Як же опинився цей перстень на пальці у молодої актриси, викраденої Валом-брезом, де вона взяла його?
"Невже це,— подумки питав себе принц,— невже це дочка Корнелії і моя? Ремесло актриси, її вік, лице, в якому видніли деякі, трохи пом'якшені материні риси — все наче збігається, підтверджує моє припущення. Виходить, цей клятий розпусник переслідував свою сестру. Кровозмісна любов... О, як жорстоко покарала мене доля за мою давню провину!"
Ізабелла нарешті розплющила очі, й перший її погляд упав на принца, який тримав перстень, знятий у неї з пальця, їй здалося, що вона вже бачила це обличчя, тільки молодим, без білого волосся і сірої бороди. Можна було сказати, що то постаріла копія портрета, який висів над каміном. Почуття глибокої шаноби захлюпнуло Ізабеллике серце. Поруч вона побачила й хороброго Сігоньяка та доброго Ірода, вони були живі й здорові, і страх за успіх боротьби змінився у неї радісним відчуттям свободи й безпеки, їй уже нічого було боятися ні за себе, ні за своїх друзів. Трошки підвівшись, акторка схилила голову перед принцом, а той пильно дивився на неї, ніби шукав у її лиці схожості з іншим, колись таким дорогим йому лицем.
— Як попав, дівчино, до вас цей перстень? Він навіює мені деякі спогади. Чи давно він у вас? — схвильовано озвався старий вельможа.
— Він у мене з дитинства,— відповіла Ізабелла.— Це єдине, що дісталося мені у спадок від матері.
— А хто була ваша мати, чим вона займалася? — з подвоєним зацікавленням спитав принц.
— її звали Корнелія,— скромно відказала Ізабелла,— вона була простою провінційною акторкою і грала трагічні ролі королев та принцес у тій самій трупі, де тепер граю я.
— Корнелія! Так, сумніву більше немає, це, безперечно, вона...— мовив принц уривчастим голосом; але, переборовши хвилювання, знову прибрав спокійного і величного вигляду.— Дозвольте мені залишити цей перстень у себе,— сказав.— Коли треба буде, я поверну його вам.
— Будь ласка, ваша ясновельможність, він у вашому розпорядженні,— погодилась молода актриса, і в пам'яті її крізь туманні спогади дитинства зринуло лице, яке вона ще зовсім маленькою бачила схиленим над своєю колискою.
— Панове,— сказав принц, твердим і ясним поглядом ДРІВЛЯЧИСЬ на Сігоньяка та його товаришів,— за всяких інших обставин я вважав би дивною і недоречною вашу появу в моєму замку; та я знаю причину, яка примусила вас із зброєю в руках, силою захопити це житло, що досі було священним. Насильство породжує насильство і виправдує його. Але де ж герцог де Валомбрез, мій син, виродок, який ганьбить мою старість?
І в цю мить, немов у відповідь на поклик батька, на порозі показався Валомбрез, якого підтримував Малартик. Герцог був страшенно блідий, а рука його судорожно тулила до грудей хустинку. А проте вій ішов, хоча й незвично, як ходять привиди,— не піднімаючи ніг. Тільки страшним зусиллям волі, яке надавало його обличчю нерухомості мармурової маски, молодик держався на ногах. Але він почув голос батька, якого при всьому своєму розпутстві ще боявся, і хотів приховати від нього рану. Кусаючи губи, щоб не закричати, ковтаючи криваву піну, яка виступала в кутиках рота, він навіть підняв руку, хоч це завдавало нестерпного болю, і скинув капелюха — стояв так, з непокритою головою, не кажучи ні слова.
— Юначе,— озвався принц,— ваші витівки переходять усі межі, а в своїй розбещеності ви дійшли до того, що я буду змушений просити у крроля для вас тюремного ув'язнення або довічного заслання. Я можу простити деякі гріхи безпутної молодості, одначе викрадення, позбавлення волі, ґвалтування — це вже не любовні пустощі, а добре обдуманий злочин, і його я ніколи не прощу. Чи знаєте ви, недо-лібдку,— підійшовши, мовив принц йому на вухо, щоб ніхто не чув,— чи знаєте ви, хто ця дівчина, Ізабелла, яку ви силоміць викрали, на доброчесність якої посягнули? Це ваша сестра!
— Вона замінить вам сина, якого у вас більше не буде,— відповів Валомбрез, відчуваючи, що він втрачає свідомість і на лобі у нього виступає передсмертний піт.— Тільки знайте: я не так провинився, як ви це думаєте. Я не збезчестив Ізабелли, клянусь богом, перед судом якого незабаром стану. Смерть не терпить обману, і слову канаючого дворянина можна вірити.
Герцог промовив це Досить голосно — всі почули його. Прекрасні, мокрі від сліз очі Ізабелли глянули на Сігоньяка, і по його обличчю актриса зрозуміла, що ідеальному закохакому зовсім ні до чого було передсмертне свідчення де Валомбреза, аби повірити в невинність коханої.
— Та що з вами? — стрепенувся принц, простягаючи руку до Валомбреза, бо той раптом захитався, хоч Малартик і підтримував його.
— Нічого, батьку,— насилу відповів Валомбрез,— нічого... Я вмираю...— І він упав на площадку, Малартик не втримав його.
— Не ниць упав,— повчально озвався Жакмен Лампурд,— значить, це тільки обморок, і він ще може вижити., Люди, які мають діло з шпагою, розуміються на цьому краще від тих, що орудують ланцетом, і всяких аптекарів.
— Лікаря! Лікаря! — вигукнув принц, геть забувши про свій гнів.— Може, є ще якась надія. Я озолочу того, хто врятує мого сина, останнього нащадка шляхетного роду! Ідіть же! Чого ви стоїте? Біжіть мерщій!
Двоє із слуг, які незворушно освітлювали всю цю сцену, одійшли від стіни й кинулись виконувати розпорядження свого повелителя.
Інші слуги дуясе обережно підняли Валомбреза, перенесли за вказівкою принца в його покої і поклали на ліжко.
Старий вельможа провів цей ясалобний хід поглядом, у якому скорбота погасила гнів. Принц знав, що його рід закінчиться зі смертю сина, якого він любив і заразом ненавидів, хоча в цю мить забув усі вади його, пам'ятаючи тільки гарне, блискуче. Якусь хвилину він мовчки сидів у глибокій тузі, і ніхто не наважувався порушити його мовчання.
Ізабелла, вже зовсім оговтавшись після непритомності, стояла, опустивши очі, біля Сігоньяка та Ірода і соромливо поправляла своє вбрання. Лампурд і Скапен трималися трохи позаду, як дійові особи другого плану, а з дверей виглядали зацікавлені обличчя вже розв'язаних Лампурдом забіяк, котрі брали участь у сутичці й тепер непокоїлися своєю дальшою долею, побоюючись, як би не опинитися на галерах чи на шибениці за те, що пособляли Валомбрезу в його лихих витівках.
Нарешті принц порушив ніякову мовчанку:
— Всі, хто служив своєю шпагою негідним пристрастям мого сина, зараз же покиньте замок. Дворянська гідність не дозволяє мені самому вершити суд над вами. Геть звідси, пощезніть, забирайтесь у свої лігва. Правосуддя знайде вас.
Люб'язність була не вельми вишукана, проте ніхто й не подумав ображатися. Забіяки разом із своїм ватагом Ма-лартиком мовчки рушили до виходу
Коли вони вийшли, батько Валомбреза взяв Ізабеллу за руку, поставив біля себе і сказав:
— Залиштесь тут, дівчино, віднині ваше місце — рядом зі мною. Ви хоча б повернете мені дочку, якщо вже відібрали сина.— І принц витер непрошену сльозу. Потім він з жестом витонченої шляхетності обернувся до Сігоньяка: — Ви, пане, можете йти собі із своїми товаришами. Ізабеллі нічого боятися коло свого батька, в замку, який віднині буде її житлом. Тепер, коли стало відомо, що це моя дочка, їй нема чого повертатись у Париж. Я дуже дорого заплатив за те, щоб вона була зо мною. Хоч тепер я і втратив надію на продовження свого роду, а проте вдячний вам, бо ви вберегли мого сина від ганебного вчинку, що я кажу — від паскудного злочину! Хай уже краще на моєму гербі буде кров, аби не бруд. Вчинки Валомбреза були підлі, і ви мали всі підстави вбити його; то було ваше право, бо, захищаючи безпорадну невинність і чесноту, ви показали себе істинним дворянином, яким, казали мені, ви і є. Честю моєї дочки виправдано смерть її брата. Це каже мені розум; але батьківське серце повниться ремством, і несправедливі думки про помсту можуть так напосісти на мене, що я не впораюся з ними. Зникніть десь, за вами не буде погоні, і я постараюся забути, що жорстока необхідність спрямувала вашу шпагу в груди мого сина!
— Ласкавий пане,— з глибокою повагою відповів Сігоньяк,—ваше батьківське горе так вразило мене, що я покірно прийняв би найтяжчу образу, хоча в цій згубній сутичці нічим не зганьбив своєї честі. Ні в чому не виправдуватимусь перед вами і не звинувачуватиму нещасного герцога де Валомбреза; але, повірте, я зовсім не шукав сутички, він сам ставав на моїй дорозі, я ж не в одному поєдинку щадив його. І цього разу тільки сліпа лють штовхнула його на мою шпагу. Залишаю у ваших руках Ізабеллу, яка мені дорожча за життя, і йду назавжди, пригнічений своєю сумною перемогою, що обернулася для мене сущою поразкою, бо вона розбиває моє щастя! О, лучче б я став жертвою, був убитим, а не вбивцею!
Вклонившись принцові й подивившись на Ізабеллу довгим поглядом, сповненим любові і скорботи, Сігоньяк разом із Лампурдом та Скапеном пішов униз по сходах; а коли оглянувся — побачив: Ізабелла стоїть, спираючись на поручні, щоб, зомлівши, не впасти, і тримає хустинку біля очей, повних сліз. Що оплакувала вона — смерть брата чи розлуку з Сігоньяком? Певно, розлуку з Сігоньяком, бо та ненависть, яку викликав у неї Валомбрез, іще не встигла перетворитися на родичівську ніжність. Так принаймні подумав при всій своїй скромності Сігоньяк — подумав і пішов собі, втішений сльозами коханої; дивна річ — людське серце!
Вийшовши через звідний міст із замку й ідучи вже понад фосою до лісочка, де стояли на прив'язі їхні коні, Сігоньяк і актори почули стогін, який долинав од води якраз біля поваленого дерева. То був театральний швейцар, він ніяк не міг вибратися з густого плетива гілок і, висунувши з води тільки голову, жалісливо кликав на поміч, ризикуючи щоразу, як тільки роззявляв рота, наковтатися прісної рідини, гидотнішої для нього від найгірших ліків. Спритний та легкий Скапен виліз на дерево і швидко витягнув швейцара, геть мокрого, обліпленого водоростями.
Коні спокійно стояли в укритті і, як тільки вершники посідали, весело рушили по паризькій дорозі.
— Що ви думаєте, пане барон, про всі ці події? — звернувся Ірод до Сігоньяка, який їхав поряд.— Далебі, як розв'язка трагікомедії. Зворушлива сцена: в розпалі бою появляється вельможа-батько — приходить у супроводі смолоскипів, щоб покласти край надто бурхливим вихваткам свого родовитого сина! А як він упізнав Ізабеллу, побачивши перстень з прикрашеною гербом печаткою? Хіба не бувало такого в театрі? А втім, якщо театр відображає життя, то й життя має бути схоже з ним, як оригінал з портретом.