З шампанським і спогадами про сьогоднішню прогулянку він міг би непогано провести вечір удома.
Коли він, прийнявши ванну й перевдягнувшись, спустився до вітальні, то застав там матір у вечірній сукні з глибоким викотом і, на свою превелику досаду, дядечка Сомса. Вони припинили розмову, коли він зайшов; потім дядечко мовив:
— Краще йому сказати.
Почувши ці слова, які, очевидно, стосувалися його батька, Вел зразу ж подумав про Голлі. Невже він вчинив щось ганебне? Мати почала говорити.
— Твій батько,— сказала вона своїм добре натренованим голосом світської дами, тим часом як пальці її безпорадно сіпали зелену парчу,— твій батько, мій хлопчинку, він... він не в Ньюмаркеті; він виїхав до Південної Америки. Він... він покинув нас.
Вел перевів погляд із неї на Сомса. Покинув їх! Чи йому шкода? Чи любить він батька? Хвилину він сам не знав — так чи ні. Аж раптом до нього наче долинув запах гарденії і сигар, серце його защеміло, і йому таки стало сумно. Батько це батько, хіба він може отак піти від нього! Ні, так не буває! До того ж не завжди батько був тим "шалапутом", якого він зустрів у "Пандемоніумі". В пам'яті його постали приємні спогади про модних кравців, про коней, про дарунки, які батько йому робив, навідуючи його в школі, про те, який він був щедрий, коли в нього водилися гроші.
— Але чому?— запитав він. І одразу пожалкував, що в нього вихопилось таке запитання. Скинувши маску незворушності, материне обличчя болісно скривилося, і Вел вигукнув:— Добре, мамо, не кажи мені нічого! Але що це все-таки означає?
— Боюся, Веле, що це означає розлучення.
У Вела вихопився якийсь хрипкий звук, і він швидко позирнув на дядечка, на якого його привчили дивитися, мов на якийсь запобіжний захід проти наслідків того, що він, Вел, має батька, і навіть проти того, що в жилах його тече кров Дарті. Худорляве обличчя Сомса неначе здригнулося, і це ще дужче вразило Вела.
— Це можна зробити без розголосу, правда ж?
І він ясно пригадав, як йому самому цікаво було читати всі огидні подробиці скандальних шлюборозлучних процесів, що їх частенько друкували в газетах.
— Невже цього не можна зробити якось так, щоб не привертати нічиєї уваги? Це дуже неприємно для... для мами і... і для всіх.
— Все буде зроблено так, щоб уникнути розголосу, можеш бути певний.
— Так... але навіщо це взагалі? Адже мама не має наміру виходити заміж удруге.
Він сам, сестри, їхнє прізвище, заплямоване в очах його шкільних товаришів, в очах Крама, всього Оксфорда, в очах Голлі! Нестерпно! Для чого це?
— Правда ж, мамо?— гостро запитав він.
Зустрівшися віч-на-віч із своїми власними почуттями, які пробудив той, кого вона любила найдужче в світі, Вініфред підвелася з крісла ампір, на якому сиділа. Їй стало ясно: її син буде проти неї, якщо вона не скаже йому всієї правди; але як її сказати? Отож, і далі сіпаючи зелену парчу, вона звела погляд на Сомса. Вел і собі звів на нього погляд. Звичайно, це втілення респектабельності й почуття власності зробить усе можливе, щоб уберегти рідну сестру від такої ганьби!
Сомс повільно провів інкрустованим розрізним ножем по гладенькій поверхні столу маркетрі; потім, не дивлячись на племінника, мовив:
— Ти не знаєш, що твоїй матері довелося витерпіти протягом цих двадцяти років. Це, Веле, тільки остання крапля.— І, глянувши скоса на Вініфред, він додав:— Розказати йому?
Вініфред мовчала. Якщо йому не сказати, він буде проти неї! А проте як це страшно для сина — почути такі речі про рідного батька! Стиснувши губи, вона кивнула головою.
Сомс заговорив швидким рівним голосом:
— Він завжди був як камінь на шиї в твоєї матері. Вона раз у раз сплачувала його борги; він часто приходив п'яний, ображав її, погрожував їй; а тепер він виїхав до Буенос-Айреса з танцівницею.— І, ніби сумніваючись, чи його слова справили на хлопця достатнє враження, зразу ж додав:— Він подарував їй перли твоєї матері.
Вел конвульсивно підвів руку. Помітивши цей сигнал біди, Вініфред вигукнула:
— Годі вже, Сомсе! Замовкни!
В душі у хлопця боролися Дарті й Форсайт. Борги, пияцтво, танцівниці — все це можна ще зрозуміти, але перли — ні! Це вже занадто! І раптом він відчув, як материна рука стискає його руку.
— Ти ж розумієш,— чув він Сомсів голос,— ми не можемо дозволити, щоб усе це почалося знову. Для всього є межа; треба кувати залізо, поки воно гаряче.
Вел вивільнив руку.
— Але... але ж ви ніколи не розкажете про цей випадок із перлами. Я цього не знесу, не знесу, та й годі!
Вініфред вигукнула:
— Ні, ні, Веле, ніколи! Тобі хотіли тільки показати, який нестерпний твій батько!
І дядечко ствердно кивнув головою. Трохи заспокоєний, Вел дістав сигарету. Цей тоненький вигнутий портсигар подарував йому батько. Ой як це жахливо — саме тепер, коли він їде вчитися в Оксфорд!
— Невже мамі не можна допомогти якось інакше?— спитав він.— Я сам би піклувався про неї. А це можна зробити й згодом, якщо справді виникне така потреба.
На устах Сомса з'явилася посмішка, миттєва гірка посмішка.
— Ти не розумієш, що говориш. В таких справах не може бути нічого фатальнішого, ніж зволікання.
— Чому?
— Кажу тобі, хлопче, не може бути нічого фатальнішого. Я знаю це з власного досвіду.
В голосі його звучав гіркий біль. Вел дивився на нього здивовано, йому ніколи не доводилося бачити, щоб дядечко виявляв будь-які почуття. Ага! Так, тепер він пригадав: колись була тітонька Айріні, і з нею щось сталося — сталося щось таке, про що всі мовчать; одного разу він чув, як батько обізвав її негарним словом.
— Я не хочу говорити погано про твого батька,— провадив твердо Сомс,— але я знаю його досить добре і можу сказати з певністю: не мине й року, як він знову сяде на шию твоїй матері. Можеш собі уявити, що означатиме його повернення для неї і для всіх вас. Єдиний вихід — розрубати цей вузол негайно.
Вел мимоволі притих; і, подивившись на материне обличчя, він, мабуть, уперше по-справжньому збагнув, що його почуття не завжди мають найбільшу вагу.
— Гаразд, мамо,— сказав він,— ми тебе підтримаємо. Я б хотів тільки знати, коли це станеться. Ти ж знаєш, що це мій перший семестр. Я не хочу бути там, коли справа завариться.
— Хлопчику мій любий,— стиха мовила Вініфред.— Навіщо тобі цей клопіт?— Так за звичкою вона висловила те, що, судячи з виразу її обличчя, завдавало їй глибокого болю.— Коли це буде, Сомсе?
— Не можу сказати. Не раніше як через кілька місяців. Спочатку треба домогтися поновлення твоїх подружніх прав.
"Що воно, в біса, таке?— подумав Вел.— Які ці юристи нудні й тупі! Не раніше як через кілька місяців! Тим часом я знаю напевно одне: у мене немає настрою обідати вдома". І він сказав:
— Вибач, мамо, але зараз я маю йти: мене запрошено на обід.
Хоча це був його останній вечір — завтра він виїздив,— Вініфред кивнула йому головою майже з вдячністю; обоє відчували, що сьогодні вони вже вдосталь виливали свої почуття.
Наче в чаду, вискочив пригнічений Вел на туманну Грін-стріт. І, тільки дійшовши до Пікаділлі, він побачив, що в кишені у нього всього вісімнадцять пенсів. Хіба ж на вісімнадцять пенсів пообідаєш, а йому дуже хотілося їсти. Він сумно подивився на вікна клубу "Айсіум", де часто вони з батьком так розкішно обідали! Прокляті перли! Їх ніяк не забудеш! Але чим більше він міркував і ходив вулицями, тим дужче, певна річ, його мучив голод. Якщо не повернутися додому, то залишалося тільки два місця, куди він міг піти: до дідуся на Парк-лейн і до Тімоті на Бейзвотер-род. Де буде не так нудно? У дідуся, мабуть, обід буде кращий, навіть коли він з'явиться несподівано. У Тімоті частують добре, коли тебе чекають у гості, але тільки в такому разі. Нарешті він вирішив піти на Парк-лейн, почасти під впливом тієї думки, що виїхати в Оксфорд, позбавивши дідуся нагоди дати внукові трохи грошей, навряд чи справедливо щодо них обох. Мати, напевно, довідається, що він був там, і, мабуть, подумає хтозна-що; але хай собі думає. Він подзвонив.
— Привіт, Уормсоне, як на вашу думку, чи дадуть мені пообідати?
— Саме збираються сідати за стіл, містере Веле. Містер Форсайт буде дуже радий бачити вас. Він згадував вас за сніданком: казав, що ви ніколи не заходите.
Вел усміхнувся.
— Ну, ось я й прийшов. Заріжте вгодоване теля, Уормсоне, подайте шампанського.
Уормсон ледь усміхнувся — ну й шибеник із цього хлопця!
— Я спитаю місіс Форсайт, містере Веле.
— Отакої,— буркнув Вел, скидаючи пальто.— Ви, мабуть, забули, що я вже не школяр.
Уормсон, який не був позбавлений почуття гумору, відчинив двері за вішалкою з оленячих рогів і оголосив:
— Містер Валерус, мем.
"От клята душа!"—подумав Вел, заходячи у вітальню.
Теплі обійми, вигук Емілі: "Це ти, Веле!"— і тремтячий голос Джеймса: "Нарешті ти з'явився!"— допомогли йому відновити почуття власної гідності.
— Чому ти нас не попередив заздалегідь? У нас сьогодні на обід тільки бараняче сідельце. Шампанського, Уормсоне,— сказала Емілі.
І вони пішли в їдальню.
За великим обіднім столом, тепер якомога зсуненим,— столом, за яким колись сиділо стільки елегантно вбраних гостей,— Джеймс умостився на одному кінці, Емілі на другому, а Вел посередині між ними; і на хлопця раптом повіяло самотиною, у якій жили бабуся і дідусь тепер, коли всі четверо їхніх дітей вилетіли з гнізда. "Сподіваюсь, я вріжу дуба перш ніж постарію, як дідусь,— подумав він.— Бідолашний старий, він висох на скіпку!" І, притишивши голос, він сказав Емілі, поки дідусь і Уормсон обговорювали питання, чи не забагато цукру поклали в суп:
— Вдома у нас таке заварилося, бабусю. Та, мабуть, ви знаєте.
— Знаю, мій хлопчику.
— Дядечко Сомс саме був у нас, коли я йшов із дому. А як, на вашу думку, невже нічого не можна зробити, щоб уникнути розлучення? Чому він так наполягає на цьому?
— Тихше, любий!— пошепки мовила Емілі.— Ми приховуємо це від дідуся.
Джеймсів голос озвався з протилежного кінця столу:
— Що там таке? Про що це ви розмовляєте?
— Про Велів коледж, Джеймсе,— відповіла Емілі.— У ньому навчався молодий Парізер, пам'ятаєш, згодом він мало не зірвав банк у Монте-Карло.
Джеймс пробурмотів, що він не знає, а Вел нехай там бережеться, бо ще, чого доброго, вскочить у якусь халепу. І він похмуро подивився на внука; крізь настороженість у його погляді прозирала любов.
— Чого я боюся,— сказав Вел, утупивши погляд у тарілку,— то це того, що мені доведеться жити в скруті.
Він інстинктивно вгадав слабке місце старого — його побоювання, що внуки не досить добре забезпечені.
— Ні,— сказав Джеймс, і з його ложки закапав суп,— ти матимеш досить грошей, тільки гляди, щоб тобі на все вистачило.
— Звичайно,— стиха мовив Вел,— якщо грошей буде досить.