А оскільки цей закон у видозміненій формі зберігає в Англії свою чинність і донині й оскільки він з багатьох поглядів є дивним відхиленням від загального закону про Пійманого й Нічийого китів, ми йому присвячуємо тут окремий розділ за тим самим принципом, який примушує англійські залізниці витрачатись на окремий вагон, спеціально утримуваний для подорожування королівської родини. Насамперед, аби дати цікавий доказ того факту, що вищезгаданий закон і досі чинний, я опишу для вас одну подію, яка сталася близько двох років тому.
Якимсь чесним морякам з Дувра, чи Сендвіча, чи ще котрогось із П’яти портів[138] після трудної погоні пощастило вбити й витягти на берег добрячого кита, якого вони вистежили в чистому морі. А П’ять портів почасти чи й цілком підлягають юрисдикції якогось там полісмена чи приставу, що має титул Лорда-наглядача. Цю посаду надає йому безпосередньо король, і, гадаю, всі стягувані з території П’яти портів королівські прибутки офіційно дістаються йому. Деякі автори називають цю посаду чистісінькою синекурою. Та це неправда. Адже часом Лорд-наглядач покладає чимало трудів на загрібання тих прибутків, які стають його власністю, головним чином, завдяки тому, що він їх загрібає.
Так ось, наші бідні моряки, засмалені сонцем, обвітрені, босі, позакачувавши холоші вище колін і світячи худими литками, насилу-насилу витягли того кита на сухе і вже тішилися, що вторгують добрих півтораста фунтів за коштовний лій та китовий вус, і вже в уяві попивали з дружинами запашний чай, що так рідко буває в них, або цмулили з приятелями добрий ель за ті грошики, які мали припасти на пай кожному. І раптом до них підходить якийсь Високовчений і вельми благочестивий та милосердний добродій з томом Блекстона[139] під пахвою, кладе руку на китову голову й каже:
— Руки геть, панове! Цей кит — Пійманий Кит. Я конфіскую його, бо він належить Лордові-наглядачеві.
На ті слова бідні моряки, сповнені суто англійської, змішаної зі страхом шаноби, не знали що відповісти. Вони почали енергійно чухати потилиці, з жалем позираючи то на кита, то на незнайомця. Та це нічогісінько не дало їм і нітрохи не пом’якшило жорсткого серця високовченого добродія з томом Блекстона під пахвою. Нарешті один з них, таки вичухавши з голови якусь думку, наважився заговорити:
— Вибачте, сер, а хто такий Лорд-наглядач?
— Герцог.
— Але ж герцог не добував цього кита!
— Кит належить йому.
— А ми так намучились, і життям важили, і втратились — а тепер усе це має піти в кишеню герцогові? І ми нічого не матимемо за всю свою працю — тільки пухирі на долонях?
— Кит належить йому.
— А що, той герцог такий бідний, що мусить отаким безсоромним способом добувати собі на шматок хліба?
— Кит належить йому.
— А я ж сподівався зі свого паю трохи помогти старій матері: вона в мене лежить, прикута до ліжка.
— Кит належить йому.
— А може, з герцога вистачить чверті або половини?
— Кит належить йому.
Коротше кажучи, кита конфіскували, продали, й гроші дістались його ясновельможності герцогові Веллінгтонові.[140]
Один чесний священик із того міста, подумавши, що дехто може глянути на цю історію під якимсь незвичайним кутом і побачити її в не дуже принадному світлі (така можливість, хоч яка мізерна, все ж таки існувала), написав його ясновельможності шанобливого листа, в якому просив уважно розглянути справу тих нещасливих моряків. На це ясновельможний герцог відповів вельми посутньо (обидва листи були опубліковані), що він уже зробив це й одержав гроші, а велебному отцеві буде дуже вдячний, коли той надалі утримається від стромляння носа не в свої справи… Невже таки він, ще досить бойовий стариган, стоїть на розі трьох королівств і стягує собі з усіх жебрацьку милостиню?
Ми охоче визнаємо, що в даному випадку гадане право герцога на кита було дароване йому монархом. Одначе тоді треба спитати: на якій підставі сам той монарх первісно набув такого права? Самий закон ми вже наводили. Але Плауден[141] наводить і його обгрунтування. Він пише, що добутий таким чином кит належить королю й королеві "з огляду на його надзвичайну цінність". І наймудріші коментатори завжди визнавали, що в таких справах цей аргумент цілком переконливий.
Але чому король має одержувати голову, а королева — хвіст? Поясніть-но, панове правознавці!
У своєму трактаті "Золото королеви" (маються на увазі гроші їй "на шпильки") один давній автор і член Суду королівської лави [142], такий собі Вільям Прінн [143], міркує так "Хвіст припадає королеві, щоб забезпечити її гардероб китовим вусом". Ці слова написані тоді, коли пружний чорний "вус" гренландського, або справжнього кита широко вживався для жіночих корсетів. Але ж той "вус" у кита зовсім не в хвості, а в голові, і це дуже прикра помилка в такого тямущого правника, як Прінн. Та й не русалка ж королева, щоб підносити їй хвіст! Тут може таїтись якась алегорія.
Англійські автори-правознавці титулують "королівськими" двох риб: кита й осетра. Обидва вони з певними обмеженнями є власністю корони й становлять номінально десяте джерело регулярних прибутків короля. Мені невідомо, щоб іще якийсь автор про це згадував, але логіка підказує висновок, що й осетра треба ділити так, як кита: королю хай дістається надзвичайно тверда й еластична голова, характерна для цієї риби. З погляду символіки це можна дотепно обгрунтувати якоюсь гіпотетичною спорідненістю. Отже, здається, все має свою причину — навіть закони.
91
"ПЕКВОД" ЗУСТРІЧАЄ "ПУП’ЯНОК ТРОЯНДИ"
Порпатись у нутрощах того кита й шукати там амбри було неможливо: перешкоджав нестерпний сморід.
Сер Т. Браун. "Поширені помилки"
За тиждень чи два після останнього нашого полювання, про яке я розповів, — ми тоді повільно пливли сонним, сповитим у імлу випарів опівденним морем, — численні носи на палубі "Пеквода" виявились пильнішими, ніж три пари очей на його щоглах. З моря потягло якимсь дивним, не дуже приємним запахом.
— Можу закластись на що завгодно, — сказав Стаб, — що десь тут недалечко є кілька тих китів, котрим ми начепили "волокуші". Я так і думав, що незабаром вони попливуть кілем догори.
Невдовзі імла попереду розійшлась, і ми побачили вдалині китобійне судно. Згорнені вітрила свідчили, що воно з якоюсь здобиччю. Підпливши ближче, ми розгледіли на його щоглі французький прапор; а з того, що над ним клубочилася хмара морських птахів-стерв’ятників, які описували в повітрі кола, шугали вниз і злітали вгору, можна було здогадатися, що кит, якого там білують, — "пухлий", за висловом китобоїв, тобто кит, що здох у морі своєю смертю й плавав на воді, не належачи нікому. Неважко здогадатися, який сморід розходиться від такого кита — гірший, ніж той, що висить над ассірійським містом під час моровиці, коли живі не встигають ховати мертвих. Багатьом китобоям цей сморід здається таким нестерпним, що ніяка жадоба зиску не примусить їх швартуватися до такого кита. Одначе знаходяться й такі, що не погребують ним, дарма що лій, витоплений з таких китів, має дуже низьку якість і анітрохи не схожий на трояндову олію.
Хоч вітер ледве повівав, ми підпливли ще ближче й побачили, що французький корабель має кита й коло другого борту, і той другий кит, здавалося, розпускав ще міцніші "аромати". Справді, це виявився один із тих китів, що наче зовсім висихають і врешті здихають від якоїсь таємничої хвороби — згубного проносу, чи то нетравлення, — яка зоставляє їхні смертні останки в стані цілковитого банкрутства, тобто без найменших слідів жиру. Проте у відповідному місці ми з вами побачимо, що досвідчені китобої ніколи не відвернуть носа від такого кита, хоч би вони обминали "пухлих" китів десятою дорогою.
"Пеквод" уже підплив так близько до француза, що Стаб присягався: він упізнає держално своєї лопатки, що заплуталася в линвах, які обмотали хвіст одного з китів.
— Ото славний китолов! — глузливо сміявся він, стоячи на носі "Пеквода". — Шакал нещасний! Я давно знаю, що ці французькі жабаки — нікудишні китобої: бува, хвиля хлюпне вгору бризками, а вони вже спускають вельботи, бо думають, ніби то кашалотів фонтан. А часом виходять зі свого порту з повним трюмом лойових свічок у ящиках та коробок зі щипцями знімати нагар, бо наперед знають, що не добудуть лою й стільки, аби намочити гніт для капітанової лампи. Так, усе це ми знаємо, але ви погляньте: цей жабак підібрав наші покидьки, цебто кита з "волокушею", та ще й обшкрібає сухе маслаччя отому дорогоцінному кістякові, що його десь підчепив. Бідолаха! Чуєте, пустіть-но хто капелюха по колу, скинемось та подаруємо йому трохи лою замість милостині. Бо той лій, що він натопить із "пухляка", не годитиметься й для того, щоб у в'язниці ним світити чи хоч би в камері смертника. Ну, а щодо того другого кита, то, мабуть, якби наші три щогли порубати, з них би більше лою натопилося, ніж з отого оберемка кісток. А втім, як подумати, в ньому може знайтися щось куди дорожче за лій. Так, так, амбра! Цікаво, чи наш старий про неї думав? Бо це таке діло, що варто спробувати. Так, я зараз візьмуся, — і він пішов на ют.
На той час вітер зовсім улігся, і "Пеквод" хіть-не-хіть опинився як у пастці серед того смороду. На втечу можна було сподіватись, тільки коли повіє вітер. Вийшовши з каюти, Стаб скликав команду свого вельбота й рушив на ньому до французького корабля. Пропливаючи перед його носом, він завважив, що, згідно з вигадливим французьким смаком, верхня частина форштевня вирізьблена в подобі величезної схиленої стеблини, пофарбованої зеленим і втиканої то там, то там мідними цвяхами-"колючками". А на самому верху та стеблина закінчувалася симетрично скрученою гуглею яскраво-червоного кольору. На верхніх дошках носової обшивки блищали великі позолочені літери "Bouton de Rose", тобто "Пуп’янок троянди". Така була романтична назва цього ароматичного корабля.
Хоча Стаб не розумів слова "Bouton", але слово "Rose" в сполученні з червоною гуглею на верху форштевня досить ясно розкрило йому зміст назви.
— Дерев’яний пуп’янок, га? — гукнув він, держачись рукою за ніс. — Гарний пуп’янок, нічого не скажеш! А пахне як, господи боже!
Щоб безпосередньо порозумітися з французькими китобоями, йому довелось завернути за ніс корабля до його правого борту, підпливти до "пухлого" кита й говорити через його спину.
Підпливши туди й не віднімаючи руки від носа, він загорлав:
— Агей, "Бутон-де-Роз"! Є там у вас, у бутондерозів, хто такий, щоб тямив по-англійському?
— Є, — відгукнувся з-над фальшборту якийсь моряк з виразним акцентом уродженця острова Гернсі, що виявився старшим помічником капітана.
— То скажіть мені, мій бутондерозовий пуп’янку, чи ви бачили Білого Кита?
— Якого, якого?
— Білого Кита! Кашалота! Мобі Діка! Бачили його?
— Зроду не чув про такого кита.