Бачиш, як віддаляються вогні?
— В погоню! — крикнув адмірал Ворст.
— В погоню! — гукнули капітани.
Та погоня тривала недовго, бо втікачі були від них за сто кроків і мчали, мов перелякані зайці.
А в людей, що кричали і вмирали на льоду, було знайдено золото, коштовності і мотузки в'язати гезів.
Після цієї перемоги гези говорили:
— Als God met ons is, wie tegen ons ial zijn? (Коли Бог з нами, то хто ж встоїть проти нас?) Хай живе гез!
А третього дня вранці мессір Ворст стурбовано чекав нового нападу. Ламме вискочив на палубу і сказав Уленшпігелеві:
— Проведи мене до цього адмірала, який і слухати не схотів тебе, коли ти казав, що буде мороз.
— Йди сам, — сказав Уленшпігель.
Ламме пішов, замкнувши на ключ кухонні двері. Адмірал стояв на палубі і вдивлявся вдалину, чи не помітно на березі з боку міста якого-небудь руху.
Ламме підійшов і сказав:
— Пане адмірал, чи може покірний ваш слуга, корабельний кухар, висловити свою думку?
— Кажи, сину, — відповів адмірал.
— Монсеньйоре, — почав Ламме, — вода в глеках тане, птиця вже розмерзається, на ковбасі вже нема інею, олія стала рідка, масло розм'якло, сіль відвологла. Ось-ось буде дощ, отже, ми врятуємось, монсеньйоре.
— А хто ти такий? — запитав адмірал.
— Я Ламме Гудзак, кухар з корабля "Бріль". І коли б усі великі вчені, що звуть себе астрономами, читали так по зорях, як я по моїх соусах, вони могли б сказати, що цієї ночі буде відлига з бурею і градом. Але відлига недовго триватиме.
І Ламме вернувся до Уленшпігеля; ополудні він сказав йому:
— Як бачиш, я знову напророкував: небо захмарилось, знявся рвучкий вітер, йде теплий дощ. Води прибуло на цілий фут.
Ввечері він радісно гукнув:
— Північне море збурилось, почався приплив, високі хвилі хлюпнули в Зейдер-Зее і ламають лід, лід тріскається і величезними крижинами напирає на кораблі, розсипаючись на безліч блискучих крижинок. Ось і град. Адмірал наказав відійти від Амстердама. Вода піднялася так, що поплив і наш найбільший корабель. І ось ми в Енкгейзенській гавані. Море замерзає знову. Я таки пророк. Господь сотворив чудо.
І Уленшпігель сказав:
— Вип'ємо за Господа, що нас благословляє!
Так минула зима, і настало літо.
19
В середині серпня, коли кури наїдаються досхочу всілякого зерна і залишаються глухі до любовних покликів півня, Уленшпігель сказав до матросів і солдатів:
— Кривавий герцог насмілився видати в Утрехті ласкавого едикта, що в ньому серед інших добродійств обіцяє дарувати голод, смерть, руїну тим жителям Нідерландів, які не захочуть скоритися. Всі ж уперті, сказав він, будуть знищені, і його королівська величність заселить країну чужоземцями. Кусай, кусай, душогубе! Напилок обламає твої гадючі зуби. А напилок — це ми. Хай живе гез!
Альбо, ти сп'янів від крові! Невже ти думаєш, що ми злякаємось твоїх погроз або повіримо в твою ласкавість? Твої славетні полки, що ти розхвалив їх на цілий світ, оті "непереможні", "безстрашні", "безсмертні", ось уже сім місяців обстрілюють Гарлем, майже беззахисне місто, яке обороняють лише його жителі. І твої "безсмертні" при вибухах точнісінько так, як і прості смертні, злітають у повітря в смертельному танці. Громадяни поливали їх смолою. І нарешті довершили ви свою славетну перемогу, вирізавши беззбройних. Чуєш, кате, час божої помсти настав!
Гарлем втратив своїх хоробрих оборонців, його каміння зрошене кров'ю. Він утратив і витратив за час облоги мільйон двісті вісімдесят тисяч флоринів. Єпіскопові повернуто владу. Легкою рукою, з радісним обличчям освячує він церкви. Дон Фадріке присутній на освяченнях. Єпіскоп миє йому руки, але для Господа вони все одно червоні від крові, і причащає його тілом та кров'ю, тоді як простим людям це не дозволено. І дзвони дзвонять, і линуть у повітрі їхні звуки спокійні, мелодійні, мов на кладовищі ангельський спів. Око за око! Зуб за зуб! Хай живе гез!
20
Коли гези стояли в Фліссінгені, Неле захворіла на пропасницю. Вона покинула корабель і знайшла притулок у реформата Пітерса на Турвен-Ке.
Уленшпігель тяжко журився, а проте й радів, що вона спокійно лежить і напевне видужає, а іспанські кулі її там не дістануть. Він разом з Ламме весь час був коло неї, доглядав її, а любив ще дужче.
Одного разу вони з Ламме розбалакались між собою.
— Мій вірний друже, — сказав Уленшпігель, — чи ти знаєш новину?
— Ні, мій сину, — відповів Ламме.
— Ти бачиш отой флібот, що недавно приєднався до нашого флоту? І чи знаєш, хто там щодня грає на віолі?
— Від недавніх морозів, — відповів Ламме, — мені наче обоє вух позакладало. А чого ти смієшся, мій сину?
Та Уленшпігель вів далі:
— Одного разу я навіть чув фламандську lied[238], і співав її приємний голосок.
— Ех, — зітхнув Ламме, — і вона також гарно співала і грала на віолі.
— А чи знаєш другу новину?
— Нічого не знаю, мій сину, — відповів Ламме.
Уленшпігель сказав:
— Нам наказано піднятися по Шельді до Антверпена і захопити або спалити ворожі кораблі. А людям — не давати пощади. Що ти про це думаєш, череваню?
— Ox, — зітхнув Ламме, — чи почуємо ж ми коли в цій нещасній країні іншу мову, не про спалення, вішання, потоплення та інше нищення бідного люду? І чи прийде, нарешті, той благословенний час, коли можна буде без усякого клопоту засмажити куріпку, курчатко і спокійно послухати, як шкварчить на сковорідці яєчня з ковбасою? Я дуже люблю кров'яну: вона не така жирна, як ліверна.
— Ця щаслива пора тоді настане, — відповів Уленшпігель, — коли в садах Фландрії на яблунях, сливах і вишнях замість яблук, сливок і вишень на кожній гілляці висітиме іспанець.
— Ах! — вигукнув Ламме. — Коли б мені тільки знайти мою жіночку, мою дорогу, кохану, лагідну, милу, вірну жіночку! Бо знай, сину мій, я ніколи не був і не буду рогатий. Вона мала вдачу стриману й спокійну, завжди уникала товариства інших чоловіків. Якщо вона й любила гарно вбиратися, то це ж люблять усі жінки. Я для неї і пік, і варив — і кажу це відверто. Я б і знову служив їй. Але я був також і її володарем, і чоловіком.
— Годі про це, — сказав Уленшпігель. — Чуєш, адмірал дає команду: "Підняти якорі!" А капітани повторюють його команду. Отже, рушаймо.
— А куди так швидко? — запитала Неле Уленшпігеля.
— Йдемо на корабель, — відповів він.
— Без мене? — запитала вона.
— Атож, — відповів Уленшпігель.
— А ти не подумав, що я буду дуже турбуватися про тебе?
— Кохана моя, — відповів Уленшпігель, — в мене залізна шкура.
— Сором сміятися з мене, — мовила вона. — На тобі лише суконна куртка, а не залізна. А під нею тіло з кісток і м'яса, як і моє. Коли ти будеш поранений, хто доглядатиме тебе? Ти ж помреш. Я піду з тобою.
— От біда! — сказав він. — Ну, а якщо списи, кулі, мечі, сокири, молоти мене обминуть, а впадуть на твоє ніжне тіло, що ж я тоді, нещасний, робитиму без тебе на світі божому?
Та Неле відповіла:
— Я піду з тобою. Нічого боятися. Я сховаюся за дерев'яним прикриттям, де сидять аркебузьєри.
— Коли ти підеш, я залишуся, і твого милого Уленшпігеля прозвуть зрадником і боягузом. Краще послухай пісеньку:
Природа озброює нас всечасно,
Дає захисне вбрання.
Одна моя шкура — то моя власна,
А друга — сталева броня.
Хай смерть-костомаха гримас нам
Не корчить — то все бредня.
Одна моя шкура — то моя власна,
А друга — сталева броня.
Ви чуєте? "Жити" — це моє гасло,
І жити — у світлі дня.
Одна шкура — то моя власна,
А друга — сталева броня.
Так він, співаючи, й побіг, не забувши на прощання поцілувати тремтячі губки і кохані очі Неле, що трусилися від пропасниці, сміялися й плакали — все разом.
І ось гези в Антверпені. Вони захопили всі кораблі Альби, навіть і ті, що стояли в гавані. Увійшовши в місто серед білого дня, вони звільнили всіх в'язнів, а натомість ув'язнили інших, за яких мали взяти викуп. Вони забирали деяких городян з собою, примушуючи їх іти під загрозою смерті і не даючи й слова мовити.
Уленшпігель сказав Ламме:
— Сина нашого адмірала тримають у каноніка. Треба його звільнити.
Прийшовши до каноніка, вони знайшли тут кого шукали: син адмірала сидів з пузатим ченцем, який роздратовано повчав його, бажаючи повернути в лоно святої церкви. Та хлопчина не хотів його й слухати і пішов з Уленшпігелем. А тим часом Ламме схопив ченця за каптур і примусив його марширувати по вулицях Антверпена.
— Твоя ціна — сто флоринів викупу, — казав Ламме, — ану підтягни свого кендюха. Чого ти так плентаєшся? У тебе свинець у сандалях, чи що? Ану марш, лантух сала, жлукто їжі, черево, налите юшкою!
Чернець сердито відповів:
— Та я ж іду, пане гез, я йду. Але, при всій моїй пошані до вашої аркебузи, ви такий самий товстий, череватий і гладкий, як і я.
Та Ламме, штовхнувши його, гукнув:
— Як ти смієш, паскудний ченцю, порівнювати своя нікчемне, ледаче, монастирське сало з моїм фламандським, яке я чесно набув у праці й боях! Ану чвалом, бо я тебе зараз, як пса, копну носком чобота.
Але чернець не міг бігти і вмить задихався, і Ламме так само.
І так вони ледве дочвалали до корабля.
21
Взявши Раммекенс, Гертрейденберг і Алькмар, гези вернулися до Фліссінгена.
Неле видужала і чекала Уленшпігеля в порту.
— Тілю, — мовила вона, побачивши його, — мій коханий Тілю, ти не поранений?
Уленшпігель заспівав:
Жити — ось моє гасло,
Жити у світлі дня.
Одна шкура — то моя власна,
А друга — сталева броня.
— Ох, — бідкався Ламме, тягнучи ногу, — навколо нього кулі, гранати, ядра дощем падають, а йому хоч би що. Ти, Уленшпігелю, безперечно, дух, і ти, Неле, також, бо коли не глянеш на вас — ви завжди веселі, юні.
— А чого це ти, Ламме, тягнеш ногу? — запитала Неле.
— Бо я ж не дух і не стану духом ніколи, — відповів він, — от тому й дістав сокирою по стегну — які ж круглі та білі стегенця були в моєї жіночки! Дивись: кров іде. Ох, бідний я! Нема її, і нікому мене доглянути!
Та Неле сердито перебила:
— А навіщо тобі зрадниця?
— Е, не говори про неї погано, — відповів Ламме.
— На ось тобі бальзам. Я берегла його для Уленшпігеля. Помасти рану.
Перев'язавши рану, Ламме повеселішав, бо від бальзаму рана одразу перестала боліти. І вони втрьох зійшли на корабель.
Побачивши ченця, що прогулювався із зв'язаними руками, Неле запитала:
— А хто це? Я десь бачила його, і здається, що впізнаю.
— Я візьму за нього сто флоринів викупу, — відповів Ламме.
22
Того дня на кораблях веселилися.