На лаві духовних лордів на самій горі сидів тільки Кентерберійський архієпископ, примас Англії, а внизу доктор Сімон Патрік, єпископ Елійській, що розмовляв з Евеліном П'єрпоном, маркізом Дорчестерським, який пояснював йому різницю між ґабіоном і куртиною, між палісадами й штурмфалами. Палісади були стовпи, поставлені ряд по ряду перед палатками; їх призначають для захисту табора, а штурмафалами називали ряд гострих кілків під парапетом фортеці, — вони перешкоджали лізти тим, що облягали, й тікати тим, що їх облягали. Маркіз пояснював єпископові, як обносять штурмфалами редути, закопуючи кілки напів у землю. Томас Тін, віконт Веймут, наблизився до канделябра й розглядав плян свого архітектора, за яким треба було зробити в саду його замка Лонґ-Літа, в Вілтширі, лужок з підрізаним дерном, розбитий на квадрати — з доріжками, посипаними жовтим і червоним піском, річними черепашками та кам'яним вугіллям, потовченим у порох. На лаві віконтів сиділи декілька старих лордів: Есекс, Осулстон, Перегрій, Озборн, Вільям Зюлстайн, граф Рочфорд; між ними сиділо декілька молодих, з тих, що не носили ще перуки. Вони оточували Прайса Девре, віконта Герфорда, й диспутували питання, чи можна настойку гостролиста вважати за чай"Майже можна", — казав Озборн. "Цілком можна", — казав Есекс. їх уважно слухав Павлетс де-Сент-Джон, брат у других Болінґброка. На лаві маркізів — Томас Грей, маркіз Кентський, лордкамергер королеви, запевняв Роберта Берті, маркіза Ліндсейського, лорда-камергера Англії, що головний виграш великої англійської лотереї 1614 року припав на долю двох французьких виселенців — Лекока, колишнього радника паризького парламенту, і Ревенеля, бретонського дворянина. Граф Веймс читав книгу під заголовком: "Цікаві віщування Сівіліних оракулів". Джон Кемпбел, граф Грінвічський, що вславився своїм довгим підборіддям, своєю веселістю й вісімдесятьма сьома роками, писав листа до своєї коханки. Лорд Чандос чепурив свої нігті. Зважаючи на те, що мало відбутися королівське засідання, на якому корону репрезентували комісари, два помічники дверника поставили перед троном лаву, накриту оксамитом огневого кольору. На другій подушці, набитій шерстю, сидів доглядач паперів, sacrorum seriniorum magister, що тоді жив у старовинному будинку для хрещених євреїв. На четвертій подушці два підклерки перегортали списки.
Тимчасом, як лорд-канцлер сів на першій подушці, члени палати теж почали розташовуватися — хто сидів, а хто стояв; архієпископ Кентерберійський встав й проговорив молитву, — засідання почалося. Ґуїнплен уже деякий час тому ввійшов, не звернувши на себе нічиєї уваги; друга баронська лава, де було його місце, стояла дуже близько до бар'єра — до нього треба було зробити тільки декілька кроків. Два лорди-хрищені батьки сиділи з правого й з лівого боку від нього, — вони майже закривали новоприбулого. Нікого не було попереджено; клерк парламенту прочитав напівголосно і, можна сказати, пошепки різні документи, що торкалися , нового лорда, а лорд-канцлер проголосив про його допущення до палати серед того, що у звітах звуть "загальною неувагою". Всі балакали. В палаті був той галас, підчас якого на зібраннях проводять усі такі темні справи, що іноді потім дивують.
Ґуїнплен сидів мовчки, з непокритою головою, між двома старими перами, лордом Фіцем Вольтером і лордом Аронделем.
Додамо, що Баркілфедро, глибоко досвідчений, як шпигун, — а він і був такий, — вирішивши за всяку ціну досягти успіху в своїх махинаціях, у своїх офіційних докладах при лорді-канцлері деякою мірою пом'якшив бридоту лорда Фермена Кленчерлі, наполягаючи на тій деталі, що Ґуїнплен силою волі міг знищити вираз сміху і знов надати серйозности своєму понівеченому обличчю. Можливо, що Баркілфедро навіть перебільшував цю здібність. А втім яке це мало значіння з погляду аристократії? Хіба ж не сам лорд Вільям Ковпер був автор приповідки, що "в Англії відновлення пера важить більше, ніж відновлення короля"? Безсумнівно, краса і значність повинні бути нероздільні, й жалюгідно, коли лорд може бути покалічений, — це образа з боку випадку, проте, — ми настоюємо на тому, — хіба це може зменшити права? Лорд-канцлер вжив деяких застережень і мав підстави вжити їх, — однак і з застереженнями й без них хто міг перешкодити перові ввійти в палату перів? Хіба вельможність і королівська влада не вищі за бридоту й каліцтво? Хіба огидливі криваві плями на лиці перешкоджали Цезареві-Борджіа бути герцогом Валентінуа? Хіба сліпота перешкоджала Іванові Люксембурзькому бути королем чеським? А чи горб перешкоджав Річардові III бути англійським королем? Коли глибоко подивитися на речі, то каліцтво й бридота, якщо їх зносять з гордою байдужістю, не суперечать величчю, а стверджують і доводять його. Вельможність має таке величчя, що ніяка бридота не може порушити його. Це інша сторона питання и не менш важлива. Як видно, ніщо не могло стати на перешкоді тому, щоб прийняти Ґуїнплена, й розсудливі застереження лорда-канцлера, корисні з нижчого погляду тактики, були розкошами з вищого погляду аристократичного принципу.
Входячи в палату, Ґуїнплен, згідно з тим, що йому рекомендував герольдмайстер і що повторили йому обидва лорди-хрищені батьки, вклонився королівському кріслу.
Отож, все було закінчено. Він — лорд.
В нього під ногами була та висота, перед промінням якої все своє життя, як він це бачив, з жахом схилявся його вчитель Урсус. Це дивна вершина.
Він був у блискучому й темному місці Англії.
Стара вершина гори, що на неї шість віків дивилися Европа й історія.
Страшне сяяння із царства темряви.
Він вступив у це сяяння. Вхід безповоротний.
Він був тепер у себе.
У себе, на своєму кріслі, як король на своєму.
Він був тут, і відтепер ніхто не може зробити так, щоб він не був тут.
Та королівська корона, що він бачить її під бальдахином, се стра короні, що на ньому.
Він пер цього трона (тобто рівний йому).
Перед лицем величности він був вельможністю. Менший, проте подібний.
Учора — —що він був? Комедіянт. А сьогодні — що він став? Принцем.
Учора ніщо. Сьогодні — все.
V
ВИСОКОДУМНІ БАЛАЧКИ
Потроху лави палати наповнилися. Лорди почали прибувати. На порядку денному було голосування біля про збільшення на сто тисяч фунтів стерлінґів річної дотації Георґові Данському, герцоґу Кумберлендському, чоловікові королеви. Крім того було оголошено, що комісари корони, які мають власть і обов'язок санкціонувати, подадуть палаті деякі білі, що на них погодилася її величність, — чому й названо було засідання "королівським засіданням". Усі пери були в парляментських мантіях поверх придворного або звичайного парадного одягу.
Пери прибували. Всі ці величні імення входили майже без ніякого церемоніялу, бо не було публіки.
Менш ніж за півгодини палата була майже повна. Річ цілком проста: засідання було королівське. А що було менш просте, так це те, що розмови були дуже жваві. Палата, що оце зараз була сонна, тепер гуділа, як стурбований вулик. Розбуркав приїзд лордів, що спізнилися. Вони принесли новини. Дивна річ: пери, що були в палаті підчас відкриття засідання, не знали, що тут відбулося, а ті що не були, знали.
Багато лордів приїхали з Віндзору.
Чутка про Ґуїнплена та його пригоди поширилася дуже швидко. Секрет — це мережа: досить розпуститися одному очкові, як розплететься все. В наслідок подій, що про них оповідано вище, вже зранку вся ця історія про пера, що його знайдено на підмостках, про комедіянта, що його визнано за лорда, рознеслася в Віндзорі, в близьких до королеви колах. Говорили принци, а потім льокаї. З палаца подія досягла до міста. О сьомій годині в Лондоні й не пахло цією історією. О восьмій годині тільки й говорили, що про Ґуїнплена. Тільки деякі лорди, а саме ті, що точно прибули на початок засідання, не знали нічого, бо вони не були в місті, де оповідали все, а були в палаті, де нічого не помітили. Вони спокійно сиділи на своїх лавах і схвилювалися тільки тоді, коли новоприбулі почали звертатися до них.
— Ну? — говорив Френсіс Брови, віконт Монтекьют, до маркіза Дарчестера.
— Що?
— Чи це ж можливо?
~ І
— Людина, що сміється!
— Що таке, Людина, що сміється?
— А ви не знаєте Людини, що сміється?
— Ні.
— Це — кльовн. Ярмарковий блазень. Неможливе обличчя. На нього ходили дивитися за два пені. Скоморох.
— А далі?
— Ви прийняли його в пери Англії.
— т Людина, що сміється — це ви, мілорде Монтекьют.
— Я не сміюся, мілорде Дорчестер.
І віконт Монтекьют подав знак парляментському клеркові, що встав з своєї шерстяної подушки і ствердив їх вельможності факт, що до палати прийнято нового пера. Далі — подробиці.
— Так, так, так, — сказав лорд Дорчестер, — а я в цей час розмовляв з Елійським єпископом.
Молодий граф д'Енслі підійшов до старого лорда Ера, що жив потім не більш, як два роки, бо помер 1707 року.
— Мілорде Ер?
— Мілорде Енслі?
— Ви знали лорда Ліннея Кленчерлі?
— Колишню людину? Так!
— Того, що вмер у Швайцарії?
— Так. Ми були родичі.
— Що був республіканцем за Кромвеля й залишився республіканцем за Карла II?
— Республіканцем? Не зовсім так. Він тільки дувся на короля. Була персональна незгода між ним і королем. Я знаю з певних джерел, що лорд Кленчерлі помирився б з королем, коли б йому дали посаду канцлера, що її опосів лорд Г айд.
— Ви дивуєте мене, мілорде Ер. Мені казали, що лорд Кленчерлі був чесна людина.
— Чесна людина! А хіба ж є на світі такі люди? Юначе, чесних людей не буває.
— А Катон?
— І ви вірите в Катона?
— А Арістід?
— Добре зробили, що його вигнали.
— А Томас Мор?
— Добре, що йому змітнули голову.
— Так, на ваш погляд, лорд Кленчерлі?..
— Був такий самий. До того ж людина, що сама залишається у вигнанні, смішна.
— Він і помер там.
— Зарозумілий честолюбець. О! Чи я знав його! Я гадаю, що добре знав. Я був найліпший друг його.
— А ви знаєте, мілорде Ер, що він одружився в Швайцарії?
— Я щось чув про це.
— І що в нього був од цього шлюбу законний син?
— Так. Він помер.
— Він живий.
— Живий?
— Живий.
— Неможливо.
— Дійсно. Доведено. Засвідчено. Затверджено на суді. Занесено до протоколу.
— Так тоді цей син дістане в спадщину перство Кленчерлі?
— Він не дістане спадщини.
— Чому?
— Тому, що він уже дістав.