Як шановний сивобородий Данієль Бун[133], він не хоче мати поруч себе нікого, крім самої Природи; її він обирає собі за дружину в дикій пустелі вод, і це таки справді найкраща дружина, хоч вона й таїть у собі так багато похмурих таємниць.
Згадані вшче школи другого типу, що складаються з самих молодих і дужих самців, зовсім не схожі на школи-гареми. Бо самиці кашалота завжди бувають дуже несміливі, а молоді самці, або "сорокабарильні бики", як називають їх китобої, — це найбільші забіяки серед усіх левіафанів, і в промислі вони мають славу найнебезпечніших після отих дивовижних сивоголових, попелястих старих китів, які трапляються інколи і які будуть битися з вами запекло, мов диявол, роздратований болючою подагрою.
Школи сорокабарильних биків більші, ніж школи-гареми. Наче гурти молодих студентів коледжу, задиракуватих, жадібних до розваг та розбещених, вони гасають по світу так зухвало та відчайдушно, що жоден обачливий страховий агент не схотів би їх застрахувати, так само як і першого-ліпшого бешкетника з Ієля чи Гарварда. Проте вони незабаром кидають це гультяйство і, дорісши десь так до трьох чвертей повного зросту, розлучаються й поодинці вирушають шукати впорядкованого життя, тобто гарему.
Ще одна різниця між школами самців і самиць навіть краще характеризує обидві статі. Коли вам трапиться загарпунити сорокабарильного бика, всі товариші кидають його, бідолаху, напризволяще. А як загарпуните самицю з гаремної школи, то її подруги плаватимуть круг неї, виявляючи всі ознаки стурбованості, й можуть загаятись біля неї доти, доки самі стануть жертвами.
89
ПІЙМАНИЙ КИТ І НІЧИЙ КИТ
Згадка про сигнальні тички та прапорці в передостанньому розділі призводить до необхідності пояснити деякі закони й правила китоловства, бо сигнальний прапорець можна вважати головним символом і знаком цього промислу.
Часто трапляється, що, коли кілька суден крейсують разом, кит, загарпунений одним судном, утікає, і кінець кінцем його добуває інше судно; сюди можна непрямо віднести й багато всяких аналогічних випадків, суть яких зводиться до того самого. Наприклад: після трудної й небезпечної погоні китобої вбивають кита й пришвартовують його до судна, але в бурю туша може відірватися, її занесе хвилями кудись далеко, а там її підчепить інший китолов і спокійнісінько пришвартує до свого борту, не ризикувавши ні людськими життями, ні навіть гарпунними линвами. Тому між китобоями часто виникали б дуже прикрі й гострі конфлікти, якби не існувало жодного загального, універсального, незаперечного закону — писаного чи неписаного, — який може бути прикладений до всіх подібних випадків.
Здається, єдиний офіційний кодекс китоловства, затверджений законодавчою владою, був той, що уклали голландці. Його видали Генеральні штати 1695 року. Та хоч жодна інша нація не має писаних законів, які регламентували б китобійний промисел, американські китобої стали в цій справі своїми власними законодавцями й правознавцями. Вони створили систему законів, яка перевершує стислістю й вичерпністю пандекти Юстініана і постанови Китайського товариства боротьби зі стромлянням носа не в своє діло. Так, ці закони можна б награвірувати на фартингу королеви Анни або на борідці гарпуна й носити, почепивши на шию, — такі вони короткі:
I. Пійманий кит належить тому, хто його піймав.
II. Нічий кит є законною здобиччю того, хто найскоріше вполює його.
Проте цьому майстерно складеному кодексові часто вадить саме ота його чудесна стислість, бо через неї він потребує грубезного тому коментарів, що пояснювали б його.
По-перше: що таке пійманий кит? Живий чи мертвий кит технічно може вважатися пійманим, якщо він сполучений з судном або човном, де є команда в складі хоч би однієї людини, за допомогою будь-якого засобу, що над ним та команда має владу: щогли, весла, дев’ятидюймового троса, телеграфного провода чи бодай павутинки — байдуже. Так само кит технічно вважається пійманим, якщо він має на собі сигнальний прапорець чи ще який загальновизнаний знак володіння, бо сторона, яка встановила той знак, тим самим прямо заявила про свою спроможність будь-коли пришвартувати його до свого борту, а також про свій намір зробити це.
Такі наукові коментарі до цього кодексу; але коментарі самих китобоїв часто полягають у брутальних словах і ще брутальніших вчинках — таких собі Коках-Літлтонах навкулачки[134]. Правда, найчесніші і найпорядніші китобої завжди рахуються з особливими випадками, коли захопити кита, якого переслідувало або вбило інше судно, було б кричущою й обурливою несправедливістю. Та не всі мають таке делікатне сумління.
Років з п’ятдесят тому в англійському суді розглядалася дуже цікава справа про незаконне привласнення кита. Позивачі скаржилися, що вони після довгої й важкої погоні за китом у Північних морях спромоглися його загарпунити, але врешті, рятуючи своє життя, мусили пожертвувати не тільки линвою, а й вельботом, а потім відповідачі (команда іншого судна) стрілися з тим китом, загарпунили його, вбили, захопили і, кінець кінцем, заволоділи ним на очах у позивачів. А коли ті запротестували, капітан відповідачів клацнув пальцями перед носом у позивачів і запевнив їх, що задля більшої слави свого подвигу забере собі ще й їхню линву, гарпун і вельбот, який у ту хвилину, коли кита вбито, був припнутий до нього. І тепер позивачі жадали, щоб їм повернули вартість їхнього кита, линви, гарпуна й вельбота.
Адвокатом відповідачів був містер Ерскін, суддею — лорд Елленборо. Виступаючи, дотепний Ерскін проілюстрував свою позицію, згадавши недавню судову справу одного добродія, який дуже довго намагався приборкати розпусну вдачу своєї дружини, але, нічого не домігшися, покинув її на хвилях житейського моря; та через кілька років пошкодував за тим і розпочав справу, щоб вернути дружину до себе. Ерскін виступав тоді на її боці й виграв процес, заявивши, що, звісно, цей добродій колись загарпунив був ту даму й піймав її, та врешті відпустив через те тільки, що вона занадто сильно рвалась углиб своєї розпусти; але, хай там як, він відпустив-таки її, отже, вона стала "нічиїм китом". І коли інший удруге загарпунив її, вона стала власністю цього іншого разом з будь-якими гарпунами, що, може, стриміли в ній здавна.
І ось тепер Ерскін заявив, що приклади цього кита й тієї дами взаємно ілюструють один одного.
Вислухавши, як належить, і ці докази, й контрдокази супротивної сторони, високовчений суддя розв’язав справу дуже мудро. Вельбота він присудив позивачам, бо вони покинули його, аби тільки врятувати своє життя; що ж до спірного кита, гарпунів і линви, то вони дісталися відповідачам. Кит — тому, що в ту хвилину, коли вони добули його, він був нічиїм китом; а гарпуни й линва — тому, що кит утік із ними, а отже, став їхнім власником, і через це той, хто вполював його потім, набув права і на них. А кита вполювали відповідачі; отже, вищезгадані предмети мають належати їм.
Звичайна людина, обміркувавши цю постанову високовченого судді, можливо, знайде заперечення. Та коли докопатися до найглибшої суті справи, то два великі принципи, встановлені двома наведеними вище законами китоловства і застосовані та роз’яснені лордом Елленборо, — ці два принципи щодо кита пійманого й кита нічийого, коли подумати, лежать у підвалинах усієї людської юриспруденції. Бо, попри всі хитромудрі, пишно різьблені візерунки, храм Закону, як і храм філістимлян, стоїть тільки на двох опорах.
Хіба не в усіх на устах прислів’я: "Володіння — половина права"? Тобто — байдуже, яким способом те володіння набуте. Але часто володіння становить не половину права, а все право. Що таке робочі руки й душі російських кріпаків або наших чорних рабів, коли не Пійманий Кит, усе право на якого полягає в володінні ним? Що таке остання вдовина лепта для зажерливого домовласника, коли не Пійманий Кит? І що таке отой мармуровий палац неспійманого злодюги, як не Пійманий Кит? Он же й сигнальний прапорець — табличка на дверях. І що таке грабіжницький процент, який дере банкір Мардохей в бідолашного банкрута Горопахи, коли той позичає в нього гроші, аби врятувати родину від голодної смерті, — що таке той процент, коли не Пійманий Кит? І що таке щорічний Прибуток у 100 000 фунтів стерлінгів, який стягує архієпископ Спасайдушський із нужденного шматка хліба з сиром сотень тисяч згорбатілих від тяжкої праці трударів (хоч їм і без архієпископової допомоги забезпечене царство небесне), — що таке ті кругленькі 100 000 фунтів, коли не Пійманий Кит? І що таке спадкові містечка та села ясновельможного герцога Бовдурського, коли не Пійманий Кит? І що таке бідна Ірландія для грізного гарпунника Джона Буля, як не Пійманий Кит? І що таке Техас для отого апостольського списника, Брата Джонатана,[135] коли не Пійманий Кит? А як зважити все це, то хіба володіння не є единим правом?
Та коли доктрину Пійманого Кита можна застосувати майже всюди, то споріднена доктрина Нічийого Кита має ще ширше поле прикладання. Вона справді всесвітня й універсальна.
Чим була Америка в 1492 році, коли не Нічиїм Китом, у якого Колумб застромив сигнальну тичку, привласнивши його для своїх коронованих господаря й господині? І чим була Польща для російського царя? А Греція для Туреччини? А Індія для Англії? І чим, нарешті, стала тепер Мексіка для Сполучених Штатів? Усе це Нічиї Кити.
А що таке Права Людини і Всесвітні Свободи, як не Нічиї Кити? І що таке уми й думки всіх людей, як не Нічиї Кити? І що таке релігійні принципи тих людей, як не Нічиї Кити? І що таке для хвальковитих жонглерів словами думки мислителів, як не Нічиї Кити? І що таке вся наша земна куля, як не Нічий Кит? І що таке ти сам, читачу, коли не Нічий Кит — а водночас Пійманий Кит?
90
ГОЛОВИ ЧИ ХВОСТИ
De balena vero sufficit, si rex habeat caput, et regina caudam. [136]
Брактон, кн. З, розд.[137]
Ця латинська фраза з книжки про закони Англії разом з її контекстом означає, що з усіх китів, упольованих біля узбереж цієї країни, король як Почесний Гарпунник має одержати голову, а королеві треба шанобливо піднести хвіст. Цей поділ у випадку кита дуже нагадує розрізання яблука на дві половинки, бо в кита між головою й хвостом, власне, немає нічого.