Під руків'ям, на темному залізі, виднілися знаки, накреслені перетинами прямих ліній. Вони не були схожі на букви, які були в ужитку росичів.
Для упору руки темно-жовта кість руків'я трохи розширювалася над клинком. Мереживо дрібних тріщинок на кості наводило на думку про старовинність зброї, та клинок у старому руків'ї зберіг свіжість, його рудко пускали в дію.
Скандійський ніж був загострений з обох боків. За жорстокою мрією майстра ця зброя для людей з малосилими руками повинна сама різати тіло, і в ножа було щось спільне з хозарською шаблею, яка залишала довгі, але неглибокі рани. Дарунок Індульфа в темнуватій хаті виступав пришельцем із світу інших людей і інших речей.
— Де ти взяв ножа? — спитала Млава.
— Подарував далекий чоловік, прус із Вовчого моря. А пруси нашої мови. Звати його Індульф, Індульфом! — Ратибор проказав по складах неподатливе слово.— По-нашому він — Лютобор.
Жінок ніколи не брали на Торжок-острів. Про інший світ вони могли знати тільки зі слів неохочих до розповідей чоловіків. Ратибор не зумів розказати.
Ратибору в напівсні ввижалося, що його рука, єдина в плечі, далі роздвоїлася. Кулак твердо лежав під щелепою, і водночас долоня була розтулена на чомусь м'яко податливому.
Ратибор повертався з країни снів і видінь, убирався в тіло, важнів. З'явилося відчуття пухнастого дотику білячих шкурок ковдри, тепла вовчого хутра, на якому лежало скуте сном тіло. У внутрішньому зорі душі жив вільний поет. Ратибор бачив небачене: Дніпро в повені, але не відмежований берегами, а чудодійно захищений стінами із світлих туманів. У стінах були озера, прорізані пташиними крилами. Це жінки ромеїв літали над синьо-зеленим степом, а Ратибор знав — над морем. Він сам побував у неможливому, про яке говорив Індульф.
Стало темно, запахло димом і жінкою. Ратибор лежав на вовчих шкурах, рука була під щокою. Але долоня зберігала спогад.
На подвір'ї голосно запіяв сонний когут. І, як щоночі, не прокидаючись, міцно тримаючись тупо-кігтистими пальцями за подра, витягши сліпу голову з-під крила, кожен когут натужився і горланисто відповідав заспівувачеві. Дзвінкий переклик прокотився градом, повернувся до першого когута, повторився, завмер.
У півня свій закон: нагадувати людям і звірам, що день з його турботами, горем, а можливо, щастям, завжди буде. Хоч би що сталося, а сонце прийде.
Ніч. Чорно-синє небо. Жовті зірки. Чорні табуни лісів. Залізний відсвіт річкових вод, озер і боліт. На полянах, обрамлених стінами лісів, латки роських градів.
Хор півнів, злітаючи над тином, далеко-далеко відлунює в поснулих лісах. Давні друзі — людина й півень. На голоси градських співунів відповідають їхні співбрати з дворів викиднів. Нема спокою, нема миру в світі живих.
У Ратиборовій руці жив близький спомин, і крик когутів нагадав йому першу весільну ніч. Зараз, як і тоді, він не знав, які півні пропіяли. Але тоді володіло ним наслання, нині нема над Ратибором чаклунської влади мертвої хоза-ринки. І він перемінив легку павутину видінь, що згасали в пам'яті, на явні, на дійсність.
Прокинувшись, Ратибор згадав слова ромея Деметрія, який уперто проповідував свого бога з берега Теплого моря. Деметрій казав, що ромейський бог сотворив жінку з тіла чоловіка, тому двоє повинні бути плоттю єдиною. Бог ромеїв не дозволив розлучатися чоловікові й жінці, раз поєднаним. Те саме в росичів. Дажбожі онуки шлю-бляться.
Двері прочинилися так тихо, що не кожне вухо вловило б шарудіння ремінних петель, на яких було підвішене полотно. Мати повернулася, вчора вона пішла спати в двір. Отже, зараз пропіяли останні півні, за лісами вже біліє світанок.
Потягло прохолодою, по-новому запахло хутром і тілом Млави. Вона дихала спокійно, глибоко. Ратибор подумав: "А що вона бачить уві сні?"
Сухо стукнуло кресало об кремінь. Не розплющуючи очей, Ратибор наче бачив іскри, що впиваються в сухий гриб-губку. Через опущені повіки проникло світло — спалахнула берестина, зайнявся пучок сухих трісок-пі дпалу. Потягло димом.
Зараз у всіх хатах темного граду жінки розпалюють огнища, щоб зготувати їжу для чоловіків, дітей. І собі...
Запах диму, який перебив був усі інші запахи, ослаб. Ось від нього залишився в ніздрях лише спогад. Скоряючись тязі з дверей в продух даху, дим огнища піднявся вгору. І над хатою Анеї, і в усьому граді покрівлі оповилися паволокою, в якій ще виднілися іскри.
Люди прокинулися. Ратибор нагадав собі не забути забрати ясенові бруски, підчеплені до сволока даху.
Із свого заліза і з нового, купленого в ромеїв, ковалі вже роблять зубчаті насадки. В слободі є запаси чудового пір'я з крил диких гусей. Лише гусяче пір'я годиться до бойової стріли.
Степ протряхає, кругом градів ярина скоро викине трубку. З трубки вийде колос. Колосся нахилиться...
Кожного, хто побував на Торжку-острові, воєвода Всеслав випитував: а що ромеї розповідали про степи, про хозарів, гуннів, про інші мови, що живуть-плодяться в широкому степу, між Ітіль-рікою, Дніпром та Істром-Дунаєм.
В родових переказах росичів, у казках для малих, у казках для великих Південь завжди був схожий на таємниче царство мороку, хоча росичі й знали, що там теплі моря, солодкі плоди, гаряче сонце. Заступило лихо, що завжди назбирується для роських лісів далеко від ока, далеко від слуху.
Загачений бобрами рівчак, набравши сили, розливається по лісі, заливає околиці. Степове лихо переливало надлишки на Рось-ріку. Перекотившись через кордон, воно рвалося вглибину, поки степовики, втомлені опором людей і неподатливістю лісу, не ходили на південь. Колискові пісні оповідали про злий степ, безсмертний Кощій жив на острові посеред Теплого моря. Росич звик пам'ятати про Степ.
Швидкими набігами степовики розбивали-палили гради. Потім відходили із здобиччю, гнали полонених. Давно не було великих набігів. Лише нерозумний не додумувався, що небезпека наростає з кожним роком.
Росичі привезли цілий короб ромейських оповідей про блукачів утигурів, массагетів, гетів, дані в, хозарів. Ніби хтось хотів захопити минулої осені саму Карикінтію, та ромеї не лише відбилися, а й набрали полон. В Італії воюють. В Азії — теж. На берегах гнилих озер, Меотійсь-ким озером, берегом Євксінського Понту степовики ходили до осіннього бездоріжжя. Чорний ромей, який приїздив на торг не з товаром, а навчити росичів своєї віри, провіщав страшні лиха. Признавався він, що ромейський базилевс-князь вів перемови з хозарами. Про що? Князь-старшина Чамота про дещо здогадувався, але напевно нічого не відомо.
Що правда, де брехня, не знають і самі ромеї. Проте весь хліб вони взяли, шкодували, що не було більше. І всю решту товарів забрали.
Широко розставивши довгі, сильні, як у коня, ноги, звісивши важкі руки з колін, Всеслав слухав Ратибора. З наставником-другом Ратибору було легко розумітися. Неможливого шукає прус Індульф? Всеславу доводилося бачити і прусів, знав він, що багато людей різних мов служать ромейському базилевсу.
Прагни неможливого! Всеслав бачив свою молодість у молодості Індульфа, Ратибора. Та нікому він про те не розповідав, як розповідає йому Ратибор. Він сам пізнав, де справді заховане найважче, найнеможливіше:
— Воно лежить біля нас, ми ж його рідко бачимо, Ратиборе! Мрій літати пташкою, мрій опуститися в дніпрові нуртища, виловити перла з Моря... А зумій-но роську силу зібрати воєдино — це важче, ніж піти на край землі, щоб побачити, як сонце лягає відпочивати в океан.
В хаті Анеї Млава відкрила скриню, де береглися запасний одяг чоловіка і зброя, залишена батьком Ратибора в спадщину синові. Від тлі і від вологи треба посушити тканину й шкури, змазати залізо і дерево витопленим з кісток рідким жиром.
Зверху лежала фігурка Арея-Марса. Обидві жінки роздивлялись на скульптурку чоловіка. Він сидів так, як часом сидів, перепочиваючи, Ратибор. І був схожий на Ратибора. Заважав гребенястий шолом на голові. Зняти б його, та метал дуже міцний, не піддався під пальцем. Побоявшись зламати фігурку, дали бронзі спокій.
5
Перше літнє підповня місяця присвячується Чорному Перунові воїнів. Літо — пора Перуна, час війни. Вночі побратими-дружинники збиралися в гадючі печери.
Розставивши ноги з гігантськими ступнями, щоб було на що обпиратися в бою, бог слухав, дивлячись з-під мідного шолома на місячне сяйво червоним рубіновим оком. Він мовчав.
Він міг би говорити тільки про насильство, про криваве насильство без обмеження розумом. Та всі боги мовчать, їхня мова вкладена в уста людей, чиє серце вони надихають. Боги, як померлі люди, іменем яких вершать владу живі.
Багато хто з росичів чув від ромеїв про голоси богів Еллади. Там жінка Піфія, сидячи в пахущому диму на мідному триніжку, передавала словами волю богів. Нинішні три боги ромеїв залишили свою волю в книгах. Слова Піфії були ухильні, слова книжок розходилися з ділами ромеїв.
Чорний Перун завжди мовчав. Його грім говорив одне: "Роби, здійснюй. А як здійснювати — твоя вільна воля, росичу".
Роська слобода, прийнявши одразу десятки молодих ілвичі в, втратила властиву їй злагодженість.
Молодий кінь з табуна чи спійманий дикий тарпан легший у навчанні, ніж погано об'їжджений кінь, що побував у нерозумних руках. Одні ілвичі прийшли просто зі своїх градів з напуттям князь-старшини, щоб не ганьбили свій рід на чужих людях. Такі, і спритні від народження, і вайлувато-клишоногі, як молоді цуцики, слухняно йшли в руки Всеслава та його підручних. А з тими, хто встиг побувати в слободі за небіжчика Мужила, було гірше. Нелегка доля мисливця-годувальника, зате скільки свободи, і за працю винагорода дичиною. При всій жадібності Мужило вмів і ділитися зі своїми — на тому й тримався.
Потрапивши в інші порядки, колишні ільвицькі слобожани почали покрикувати: не воїнське тут життя, а коняче, як на оранці.
Між ілвицькими родами, це знали росичі, не було згоди щодо нової затії злиття слобід. Князь-старшини, відмовившись дати своїх молодих Всеславу, докоряли тим, хто послав, що вони ослабили плем'я. А один із князь-старшин ілвичів, Павич, нібито кричав: "Воїнів віддали росичам, самі до них ідіть жити, станете росичами".
Чутки про можливе нашестя хозарів допомагали роській слободі. Не буде набігу — коли б ілвичі не покликали до осіннього бездоріжжя своїх назад.