І замилувався нею. Овал обличчя — як у Кампена, шия — як у мадонн Парлера. А нижче — скромна, засоромлена nuditas virtualis[461] — маленькі кругленькі перса із затверділими від жаги сосками. Тонка талія, вузькі стегна. Плаский живіт. Сором'язливо півзігнуті коліна, округлі, прекрасні, достойні найвишуканіших компліментів. Від компліментів, до речі, і красномовства аж кипіло в Рейневановій голові. Адже він був ерудитом, трувером, коханцем, рівним (у власних очах) Трістанові, Ланселоту, Паоло де Ріміні, Гійомові де Кабестену — щонайменше.
Він міг — і хотів — сказати їй, що вона lilio candidior, біліша від лілії, і omnibus formosior, вродливіша від усіх. Міг — і хотів — їй сказати, що вона pulchra inter mulieres. Міг — і хотів — їй сказати, що вона forma pulcherrima Dido, deas supereminet omnis, la regina savoroza, Izeult la blonda, Beatrice, Blanziflor, Helena, Venus generosa, herzeliebez vrowelîn, lieta come bella, la regina del cielo [462]. Усе це він міг — і хотів — їй сказати. Але був не в змозі протиснути слова крізь перехоплену спазмом гортань.
Вона це помітила. Знала. Як би вона могла цього не помітити і не знати? Адже тільки в очах приголомшеного щастям Рейневана вона була дівчиною, панною, яка тремтить, тулиться, заплющує очі й прикушує нижню губу в болісному екстазі. Для кожного мудрого чоловіка (якби такий виявився поблизу) усе було б зрозуміло: це не боязка і недосвідчена юнка — це богиня, яка гордо приймає належну їй шану. А богині все знають і все помічають.
І не чекають почестей у вигляді слів.
Вона потягла його на себе. Вертався ритуал. Споконвічний обряд.
Nazaza! Nazaza! Nazaza!
Trillirivos!
Тоді, на галявині, слова доміни не повністю дійшли до нього, її голос, що був неначе вітер із гір, усе-таки губився в галасі юрби, тонув у криках, співі, музиці, гучанні вогню. Тепер, у ніжному шалі любові, її слова поверталися — дзвінкі та виразні. Зрозумілі. Він чув їх крізь шум крові у вухах. Але чи розумів до кінця?
"Аз єсм краса зеленої землі, аз єсм Ліліт, аз єсм найперша з перших, аз єсм Астарта, Кібела, Геката, аз єсм Рігатона, Епона, Ріаннон, Нічна Кобила, коханка вихору. Вшановуйте мене в глибині сердець ваших, приносьте мені жертву актом любові і блаженства, бо люба мені така жертва.
Бо аз єсм діва непорочна і аз єсм палаюча пристрастю полюбовниця богів і демонів. Істинно кажу вам: як я була з вами від початку, так знайдете мене і у кінці кінців".
Вони знайшли Її у кінці кінців. Обоє.
Вогні бухкали в небо дикими феєрверками іскор.
* * *
— Вибач мені, — сказав він, дивлячись на її спину. — За те, що сталося. Мені не треба було… Вибач…
— Що ти кажеш? — вона повернулася до нього обличчям. — Що я маю тобі вибачити?
— Те, що сталося. Я був нерозважливий. Я забувся. Я поводився не так, як належало.
— Чи це треба розуміти так, — перебила вона, — що ти шкодуєш? Ти це хотів сказати?
— Так… Ні! Ні, не це… Але треба було… Треба було стриматися… Я повинен був бути розважливішим…
— Значить, усе-таки шкодуєш, — знову перебила його вона. — Докоряєш собі, маєш почуття провини. Вважаєш, що заподіяв шкоду. Коротше кажучи: ти багато дав би за те, аби зробити так, щоби нічого цього не було. Щоб у тебе зі мною нічого не було…
— Послухай…
— А я… — вона не хотіла слухати. — Я, подумати тільки… Я готова була йти за тобою. Тут-таки, як стою. Туди, куди підеш ти. На край світу. Аби тільки з тобою.
— Пан Біберштайн… — пробурмотів він, опускаючи очі. — Твій батько…
— Звісно, що так, — вона урвала його і цього разу. — Мій батько. Вишле погоню. А дві погоні — це для тебе все-таки забагато.
— Ніколетто… Ти не зрозуміла мене.
— Помиляєшся. Зрозуміла.
— Ніколетто…
— Нічого більше не говори. Засни. Спи.
Вона торкнулася долонею його губів рухом настільки швидким, що аж непомітним для ока. Він здригнувся. І не знати як опинився на холодній стороні гори.
Рейневан заснув, як йому здавалося, лише на мить. А проте коли прокинувся, її біля нього вже не було.
* * *
— Звичайно, — сказав альп. — Звичайно ж, я її пам'ятаю. Але, на жаль, я її не бачив.
Гамадріада, що була коло альпа, стала навшпиньки, щось шепнула йому на вухо, після чого сховалася в нього за спиною.
— Вона трохи боязка, — пояснив він, погладжуючи її жорстке волосся. — Але може допомогти. Ходімо з нами.
Вони пішли схилом донизу. Альп мугикав собі під ніс. Гамадріада пахла живицею і мокрою тополиною корою. Ніч Мабон наближалася до кінця. Займався світанок, важкий і каламутний від туману.
У групі нечисленних уже учасників шабашу, які залишилися на Гороховій горі та про щось дискутували, вони розшукали істоту жіночої статі, очі якої світилися, наче фосфор, а шкіра була зелена і пахла айвою.
— Так, — кивнула головою Айва, коли її запитали. — Я бачила цю дівчину. Вона з групою жінок спускалася у бік Франкенштейна. Якийсь час тому.
— Зачекай-но, — альп схопив Рейневана за плече. — Не поспішай! І не туди. З цього боку гору оточує Будзовський ліс, ти заблукаєш у ньому як два на два чотири. Ми проведемо тебе. Нам, зрештою, також треба у ті краї. У нас там справи.
— Я йду з вами, — сказала Айва. — Покажу, куди пішла дівчина.
— Дякую, — сказав Рейневан. — Я вам дуже вдячний. Ми ж не знайомі… А ви допомагаєте мені…
— Ми звикли допомагати одне одному, — Айва обернулася, прошила його фосфоризуючим поглядом. — Ви були гарною парою… А нас уже так мало залишилося. Якщо ми не будемо допомагати одна одному, то загинемо остаточно.
— Дякую.
— Та я, — процідила Айва, — зовсім не тебе мала на увазі.
Вони ввійшли в яр, обросле вербами русло висохлого струмка. З туману перед ними долетіла тиха лайка. За мить вони побачили жінку, яка сиділа на замшілому камені й витрушувала камінчики з черевиків. Рейневан упізнав її відразу. Це була пухкенька мірошничиха, на вбранні якої і досі залишалися сліди борошна, учасниця дебатів за бочівкою сидру.
— Дівка? — замислилася вона, коли її запитали. — Така світловолоса? А-а-а-а, та шляхтянка, що була з тобою, Толедо? Бачила я її, аякже. Отуди вона йшла. До Франкенштейна. Гуртом, кілька їх було. Якийсь час тому.
— Вони йшли цією дорогою?
— Цією. Зараз, зараз, зачекайте. Я піду з вами.
— Бо у тебе там справи?
— Ні. Бо я там живу.
Мірошничиха була, м'яко кажучи, не в найкращій формі. Вона йшла повільно, гикала, бурмотіла й волочила ноги. Часто зупинялася, щоби поправити одяг, — і це всіх дратувало. Незрозуміло яким чином весь час набирала в черевики камінців, тож їй доводилося сідати і витрушувати їх, і робила вона це надзвичайно повільно, — і це також усіх дратувало. За третім разом Рейневан уже готовий був узяти бабу на спину і нести, аби тільки йти скоріше.
— А може, якось би швидше, кумонько? — солодко запитав альп.
— Сам ти кумонька, — огризнулася мірошничиха. — Зараз я буду готова… Секундочку…
Баба завмерла з черевиком у руці. Підняла голову. Прислухалася.
— Що таке? — запитала Айва. — Що…
— Тихо, — підняв руку альп. — Я щось чую. Щось… Щось наближається…
Земля раптом задвигтіла, загуділа. З туману вирвалися коні, цілий табун, навколо подорожніх раптом стало повно копит, які били і дерли землю, розвіяних грив і хвостів, вишкірених зубів у запінених мордах, диких очей. Подорожні ледве встигли відскочити за камені. Коні промчали божевільним галопом, і зникли так само раптово, як і з'явилися. Тільки земля і далі двигтіла під ударами копит.
Не встигли ще вони заспокоїтися, як із туману виринув наступний кінь. На відміну від попередніх, на цьому сидів вершник. Вершник у саладі, у повному пластинчастому обладунку, в чорному плащі. Плащ, що розвівався за спиною, виглядав як крила примари.
— Adsumus! Adsu-u-umu-u-us!
Лицар натягнув віжки, кінь піднявся дибки, став бити повітря передніми копитами, заіржав. А лицар вихопив меч і кинувся на них.
Айва тонко скрикнула, і перш ніж відлунав її крик, розсипалася — так, це відповідне слово, — розсипалася на мільйон нічних метеликів, які хмарою розлетілися в повітрі, зникли. Гамадріада беззвучно вросла в землю, миттю потоншала, вкрилася корою і листям. Мірошничиха й альп, які настільки хитрих трюків у запасі, видно, не мали, просто кинулися навтьоки. Рейневан, зрозуміло, також, за ними. Так швидко, що навіть випередив їх. "Аж тут мене знайшли, — гарячково думав він. — Аж тут мене знайшли".
— Adsumus!
Чорний лицар на льоту шмагонув мечем перетворену на деревце гамадріаду, деревце видало страшний зойк, бризнуло соком. Мірошничиха озирнулася, собі на загибель. Лицар повалив її конем, і поки вона намагалася піднятися, рубонув, звісившись із сідла, рубонув так, що вістря аж захрустіло на кістках черепа. Чарівниця впала, корчачись і звиваючись у сухій траві.
Альп і Рейневан мчали щодуху, але супроти коня, який гнав галопом, шансів не мали. Лицар швидко наздогнав їх. Вони розділилися, альп рвонув праворуч, а Рейневан — ліворуч. Лицар чвалом кинувся за альпом. Невдовзі з туману долинув крик. Він свідчив, що альпові не судилося дочекатися змін і чеських гуситів.
Рейневан біг стрімголов, важко дихаючи і не озираючись. Туман приглушував звуки, але він усе ще чув за собою — або йому здавалося, що чує, — стукіт підків та іржання коня.
Але тупіт копит і кінське храпання він раптом почув також і попереду. Він зупинився, ціпеніючи з жаху, проте перш ніж устиг щось зробити, з туману виринула спінена кобила в яблуках, в сідлі якої сиділа невисока й огрядна жінка в чоловічому вамсі. Побачивши його, жінка різко зупинила кобилу і відкинула з чола безладно розвіяну гриву світлого волосся.
— Пані Дзержка… — ледве зміг вимовити він, здивований. — Дзержка де Вірсінг…
— Родич? — торговка кіньми виглядала не менш здивованою. — Ти? Тут? Зараза, не стій! Давай руку, заскакуй мені за спину!
Він схопив простягнуту руку. Але було вже пізно.
— Adsu-u-u-umus!
Дзержка зіскочила з сідла із вражаючою при її комплекції грацією та спритністю. Так само спритно зірвала зі спини арбалет і кинула його Рейневану. Сама вона схопила інший, прикріплений до сідла.
— У коня! — гаркнула вона, кидаючи йому короткі арбалетні стріли й пристрій для натягування, так звану "козячу ніжку". — Цілься в коня!
Чорний лицар мчав на них із піднятим мечем і розвіяним плащем, таким галопом, що з-під кінських копит клаптями підлітав угору зірваний дерен.