Він, розумієш, служив усе життя за банщика в Москві, в купця Сандунова,— розповідав Ваня, сидячи верхи на табуреті, розставивши довгі босі ступні.— Ти знаєш, що це значить — банщиком? От, скажімо, прийшов ти в лазню. Скажімо, ти пан чи просто лінуєшся митись, наймаєш банщика, він тебе й тре, такий собі вусатий чорт,— розумієш? Він, цей дід, казав, що вимив за своє життя не менш як півтора мільйона чоловік. А що ти думаєш? Він цим пишався,— стільки людей зробив чистими! Але ж, энаеш, людська натура,— через тиждень знову брудний!
Серьожка, посміхаючись, скинув останню одежинку, долив води, щоб гарячіша була, і з насолодою занурив у таз кучеряву шорстку голову.
— Гардероб у тебе завидний,— сказав Ваня, розвішуючи його вогкий одяг над плитою,— ще кращий за мій... А ти, я бачу, порядок розумієш. От вилий сюди, в погане відро, і ще разок, та не бійся бризкати — підітру.
Раптом в обличчі його з'явилась грубувата й заразом покірна усмішка: він іще більше зсутулився й дивно звісив довгі кисті рук, так що вони аж ніби поважчали, набрякли, і сказав, ще більше згустивши свій басок:
— Поверніться, ваше степенство, по спинці пройдусь.,. Серьожка мовчки намилив мочалку, скоса глянув на
1 Переклад К. Дрока.
приятеля й пирснув. Він подав мочалку Вані й уперся руками в табуретку, підставивши Вані дуже засмаглу, худеньку і все-таки мускулясту спину ^випнутими хребцями.
Ваня, погано бачачи, невміло заходився терти йому спину, а Серьожка сказав буркотливо, з несподіваними папськими інтонаціями:
—— Ти чого ж це, братику мій? Ослаб? Чи лінуєшся? Я невдоволений з тебе, братику мій...
— А харч який? Самі скажіть, ваше степенство! — дуже серйозно, винувато й басовито озвався Ваня.
В цей час двері на кухню відчинились, і Ваня, в рогових окулярах, з засуканими рукавами, і Серьожка, голий, з намиленою спиною, обернувшись, побачили Ваниного батька, що стояв на порозі в спідній сорочці й підштаниках. Він стояв, високий, худий, опустивши важкі руки, такі самі, як у Вані, і дивився на хлопців білястими очима. Так він постояв трохи, нічого не сказав, повернувся й вийшов, причинивши за собою двері. Чути було, як він прочовгав через передпокій до світлиці.
— Гроза минула,— спокійно сказав Ваня. Однак він тер спину Серьожці вже не так запопадливо.— На чайок би з вас, ваше степенство!
— Бог подасть,— відмовив Серьожка, не цілком певний, чи кажуть таке банщикам, і зітхнув.
— Так... Не знаю, як у тебе, а будуть у нас труднощі з нашими батьками й матерями,— серйозно сказав Ваня, коли Серьожка, чистенький, рожевий, причесаний, знову сидів біля столика перед плитою.
Але Серьожка не боявся труднощів з батьками. Він неуважно подивився на Ваню.
— Чи ти можеш мені дати клапоть паперу й олівця? Я зараз піду. Мені треба дещо записати,— сказав він.
І от що він записав, поки Ваня, короткозорий, удавав, буцім треба щось прибрати в кухні.
"Валю, я ніколи не думав, що буду так переживати, що ти пішла сама. Думаю весь час: що, що з тобою? Не розлучаймось більш ніколи, щоб усе робити разом. Валю, якщо я загину, прошу про одне: прийди на мою могилу й пом'яни мене незлим, тихим словом".
Босими своїми ногами він знову пройде всю кружну дорогу по "шанхайчиках", по балках і вибоїнах, під оцим тужливим бурханням вітру й студеною мжичкою — знову до парку, на Дерев'яну вулицю, щоб устигнути на самому світанні вручити цю записку Валиній сестричці Люсі.
Розділ сорок другий
Думка: "А як же мама?" — отруювала Валі всі принади походу того раннього похмурого ранку, коли вона йшла степом разом з Наталею Олексіївною, яка прудко й діловито дріботіла пухленькими ніжками в спортивних тапочках по вогкій лиснючій дорозі.
Перше самостійне завдання, зв'язане з особистою небезпекою, але — мама, мама!.. Як вона подивилась на дочку, коли Валя з незалежним виразом сказала, що просто-напросто йде на кілька день у гості до Наталі Олексіївни! Яким, либонь, жорстоким холодом відбився в материнськім серці егоїзм дочки — тепер, коли немає батька, коли мати така самотня!.. А коли мама вже підозрює що-небудь?..
— Тося Єлисеєнко, з якою я зведу вас, учителька, вона сусідка моєї матері, точніше — Тося і її мама живуть разом з моєю мамою в двокімнатній квартирі. Вона — дівчина характеру незалежного й сильного і набагато старша за вас, і я одверто скажу, вона буде збентежена тим, що я до неї замість бородатого підпільника приведу гарненьку дівчинку,— говорила Наталя Олексіївна, як завжди, дбаючи про точний зміст своїх слів і зовсім не дбаючи про те, яке враження вони справляють на співрозмовника.— Я добре знаю Серьожу, як цілком серйозного хлопчика, я вірю йому в певнім розумінні більше, ніж собі. Коли Серьожа мені сказав, що ви од районної організації, це так і є. І я хочу вам допомогти. Якщо Тося буде з вами не досить одверта, ви зверніться до Колі Сумського,— я особисто певна, що він у них найголовніший, з того, як Тося ставиться до нього. Вони, треба сказати, дають наздогад Тосиній і моїй мамі, немовби в них стосунки любовні, але я, хоч і не зуміла ще сама, через перевантаженість, організувати особисте життя, я дещо тямлю в справах молоді. І я знаю, що Коля Сумський закоханий у Л іду Андросову, вельми кокетливу дівчину,— несхвально сказала Наталя Олексіївна,— але теж безперечного члена їхньої організації,— додала вона вже з чистого почуття справедливості.— Якщо вам треба буде, щоб Коля Сумський особисто зв'язався з районною організацією, я скористаюся з свого права лікаря районної біржі, дам йому дводенний невихід на роботу через хворобу, він працює на якійсь там шахтині,— кажучи точно, крутить корбу...
— І німці вірять вашим папірцям? — спитала Валя.
— Німці! — вигукнула Наталя Олексіївна.— Вони не тільки вірять, вони підкоряються всякому папірцеві, якщо він іде від офіційної особи... Адміністрація на цій шахтині своя, руська. Правда, при директорі, як і всюди, є один сержант із технічної команди, якийсь єфрейтор, барбос барбосом... Ми, руські, для них настільки на одне обличчя, що вони ніколи не знають, хто вийшов на роботу, а хто ні.
І все сталось так, як завбачила Наталя Олексіївна. Валі судилось провести в цьому селищі, такому розкиданому, незатишному з його казарменого типу великими будівлями, здоровенними чорними териконами й завмерлими копрами, без цятки зелені,— пробути в ньому дві доби серед людей, котрим нелегко було втовкмачити, що за довгими темними віями та золотавими косами стоїть могутній авторитет "Молодої гвардії".
Мама Наталі Олексіївни жила в старовинній, більш обжитій частині селища, яка виникла із злитих докупи хуторів. Там були навіть садки при будиночках. Але садки вже пожовкли. Від недавніх дощів утворилася сметанкувата, по пояс, грязюка на вулицях, якій уже, видно, судилось лежати аж до зими.
Протягом цих днів через селище без перерви сунула якась румунська частина, простуючи на Сталінград. її гармати й хури з худющими кіньми, що билися в посторонках, годинами стояли в цій грязюці, і їздові, з голосами степових волинок, лаялись по-російському на ціле селище.
Тося Єлисеєнко, дівчина років двадцяти трьох, важкої української статури, повна, красива, з чорними очима, до непримиренності пристрасними, сказала Валі напрямки, що вона звинувачує районний підпільний центр, бо той, мовляв, недооцінює таке шахтарське селище, як селище Краснодон. Чому досі жоден з керівників не одвідав селища Краснодон? Чому на їхню просьбу не прислали відповідальну людину, яка навчила б їх працювати?
Валя вирішила, що має право назвати себе представником тільки молодіжної організації "Молода гвардія", котра діє під керівництвом підпільного райкому партії.
— А чому хто-небудь не прийшов із членів штабу "Молодої гвардії"? — питала Тося, блискаючи недобрими очима.— У нас теж молодіжна організація,— самолюбно додала вона.
— Я довірена особа від штабу,— гоноровито, закопилюючи горішню яскраву губу, говорила Валя,— а посилати члена штабу в організацію, яка ще нічим себе не виявила в нашій діяльності, було б необачно й неконспіративно... коли ви в цьому хоч що-небудь тямите,— додала Валя.
— Нічим не виявили своєї діяльності? — гнівно вигукнула Тося.— Добрий мені штаб, що не знає діяльності своїх організацій! А я не дурна розповідати про нашу діяльність людині, якої ми не знаємо.
Можливо, вони так і не договорились би, ці миловиді за-гонисті дівчата, коли б Коля Сумський не прийшов на допомогу.
Правда, коли Валя згадала його прізвище, Тося прикинулася, що й не чула такого. Але тут Валя прямо й холодно сказала, що "Молода гвардія" знав керівне становище Сумського в організації і, якщо Тося не введе її з ним, Валя розшукає його сама.
— Цікаво мені, як ви його розтпукаєте? — не без тривоги поспитала Тося.
— Хоч би й через Ліду Андросову.
— У Ліди Андросової нема причин поставитись до вас інакше, ніж я!
— Тим гірше... Я шукатиму його сама і пе внаючи адреси, можу його випадково провалити.
І Тося Єлисеєнко здалась.
Все обернулось інакше, коли вони опинилися в Колі Сумського. Він жив на самому краю селища в просторій сільській хаті,— за хатою починався вже степ. Батько його раніш був возієм на шахті, весь їх побут був напівселян-ський.
Носатий, смаглявий, з розумним обличчям, сповненим старовинної, дідівської запорозької звитяги та хитрості й заразом прямоти, що й становило його привабливість, Сумський, примружившись, вислухав гордовиті Валині пояснення й пристрасні Тосині й, ні слова не мовивши, запросив дівчат із хати. Приставною драбинкою вони злізли за ним на горище. Звідти з шумом шугонули в небо голуби, а деякі обсіли плечі й голову Сумського й намагалися сісти на руки, і він нарешті підставив руку немовби вирізаному по лекалу турманові, такому сліпучому, справді-таки чистому, як голуб.
Юнак, що сидів на горищі, статурою — справжній геркулес, дуже зніяковів, побачивши чужу дівчину, і похапцем прикрив щось біля себе сіном, але Сумський дав йому знак: усе в порядку. Геркулес, посміхнувшись, відкинув сіно, і Валя побачила радіоприймач.
— Володя Жданов... Валя Невідома, чи що,— без усмішки сказав Сумський.— Ось ми троє — Тося, Володя і аз, грішник у пеклі,— ми і є керівна трійка нашої організації,— говорив він, обліплений голубами, що туркотіли, лащились до нього і враз наче спалахували своїми крилами.
Поки вони вмовлялися, чи зможе Сумський піти з Валето до міста, Валя відчувала на собі погляд Геркулеса, і погляд цей бентежив її.