Одне слово, злочинцеві часом щастило сховатись, але ніколи не щастило бути впевненим у тому сховку.
Бувай здоров!
ЛИСТ СVІ
Сенека вітає свого Луцілія!
На твої листи відписую з запізненням не тому, що був заклопотаний різними справами,— навіть не слухай такого виправдання: є в мене вільний час, є він і в кожного, хто хоче його мати. Справи нікого не переслідують — люди самі хапаються за них, важливим доказом свого щастя вважаючи, власне, оту зайнятість. То чому ж я не відписав тобі одразу? Те, про що ти запитував мене, входило в обсяг моєї праці. Ти знаєш мій намір: хочу охопити цілість моральної філософії, з'ясувати всі пов'язані з нею питання. От я й вагався, чи відкласти відповідь, аж поки те, про що розпитуєш, не дочекається відповідного місця, чи розглянути твою справу поза чергою. Врешті, видалось мені людянішим не затримувати того, хто прибув з такої далини. Отож і даний предмет вилучу з ряду пов'язаних між собою питань, і, якщо трапиться щось подібне, надішлю тобі сам, не чекаючи твого прохання. Запитаєш, що маю на увазі? Те, про що радше приємно, ніж корисно знати,— приміром, те, чим цікавишся: чи благо є чимсь тілесним?
Благо, оскільки приносить користь, діє. А що діє, те мусить бути тілом. Благо приводить у рух душу, в якійсь мірі ладнає, утримує її, а це — властивості тіла. Блага, що є властивостями тіла, самі є тілесними, отже, такими є і душевні блага, бо ж і душа — тіло. Благо людини неодмінно мусить бути тілесним, адже вона сама тілесна. Буду далекий від правди, коли вважатиму, що все те, чим тіло живиться, на чому тримається або відновлюється його здоров'я, не є тілесним, значить, і його благо — тілесне. Гадаю, ти не сумніваєшся, що й почуття — такі, як гнів, любов, туга,— це тіла (приточу тут ще й те, про що не питаєш), таж не сумніватимешся, що від них змінюємось на обличчі: хмуримо чоло, розпливаємось в усмішці, заливаємось рум'янцем чи бліднемо, коли відпливає від обличчя кров. А що, на твою думку, може так яскраво позначитись на нашому тілі, окрім того, що саме є тілом? Якщо почуття є тілами, то є ними й душевні хвороби — скупість, жорстокість, закостенілі, доведені до невиліковного стану пороки; отже — й злоба, й усі її різновиди: недоброзичливість, заздрість, пиха; отже — й блага: по-перше, тому, що вони протилежні до пороків, і, по-друге, тому, що подають тобі ці ж самі ознаки. Хіба не бачиш, якої сили додає поглядові хоробрість, якої мірності й спокою — повага, якої ясності — радість, якого холоду — суворість, а якої незворушності — лагідність? Тілесним, отже, є все те, що змінює барву і зовнішній вигляд тіла, все те, що владне над ним. А всі чесноти, що я навів їх тут,— блага, як і все те, що з них походить. Хіба засумніваєшся в тому, що те, чим може бути доторкнута якась річ, є тілесне?
...торкатись
І піддаватися доторку — що б могло ще, окрім тіла? —
як сказав Лукрецій. А все те, що я назвав, не змінило б нашого тіла, якби його не торкнулось, отже, все воно тілесне. І знову ж таки все те, в чому достатньо сили, аби штовхати, спонукати, стримувати, повелівати,— тілесне. Хіба страх не стримує? Хіба сміливість не штовхає вперед? Хіба мужність не спонукає, не додає запалу? Хіба поміркованість не загнуздує, не відкликає назад? Хіба радість не підносить, а смуток не пригнічує? Врешті, хоч би що ми робили, все робимо з волі чи то якогось зіпсуття, чи то чесноти. А що повеліває тілу, саме є тілом; що чинить насильство над іншим тілом, теж є тілом. Благо тіла — тілесне; благо людини — теж благо тіла, отже, воно тілесне.
Отож, як ти жадав того, я догодив тобі; а тепер сам собі скажу слова, які (так", наче бачу тебе) вже й на твоїх устах: граємо в розбійників; гостроту нашої думки марнуємо на непотрібному: все це робить нас не кращими, а лиш ученішими. Мудрість — річ доступніша. Скажу більше: вона простіша; аби втішатися здоровим глуздом, не треба великої начитаності. Але ми й філософію, як і все інше, розмінюємо на всякий непотріб. Ми непомір-ковані в усьому, навіть у читанні: вчимося не для життя, а для школи(2).
Бувай здоров!
ЛИСТ CVII
Сенека вітає свого Луцілія!
То де ж твоя розважність? Де тонке розуміння речей? Де достойність? Уже й така дрібниця тебе діймає? Раби скористалися з твоєї заклопотаності, аби втекти! От коли б тебе зрадили друзі (хай-бо вже носять те ім'я, що їм дала його наша необачність, хай так називаються, аби лиш не зганьбили його), то серед усього твого набутку тобі й справді б чогось забракло, а то ж тебе покинули ті, на кого й праця твоя пішла даром, хто й тебе самого вважав тягарем для інших. Тут нема нічого незвичного, нічого несподіваного. Перейматися подібними речами настільки ж смішно, як бідкатися, що тебе забризкали на вулиці або що ти вимазався болотом. У житті — як у лазні, в натовпі, в дорозі: чимось кинуть у тебе навмисне, а щось потрапить випадково. Життя — річ не вельми делікатна. Ти ступив на довгий шлях: тут ти й послизнешся, й наштовхнешся на щось, і впадеш, і виб'єшся з сил, і скрикнеш: "Краще б померти!" — отже, й збрешеш. Тут ти розлучишся із супутником, там — поховаєш його, а ще десь — наїсися жаху. Ось через які прикрощі мусиш відміряти ту вибоїсту дорогу. Хтось хоче померти? Хай приготує душу до всього, хай знає, що прибув туди, де гримить грім, хай знає, що прибув туди, де
Селиться Смуток, а з ним — невідступні, мстиві Турботи.
Тут же — й Хвороби бліді, й постійно зажурена Старість .
Ось у якому товаристві доводиться коротати свій вік. Уникнути того неможливо, але знехтувати тим — можеш. А знехтуєш тоді, коли часто про те міркуватимеш, сягаючи думкою у своє завтрашнє. Кожен сміливіше приступить до того, до чого довгий час готувався, і твердо ставитиме чоло навіть великій біді, якщо передбачав її, ще поки вона на нього не впала. І навпаки: непідготовлений жахнеться дрібниці. Тож мусимо дбати про те, щоб нічого нас не застукало зненацька. А через те, що новизна додає ваги всьому, що звалюється на людину, то, постійно думаючи про можливу біду, ти ніколи не будеш початківцем у неї.
— "Раби покинули мене!" — Але ж когось вони пограбували, когось оскаржили, когось убили, когось зрадили, когось потоптали, на когось звели наклеп, а ще комусь наготували отруту. Хоч би на що ти пожалівся, те трапляється з багатьма. Чимало різних стріл скеровано на нас. Одні вже встромилися, другі свистять у леті й ось-ось неодмінно влучать, треті, хоч мають вражати інших, зачеплять і нас. Тож не дивуймось нічому з того, для чого ми народжені, на що ніхто не повинен нарікати, оскільки воно для всіх однакове. Саме так — однакове, бо навіть той, хто уникнув біди, міг її зазнати; рівність прав не в тому, що всі ними користуються, а в тому, що вони встановлені для всіх. Повелімо ж душі бути врівноваженою і без нарікань сплачуймо накладену на смертних данину!
Зима веде холоди — доводиться мерзнути. Літо повертає спеку — треба спливати потом. Мінливість погоди впливає на здоров'я — мусимо хворіти. Десь трапиться нам на дорозі звір, а десь-інде — людина, небезпечніша від будь-якого звіра. Щось забере вода, щось інше — вогонь. Того порядку, що у природі речей, не можемо змінити, але можемо виплекати в собі гідну бездоганної людини силу духу, що допоможе нам мужньо переносити все випадкове, перебуваючи у злагоді з природою. А вона різними перемінами наводить лад у тому світі, який озираєш: після негоди випогоджується; тиша на морі змінюється бурею; по черзі дмуть вітри; після ночі вступає у свої права день; одна частина небосхилу підіймається, друга — опускається. Вічність складається з протилежностей. Наш дух мусить пристосовуватися до того закону, за ним повинен іти, йому коритися. Хоч би що там сталося, хай вважає, що так повинно було статися, і хай не сміє нарікати на природу.
Найкраще перетерпіти те, чого ти не в силі виправити(2), і, не ремствуючи, супроводжувати бога, з чиєї волі все відбувається. Поганий той вояк, що йде за вождем похнюпившись. Отож бадьоро й жваво приймаймо накази і не порушуймо відвічної ходи того прекрасного творіння, де вплетено й те, що нам належить перетерпіти. А до Юпітера, який за кермом того огрому, звертаймося так, як наш Клеант у своїх на диво промовистих віршах; перекласти їх нашою мовою дозволив мені приклад Ціцерона, найкрасномовнішого мужа. Якщо вони сподобаються тобі, то ласкаво прийми їх, а не сподобаються — знатимеш, що я лиш наслідував приклад Ціцерона.
Владико неба, отче мій, провадь мене,
Куди захочеш! Без вагань услід піду,
Бадьорий. Завагаюсь — піду стогнучи,
Й що стерпіти б міг мужньо, стерплю боязко.
Бо хто слухняний, тих веде приречення,
А неслухняних — тягне й проти волі їх.
Так живімо, так говорімо. Хай приречення знайде нас готовими і бадьорими. Великим є той дух, який віддається приреченню. І навпаки: дрібним, звироднілим є той, який пручається, який поганої думки про світовий порядок і воліє виправляти богів, ніж себе самого.
Бувай здоров!
ЛИСТ СVIII
Сенека вітає свого Луцілія!
Те, про що питаєш,— із тих речей, знання яких служить хіба що для самого знання. І все-таки, раз воно служить для чогось, а тобі нетерпеливиться — не хочеш чекати на книжки, які охоплюють усю моральну частину філософії, я ж саме тепер їх упорядковую,— то займусь твоїм питанням, не відкладаючи його на потім. Але спочатку напишу, як тобі впоратись із тією жагою до знань, якою, як бачу, ти запломенів, яку дати їй міру, щоб вона, бува, сама не стала тобі на заваді. Не можна ні без розбору хапати знання то тут, то там, ані захланно кидатися на все загалом: до цілості доходять через частини. Тягар треба приміряти до своїх сил і не братися за те, на що нас не вистачить. Потрібно черпати не скільки хочеш, а скільки спроможний вмістити. Доведи до ладу свою душу — і вміщатимеш відповідно до своїх бажань. Бо душа, що більше приймає в себе, то стає просторішою. Того ж самого, пам'ятаю, вчив нас Аттал, коли ми облягали його школу, коли приходили туди першими, відходили останніми, коли й на прогулянках схиляли його до бесіди,— і він не лише був готовий відгукнутись на те прохання, але й ішов учням назустріч. "Однаковою,— повчав він,— повинна бути мета як того, хто вчить, так і того, хто вчиться: той повинен прагнути принести користь, а цей — отримати її".