Перейди від них до кращих мужів: живи з Като-нами, з Лелієм, з Тубероном, а якщо тобі миліше спілкуватися з греками — бесідуй з Сократом чи з Зеноном: перший навчить тебе вмирати, коли це необхідно, другий — раніше, ніж буде необхідно. Живи з Хрісіппом, з Посідонієм. Вони передадуть тобі знання справ божественних і людських; вони повелять тобі бути дійовим і не тільки вміло промовляти, сиплячи словами для насолоди слухачів, але й гартувати свій дух, піднімати його проти погроз. Лиш одна є у цьому пливкому, бурливому житті гавань: зневажати все те, що може трапитись у майбутньому, стояти твердо й надійно, бути готовим грудьми сприйняти будь-який удар фортуни, не ховаючись, не вдаючись до втечі. Природа створила нас великодушними і, подібно до того, як одних звірів вона наділила жорстокістю, інших — хитрістю, а ще якихось — полохливістю, так і нам вона дала гідний хвали, високий дух, який шукає, де б йому жити найчесніше, а не найбезнечніше, дух, що дуже подібний до всесвіту, за яким, наскільки це дозволяє крок смертної людини, він слідує, з яким змагається. Він шукає простору й видноти, вірить, що його похвалять, що на нього звернуть увагу. Він — володар усього, він — над усім, отже, нічому не підлягає, ніщо не видається йому ні важким, ані таким, що могло б зігнути мужа.
Смерть і виснажливий
Труд — обличчя, жахливі для ока ,-
зовсім не видавалися б такими, коли б хтось міг глянути на них прямо, пробившись зором крізь темряву. Чимало такого, від чого вночі волос дибом стає, день обертає на сміх.
Смерть і виснажливий
Труд — обличчя, жахливі для ока.
Чудово сказав наш Вергілій: вони жахливі не насправді, а з виду, тобто не є такими, а лише видаються. Чи настільки вони страшні, як їх малює поговір? Та й чому, скажи, будь добрий, Луцілію, муж мав би лякатися труду, людина — смерті?
На кожному кроці зустрічаю таких, які вважають неможливим усе те, чого самі не можуть осягнути, й запевняють, що наші вимоги перевищують людську природу. Втім, наскільки я кращої думки про них! Адже й вони можуть усе це зробити, але не хочуть. А врешті, хто, взявшись до тих справ, зазнав коли-небудь невдачі? Кому не видались вони легшими, коли вже почав діяти? Не тому вагаємося, що важко,— важко тому, що вагаємося. Якщо потрібен приклад, візьміть Сократа, старця рідкісної витривалості, який зазнав чимало знегод, і все ж його не зламала ні вбогість, ще дошкульніша через домашні клопоти, ні труднощі,— а на його долю випали й ті, що пов'язані з військовим життям. Та йому не менше перепададо й дома: досить згадати його сварливу, лютої вдачі дружину(6), нетямких до науки дітей, що більше вдалися в матір, ніж у батька. Якщо добре обрахувати, то все своє життя він провів або на війні, або під тиранією, а що залишилося для свободи, то й воно було не менше жорстоким, ніж війна чи влада тиранів. Двадцять сім років точилися боїт; закінчились — і держава зі шкодою для себе потрапила під владу тридцяти тиранів, а більшість із них вороже ставилися до Сократа. Врешті — вирок за найтяжчими звинуваченнями: у зневазі до релігії, у зіпсутті молоді, яку він начебто наставляв проти богів, проти батьків, проти самої держави. А далі — в'язниця й отрута. І все це настільки не зворушило Сократа, що він навіть обличчям не змінився. Оце, власне, гідна подиву, рідкісна якість людського духу! Аж до самого кінця ніхто не бачив Сократа ні веселішим, ані сумнішим: весь час він був постійним, хоч такою непостійною була його доля.
Хочеш другого прикладу? Візьми Марка Катона, ближчого до нас у часі мужа, з яким фортуна повелася ще суворіше, ще завзятіше. На кожному кроці вона ставила йому перешкоди, навіть у самій смерті, але він довів, що мужня людина може не тільки жити, але й умерти всупереч волі фортуни. Все його життя пройшло або в громадянських війнах, або в час, коли ті війни вже визрівали. І про нього, не в меншій мірі, ніж про Сократа, можна сказати, що він жив серед рабства,— хіба що Гнея Помпея, Цезаря і Красса вважаєш прихильниками свободи. Ніхто не бачив, щоб іншим ставав Катон, хоч стільки разів іншими ставали обставини в державі: однаковим був в усьому — на посаді претора й тоді, коли його на ту посаду не обрано; при звинуваченні і в провінції, на зібранні народу, серед війська, і в годину смерті. Врешті, під час того трепету цілої держави, коли на одному боці стояв Цезар, підтримуваний десятьма найхоробрі-шими легіонами та допоміжними загонами чужоземних племен, а на другому— Гней Помпей, що сам-один міг дати достатню відсіч усьому, коли одні схилялись до Цезаря, інші до Помпея,— тільки Катон творив партію прихильників республіки. Якщо хочеш охопити думкою образ тих часів, то з одного боку побачиш простолюд і готову до всяких переворотів юрбу, з другого — оптиматів, вершницький стан і все, що було в державі шанованого й добірного; посередині ж залишилося двоє: республіка й Катон. Ти здивуєшся, кажу, побачивши, що
Тут і Атрід, і Пріам, і Ахілл, що обом їм ворожий ,
бо він обох їх картає, обох обеззброює. Катон виносить їм обом ось такий вирок: "Якщо переможе Цезар, то я помру, а якщо Помпей, то піду на вигнання". Чи мав чогось боятися той, хто сам собі — і переможеному, і переможцеві — визначив те, що могли б визначити найлютіші його вороги? Отже, загинув згідно свого ж вироку. Як бачиш, люди можуть переносити неабиякі труднощі: через саме серце африканських пустель він пішо провів військо. Ти бачиш, що можна стерпіти й спрагу: ведучи за собою через обпалені сонцем пагорби залишки розбитого війська, без жодної поклажі, зодягнений у панцир, він витерпів нестачу води, а коли вона й траплялася, то пив останнім. Бачиш, що можна знехтувати і почестями, й зневагою: у той самий день, коли його не обрали претором, він грав у м'яч на площі для зібрань. Бачиш, що можна не боятися могутності тих, хто на вершині влади: він кинув виклик водночас і Помпеєві, й Цезарю, в той час, коли інші, якщо й наважувалися виступити проти одного з них, то лише піддобрю-ючись до другого. Бачиш, що можна зневажити і смерть, і вигнання: він сам собі визначив і смерть, і вигнання, а тим часом — ще й війну.
Отже, й ми з такою ж самою мужністю можемо ставити чоло всім тим напастям — тільки б зважилися звільнити шию з ярма. Насамперед необхідно відкинути насолоди: вони послаблюють, розніжують, вимагають від нас багатьох речей, тож і ми змушені багатьох речей вимагати від фортуни. Потім треба знехтувати багатством: воно — запорука неволі. Відкиньмо золото, срібло і все те, чим обтяжені щасливі доми: свободи не можна придбати даром. Якщо цінуєш її високо, то все інше мусиш цінувати низько.
Бувай здоров!
ЛИСТ СV
Сенека вітає свого Луцілія!
Я скажу тобі, на що ти повинен зважати, аби жити безпечніше. А ти, гадаю, так прислухатимешся до моїх настанов, начеб я дораджував тобі, як маєш берегти здоров'я в ардеатинській місцевості(1). Подумай лишень, що спонукає людину нищити іншу людину,— й ти знайдеш зазіхання, заздрість, ненависть, страх, зневагу. З усього переліченого зневага — це щось настільки легке, що багато хто навіть ховався за нею для свого порятунку. Хто зневажає когось, той, безумовно, його ображає, але, так би мовити, мимохідь. Ніхто ж бо зневаженому не завдає шкоди завзято, продумано. Навіть у бою оминають того, хто впав,— борються з тими, хто на ногах. Уникнеш зазіхання негідників, коли не матимеш нічого такого, що розпалює чужу нечестиву жадобу, коли не посідатимеш нічого такого, що впадає в око. Адже зазіхають саме на те, хай воно й благеньке, що маловідоме, рідкісне. Втечеш від заздрості, коли знову ж таки не будеш крутитися перед очима, коли не хизуватимешся своїм майном, коли навчишся втішатися в душі. Ненависть виникає або з кривди,— а її уникнеш, нікому не чинячи зла,— або без причини; від неї тебе вбереже здоровий глузд. Для багатьох небезпечною ставала сама ненависть: не один, хоч і не мав ворогів, усе ж ставав ненависним. А щоб тебе не боялись, то хай твоє щастя буде помірним, а вдача — лагідною. Хай кожен знає, що ти — людина, яку можна зачепити без небезпеки і з якою можна помиритися легко й певно. А бути пострахом як удома, так і поза домом, і для рабів, і для вільних людей — то річ неприємна: у кожного вистачить сил, аби нашкодити. Додай ще й таке: кого бояться, той сам боїться; жахливий для інших не може й сам бути у безпеці. Залишається ще зневага; її міра — у владі того, хто її накликав на себе, хто у зневазі через те, що сам того хотів, а не через те, що так мало бути. Пов'язаних із цим прикрощів допоможуть позбутись або вільні мистецтва, або приятелювання з тими, хто має вплив у когось із впливових людей, але до них треба радше наближатись, а не зближуватися з ними, щоб ліки, бува, не коштували дорожче, ніж сама безпека.
Втім, найкорисніше тут — зберігати спокій, якомога менше розмовляти з іншими, якомога більше — з собою самим. Адже й у бесіді є якась насолода; вона закрадається, зваблює нас, от і висновуємо при ній все потаємне, як це буває за вином або в любощах. А хто почує, той не промовчить, той скаже не тільки те, що почув, а, розголосивши саму річ, назве й того, хто говорив. Адже у кожного є хтось такий, кому він настільки довіряє, наскільки довірено йому. Отож, якби той хтось і прикусив язика, задовольнившись лишень одним слухачем,— тих слухачів буде ціле місто, і те, що тільки-но було таємницею, стає поголосом.
Великою запорукою нашої безпеки є те, щоб не чинити несправедливо. Ті, хто не вміє володіти собою, і життя мають якесь каламутне, розбурхане. Що більше завдають комусь шкоди, то більше й самі бояться; не мають навіть хвилини спокою. Зроблять якийсь поганий вчинок — і тут же тремтять, не знають, за що взятися: сумління в'яже їм руки, змушує раз по раз ставати перед ним до відповіді. Кару несе кожен, хто її очікує. А очікує той, хто її заслужив. Навіть при нечистому сумлінні можна бути в безпеці, але у спокої — ні: злочинець, хоч і не схоплений на гарячому, живе з думкою про те, що може бути схоплений. Він і вві сні перекидається з боку на бік, і — хай лиш зайде мова про якийсь злочин — тут же думає про свій: весь час він видається йому не досить затертим, не досить прихованим.