а ось воно — справжнє... Ну, Наташо, ну, голубчику! ну, матінко!.. Як вона цей si візьме? Взяла! Хвалити бога! — і він, сам не помічаючи того, що він співає, щоб поси
1 Моє ти кохання жорсток*
лити цей ві, узяв втору в терцію високої ноти.— Боже мій! як гарно! Невже це я взяв? яка втіха!" — подумав він.
О, як заколивалася ця терція і як зворушилося щось найкраще, що було в душі Ростова. І це щось було незалежне від усього на світі і найвище за все на світі. Які тут програші, і Долохови, і слово честі!.. Все дурниці! Можна зарізати, вкрасти і все ж бути щасливим...
XVI
Давно вже Ростов не зазнавав такої насолоди від музики, як цього дня. Але тільки-но Наташа скінчила свою баркаролу, дійсність знову згадалася йому. Він, нічого не сказавши, вийшов і пішов униз до своєї кімнати. Через чверть години старий граф, веселий і задоволений, приїхав з клубу. Микола, почувши, що він уже вдома, пішов до нього.
— Ну що, повеселився? — спитав Ілля Андрійович, з радісною і гордою усмішкою дивлячись на свого сина. Микола хотів сказати "так", але не міг: він мало не заридав. Граф розкурював люльку і не помітив стану, в якому був син.
"Ех, неминуче!" — подумав Микола вперше і востаннє. І раптом зовсім недбалим тоном, таким, що він сам собі гидким здався,— наче просив екіпажа поїхати в місто,— сказав до батька:
— Тату, а я до вас у справі прийшов. Я мало не забув. Мені грошей треба.
— Он як,— сказав батько, бувши в особливо веселому настрої.— Я тобі казав, що невистачить. Багато?
— Дуже багато,— червоніючи і з дурною, недбалою усмішкою, якої він довго потім не міг собі пробачити, сказав Микола.— Я трохи програв, власне, багато, навіть дуже багато, сорок три тисячі.
— Що? Кому?.. Жартуєш!..— крикнув граф, раптом апоплексично червоніючи шиєю і потилицею, як червоніють старі люди.
— Я обіцяв заплатити завтра,— сказав Микола.
— Ну!..— сказав старий граф, розводячи руками, і безсило сів на диван.
— Нічого не вдієш! З ким-цього не траплялося,— сказав син невимушеним, сміливим тоном, тимчасом як у душі своїй він вважав себе за негідника, мерзотника, який цілим життям своїм не міг спокутувати свого злочину. Йому хотілося б цілувати руки своєму батькові, навколішки просити в нього прощення, а він недбалим і навіть грубим тоном говорив, що це з кожним трапляється.
Граф Ілля Андрійович опустив очі, почувши ці синові слова, і захапався, шукаючи чогось.
— Так, так,— промовив він,— трудно, боюсь, що трудно дістати... з ким не бувало! справді, з ким не бувало...— І граф мигцем глянув синові в обличчя і пішов пріч з кімнати... Микола готувався до відсічі, але зовсім не сподівався цього.
— Таточку! та...точку! — крикнув він услід, ридаючи,— простіть мені! — І, схопивши батька за руку, він припав до неї губами й заплакав.
Під той час, як батько розмовляв з сином, у матері з дочкою точилася не менш важлива розмова. Наташа, схвильована, прибігла до матері.
— Мамо!.. Мамо!., він мені...
— Що — він тобі?
— Він... він освідчився. Мамо! Мамо! — вигукувала вона. Графиня не вірила своїм вухам. Денисов освідчився. Кому?
Цій крихітній дівчинці Наташі, яка ще недавно гралася ляльками і тепер ще брала уроки.
— Наташо, годі-бо, дурниці! — сказала вона, ще сподіваючись, що це був жарт.
— Ну от, дурниці! Я вам серйозно кажу,— сердито промовила Наташа.— Я прийшла спитати, що робити, а ви мені кажете — "дурниці"...
Графиня знизала плечима.
— Якщо правда, що мосье Денисов освідчився тобі, то скажи йому, що він дурень, та й годі.
— Ні, він не дурень,— ображено й серйозно сказала Наташа.
— Ну, то чого ж ти хочеш? Ви ж нині всі закохані. Ну, закохана, то виходь за нього заміж,— сердито сміючись, промовила графиня,— з богом!
— Ні, мамо, я не закохана в нього... мабуть, не закохана в нього.
— Ну, то так і скажи йому.
— Мамо, ви сердитесь? Ви не сердьтеся, голубонько, ну, в чому ж я винна?
— Ні, та що ж це, мій друже? Хочеш, я піду скажу йому,— сказала графиня, усміхаючись.
— Ні, я сама, тільки навчіть. Вам усе легко,— додала вона, відповідаючи на її усмішку.— А який ви бачили, як він мені це сказав! Адже я знаю, що він не хотів цього сказати, та вже ненароком сказав.
— Ну, все ж треба відмовити.
— Ні, не треба. Мені так його шкода! Він такий хороший.
— Ну, то прийми освідчення. І справді, час іти заміж,— сердито і глузливо сказала мати.
— Ні, мамо, мені так шкода його. Я не знаю, як я скажу.
— Та тобі й нема чого казати, я сама скажу,— промокила графиня, обурена з того, що насмілились дивитися, як на дорослу, на цю маленьку Наташу.
— Ні, нізащо, я сама, а ви слухайте під дверима,— І Наташа побігла через вітальню до зали, де на тому самому стільці, біля клавікордів, затуливши обличчя руками, сидів Денисов. Він схопився на звук її легких кроків.
^— Наталі,— сказав він, швидкими кроками підходячи до неї,— вирішуйте мою долю. Вона в ваших руках!
— Василю Дмитровичу, мені вас так жаль!.. Ні, але ви такий хороший... та не треба... це... а так я вас завжди любитиму.
Денисов нагнувся над її рукою, і вона почула чудні, незрозумілі для неї звуки. Вона поцілувала його в чорну скуйовджену, кучеряву голову. В цей час поспішно зашелестіло графинине плаття. Вона підійшла до них.
— Василю Дмитровичу, я дякую вам за честь,— сказала графиня збентеженим голосом, який, проте, здавався Денисову строгим,— але моя дочка така молода, і я думала, що ви, як друг мого сина, звернетеся перше до мене. В такому разі ви не змусили б мене відмовляти.
— Графине...— сказав Денисов з опущеними очима і провинним виглядом, хотів сказати ще щось і запнувся.
Наташа не могла спокійно бачити його таким жалюгідним. Вона почала голосно схлипувати.
— Графине, я завинив перед вами,— заговорив Денисов далі уриваним голосом,— але знайте, що я так гаряче люблю вашу дочку і всю вашу родину, що двоє життів віддам...— Він подивився на графиню і помітив суворість на її обличчі...— Ну, прощавайте, графине,— сказав він, поцілувавши її в руку, і, не глянувши на Наташу, швидкими рішучими кроками вийшов з кімнати.
На другий день Ростов провів Денисова, який не хотів більш жодного дня залишатися в Москві. Денисова проводили в циганів усі його московські приятелі, і він не пам'ятав, як його поклали в сани і як везли перші три станції.
Після від'їзду Денисова Ростов, чекаючи на гроші, які не відразу міг зібрати старий граф, пробув ще два тижні в Москві, не виїжджаючи з дому, і здебільшого в кімнаті панночок.
Соня була до нього ніжніша і віддагніша, ніж перше. Вона, здавалося, хотіла показати йому, що його програш був подвигом, за який вона тепер ще дужче любить його; та Микола тепер вважав себе не гідним її.
Він списав альбоми дівчаток віршами й нотами і, не попрощавшись ні з ким зі своїх знайомих, відіславши, нарешті, всі сорок три тисячі ,й одержавши розписку від Долохова, поїхав наприкінці листопада доганяти полк, що був уже в Польщі.
І
ісля своєї розмови з дружиною П'єр поїхав до Петербурга. В Торжку на станції не було коней, чи не хотів їх дати доглядач^ П'єр мусив чекати. Він, не роздягаючись, ліг на шкіряний диван перед круглим столом, поклав на цей стіл свої великі ноги в теплих чоботях і задумався. — Накажете чемодани внести? Постіль постелити, чай приготувати? — питав камердинер.
П'єр не відповідав, бо нічого не чув і не бачив. Він задумався ще на попередній станції і все думав про одно — про таке важливе, що на все інше круг себе він зовсім не звертав уваги. Його не тільки не цікавило, пізніше чи раніше він приїде до Петербурга або — буде чи не буде йому місце відпочити на цій станції, але й було однаково, в порівнянні з тими думками, що заполонювали його тепер, пробуде він кілька годин чи ціле життя на цій станції.
Доглядач, доглядачева дружина, камердинер, жінка з торж-ківським шитвом заходили до кімнати, пропонуючи свої послуги. П'єр, не змінюючи положення своїх задертих ніг, дивився на них крізь окуляри й не розумів, чого їм може бути треба і як вони могли жити, не розв'язавши тих питань, що заполонювали його. А його заполонювали все одні й ті ж питання з самого того дня, як він після дуелі повернувся з Сокольників і провів першу тяжку безсонну ніч; тільки тепер, у самотині подорожі, вони з особливою силою завладали ним. Хоч би про,що він починав думати, все повертався до тих самих питань, яких не міг розв'язати і не міг перестати ставити собі. Неначе в голові його скрутився той головний гвинт, на якому трималося все його життя. Гвинт не входив далі, не виходив зі свого гнізда, а вертівся, нічого не захоплюючи, все на тому ж витку, і не можна було перестати вертіти його.
Увійшов доглядач і принижено став просити його сіятельство почекати лише дві годинки, по яких він для його сіятельства (що буде, те й буде) дасть кур'єрських. Доглядач, очевидно, брехав і хотів тільки одержати з проїжджого лишні гроші. "Погано це чи добре? — питав себе П'єр.— Для мене добре, а для іншого проїжджого погано, а для нього самого неминуче, бо йому їсти нічого: він казав, що його побив за це офіцер. А офіцер побив за те, що йому їхати треба було скоріше. А я стріляв у Долохова за те, що я вважав себе ображеним. А Людовіка XVI стратили за те, що його вважали за злочинця, а через рік повбивали тих, хто його стратив, теж за щось. Що погано? Що добре? Що треба любити, що ненавидіти? Для чого жити, і що таке я? Що таке життя, що смерть? Яка сила керує всім?" — питав він себе. І не було відповіді на жодне з цих питань, крім однієї, нелогічної відповіді, зовсім не на ці питання. Відповідь ця була: "Помреш — усе кінчиться. Помреш і все взнаєш — або перестанеш питати". Але й померти було страшно.
Торжківська перекупка верескливим голосом пропонувала свій товар, а надто козлові туфлі. "У мене сотні карбованців, яких мені нема куди діти, а вона в драному кожусі стоїть і боязко дивиться на мене,— думав П'єр.— І нащо потрібні ці гроші? Наче на одну волосину можуть збільшити її щастя, спокій душі ці гроші? Хіба може що-небудь на світі зробити її і мене менш підлеглими злу і смерті? Смерть, яка все кінчить і яка має прийти сьогодні чи завтра — однаково через мить, у порівнянні з вічністю". І він знову натискав на гвинт, який нічого не захоплював і все так само крутився на одному й тому ж місці.
Слуга його подав йому розрізану до половини книгу романа в листах т-те Бига К Він почав читати про страждання й че
1 пані Сюза.
снотливу боротьбу якоїсь Amélie de Mansfeld1.