Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд)

Чарлз Діккенс

Сторінка 82 з 179

З давнього досвіду життя на Віндзорському валу знав я, що тільки містер Мікоубер може так стукати. Не лишалося більше жодних сумнівів – то були мої давні друзі. Я благав Тредльса, щоб він запросив свого господаря піднятися до кімнати. Так Тредльс і зробив, перехилившись через поруччя, і містер Мікоубер, такий самий, як колись, – його штани, його ціпок, його комірець, його монокль, усе таке, як завжди, – з елегантним і жвавим виглядом увійшов до кімнати.

– Прошу пробачення, містере Тредльс, – сказав містер Мікоубер з таким самим виказом, уриваючи пісеньку. – Я не був попереджений, що в вашій оселі є певний індивідуум, чужий у цій місцевості.

Містер Мікоубер злегка вклонився мені і поправив свій комірець.

– Як почуваєтеся, містере Мікоубер? – спитав я.

– Сер, – відповів містер Мікоубер, – дуже вдячний вам. Я перебуваю in statu quo[18].

– А місіс Мікоубер? – вів я далі.

– Сер, – відповів містер Мікоубер, – вона також, хвалити бога, in statu quo.

– А ваші діти, містере Мікоубер?

– Сер, – сказав містер Мікоубер, – радий відповісти вам, що вони також перебувають у доброму стані здоров'я.

Під час усієї цієї розмови містер Мікоубер не впізнавав мене, хоч і стояв прямо переді мною. Але побачивши мою усмішку, він уважніше придивився до мого обличчя, відступив і скрикнув:

– Чи це можливо? Я знову маю приємність тішити свій зір виглядом Копперфілда?

Палко потиснув він мені обидві руки.

– О небо, містере Тредльс! – сказав містер Мікоубер. – Хто б міг подумати, що ви знайомі з другом моєї юності, товаришем моїх давноминулих днів! Люба моя, – загукав він, перехилившись через поруччя, до місіс Мікоубер (тим часом Тредльс не без підстав дивувався, як це я – товариш юності містера Мікоубера). – У квартирі містера Тредльса є джентльмен, якого він хоче відрекомендувати тобі, люба моя!

Містер Мікоубер повернувся до нас і знову потиснув мені руку.

– А як живе наш милий друг доктор Стронг? – розпитував містер Мікоубер. – І всі наші в Кентербері?

– Я від них дістаю тільки добрі звістки, – відповів я.

– Дуже радий почути це, – сказав містер Мікоубер. – Саме в Кентербері ми востаннє зустрілися. Під тінню, фігурально висловлюючись, цієї релігійної святині, яку обезсмертив Чосер[19], яка здавна була притулком паломників з найвіддаленіших кутків... коротко кажучи, – додав містер Мікоубер, – поруч із собором.

Я підтвердив це. Містер Мікоубер продовжував свою мову з властивою йому легкістю; але з обличчя його видно було, що він надає чимало уваги звукам у сусідній кімнаті, які доводили, що місіс Мікоубер миє руки і поспішно відкриває і закриває важкі шухляди.

– Ви знаходите нас, Копперфілде, – сказав містер Мікоубер, скоса поглядаючи на Тредльса, – у тимчасовому, так би мовити, не досить влаштованому становищі; але ви вже знаєте, що протягом своєї кар'єри я перемагав усякі труднощі і змітав усякі перепони. Вам відомо, що були періоди в моєму житті, коли я мусив робити паузу, аж доки справи не обернуться на краще; були періоди, коли я мусив був відступати, перш ніж зробити те, що я без перебільшень можу назвати стрибком. Тепер я переживаю один із таких швидкоплинних моментів у житті людині. Ви знайшли мене, коли я відступив назад, але тільки для стрибка; і я маю всі підстави вважати, що наслідком цього незабаром буде величезний стрибок.

По цих словах увійшла місіс Мікоубер. Вигляд вона мала менш охайний, ніж колись (чи, може, мені це тільки здалося після довгої розлуки), але вона трохи причепурилась і навіть натягла коричневі рукавички.

– Люба моя, – сказав містер Мікоубер, підводячи її до мене. – Тут є джентльмен на ім'я Копперфілд, який хоче відновити знайомство з тобою.

Виявилося, що краще було б помалу підготувати місіс Мікоубер до цього відкриття, бо вона зомліла, і схвильований містер Мікоубер мусив побігти до крана на задньому дворі і принести їй води. Але незабаром вона повеселішала і щиро зраділа зустрічі зі мною. Щось із півгодини ми говорили всі разом. Місіс Мікоубер розповідала, що близнюки виросли, а мастер і міс Мікоубер стали справжніми велетнями. Щоправда, дітей своїх вона мені не показала.

Містер Мікоубер дуже наполягав, щоб я лишився пообідати. Я ладен був уже погодитись, але побачив в очах місіс Мікоубер тривогу, безперечно, пов'язану з рахунками на м'ясо. Тому я послався на інше запрошення, і місіс Мікоубер негайно знову повеселішала.

Проте я заявив Тредльсові та подружжю Мікоуберів, що вони мусять призначити день, коли прийдуть пообідати до мене. Тредльс був дуже зайнятий, і довелося відкласти це на кілька днів. Домовившись, я пішов звідти.

Містер Мікоубер, під приводом показати мені короткий шлях назад, провів мене до рогу; він хотів (як він пояснив мені) по секрету сказати кілька слів старому другові.

– Мій любий Копперфілде, – сказав містер Мікоубер, – я можу й не казати вам, що в теперішніх обставинах мати під нашим дахом таку світлу голову, якою блищить – так, я наполягаю на такому вислові, блищить! – ваш друг Тредльс – невимовна втіха. Поруч з нами мешкає праля, яка виставляє на продаж у вікні своєї вітальні згорілу випічку, а напроти нас оселився поліцай, і ви можете уявити, що товариство вашого друга є джерелом радості для мене самого і для місіс Мікоубер. Я тепер, мій любий Копперфілде, продаю зерно за комісійні проценти. Це робота невдячна, – інакше кажучи, вона неприбуткова, – і наслідком були певні тимчасові труднощі. А проте я радий додати, що в мене є цілком певні перспективи покращити своє становище (не маю ще права сказати, в якому напрямку), і я вірю, що це дасть мені змогу назавжди забезпечити і себе, і вашого друга Тредльса, якого я безкорисливо люблю. Ви, може, вже готові почути, що теперішній стан здоров'я місіс Мікоубер припускає можливість певного додатку до тих запорук кохання, які… коротко кажучи, ми чекаємо на ще одну дитину. Члени сім'ї Мікоубер були такі ласкаві висловити своє незадоволення з такого стану речей. Я можу тільки зазначити, що мені це здається не їхньою справою, і що я з гнівом і з презирством заперечую їхнє право на подібні висловлювання.

Після цього містер Мікоубер знову потиснув мені руку і покинув мене.

ХІ. Містер Мікоубер кидає рукавичку

До самого того дня, коли я мав прийняти своїх давніх друзів, я живився, головним чином, образом Дори і кавою. Любов позбавила мене всякого апетиту; я радів цьому, бо насолоду від обіду я розцінював як зраду Дорі. Хоч я дуже багато ходив пішки, але це теж не додавало мені апетиту, бо вплив свіжого повітря був притамований постійними розчаруваннями. Є в мене також сумніви, засновані на гіркому досвіді того періоду мого життя, що людині, яка завжди мучиться від тісних черевиків, їжа не дає здорової втіхи. Мені здається, для бадьорої поведінки шлунку потрібен цілковитий спокій кінцівок.

Готуючись до званого обіду, я не повторив помилок свого попереднього бенкету. Я купив тільки камбалу, маленьку баранячу ногу і пиріг з голубів. Місіс Креп збунтувалася після мого першого несміливого натяку, що вона могла б усе приготувати сама, і з виглядом ображеної гідності скрикнула:

– Ні! Ні, сер! Я певна, що ви від мене цього не вимагатимете, бо ви знаєте мене і не можете припустити, щоб я робила щось невідповідне своїм почуттям.

Але нарешті ми дійшли компромісу: місіс Креп наважилася на цей подвиг з умовою, щоб я два тижні після цього обідав не вдома.

Ось тут я мушу зазначити, що тиранія, яку встановила наді мною місіс Креп, була жахлива. Ніколи в житті своєму не боявся я так будь-кого іншого. В усьому мені доводилось іти на поступки. Коли я вагався, то раптом з глибини її істоти виривалася дивна хвороба та загрожувала її життю. Коли після півдюжини несміливих спроб я нетерпляче смикав дзвоник, і вона нарешті з'являлася (хоч це й не завжди було так), то з'являлася вона з докірливим обличчям, знесилена сідала на стілець біля дверей, притискала руку до своїх нанкових грудей і негайно ставала такою хворою, що я був радий пожертвувати бренді та чим завгодно іншим, аби тільки позбутись її. Коли я протестував проти того, що мені стелять ліжко о п'ятій годині – я й досі вважаю, що це трохи незручно – то досить було одного лише руху її руки в напрямку того самого нанкового місця, і я починав мурмотіти вибачення. Коротко кажучи, я був здатен на все в рамках моралі, аби не образити місіс Креп, а вона тероризувала мене без сорому.

Для цього обіду я принагідно купив з рук пересувний столик для страв, щоб обійтися без спритного хлопця, проти якого я мав деяке упередження, бо якось у неділю вранці зустрів його на Стренді в жилеті, напрочуд схожому на мій, що зник після минулого бенкету. Дівчисько я найняв знову, але подбав, щоб вона лише виносила страви, а потім зникала з очей і влаштовувалась у передпокої, звідки б вона не турбувала гостей своїм сопінням (одна з її звичок) і не мала б фізичної можливості наступати на тарілки.

Забезпечивши всі потрібні інгредієнти для пуншу, який мав приготувати містер Мікоубер, придбавши пляшку лавандової води, дві воскові свічки, конвертик з різноманітними шпильками та подушечку для них, щоб місіс Мікоубер мала змогу завершити свій туалет за моїм туалетним столиком, наказавши затопити в спальні, щоб місіс Мікоубер було затишно і тепло, і власноруч накривши стіл скатертиною, я спокійно чекав на гостей.

Точно в призначений час всі троє моїх гостей прибули разом. Містер Мікоубер вбрав ще вищий комірець, ніж завжди, і причепив нову стрічку на свій монокль; місіс Мікоубер захопила з собою чепчик, загорнутий у світло-коричневий паперовий пакетик; Тредльс ніс цей пакетик і вів місіс Мікоубер під руку. Всім їм дуже сподобалася моя оселя. А коли я провів місіс Мікоубер до свого дзеркала, вона, побачивши зроблені мною приготування, в захваті покликала містера Мікоубера зайти і подивитися:

– Мій любий Копперфілде, – сказав містер Мікоубер, – занадто розкішно! Таке життя нагадує мені той період, коли сам я перебував у неодруженому стані, а місіс Мікоубер ще не була запрошена принести жертву на олтар Гіменея[20].

– Він має на увазі, що це він мене запросив, містере Копперфілд, – лукаво зауважила місіс Мікоубер. – За інших він не може відповідати.

– Люба моя, – з раптовою серйозністю відказав містер Мікоубер, – я не маю ніякого бажання відповідати за інших.

79 80 81 82 83 84 85