцяю. Шпага пробила верхівку правої легені. Випадок тяжкий, вельми тяжкий. Але пацієнт — чоловік молодий, здоровий, дужий, у нього така будова, що без цієї клятої рани йому б жити сто років, тож не виключено, що він, як не станеться непередбачених ускладнень, і виживе — такі випадки бували. У молодих стільки природних резервів! Життєві сили, коли вони ще в розквіті, швидко заповнюють втрати і чудово виправляють завдані пошкодження! Зараз я поставлю банки, зроблю надрізи й таким чином постараюсь очистити груди від крові, що розлилася всередині і зрештою задушила б пана герцога, якби йому не пощастило потрапити до рук людини вченої — для далеких від Парижа сіл та замків це рідкісна удача. Ану, довбешко,— вів він далі, звертаючись до свого учня,— замість стояти, витріщившись на мене, мов на баштовий годинник, приготуй компреси і згорни бинти, щоб зробити перев'язку.
Закінчивши операцію, іірург мовив до принца:
— Будьте ласкаві, ваша високість, накажіть, щоб нам поставили десь тут у кутку похідне ліжко і дали щось підвечеряти, бо ми обидва — я і мій учень — поперемінно чергуватимем біля герцога Валомбреза.