Вигнанці

Артур Конан Дойл

Сторінка 81 з 112

А все-таки я бачу його.

— Він не може бути в палаці.

— Навпаки, він, прибув у палац півгодини тому.

Де Катіна зірвався на ноги.

— У палац?!! — несамовито гукнув він. — Хто ж переказав йому запрошення?

— Я! — відповів Амос Грін.

Розділ XVIII

НІЧ НЕСПОДІВАНОК

Якщо американець хотів здивувати чи підбадьорити товариша своєю короткою відповіддю, то він повинен був відчути сумне розчарування, коли де Катіна підійшов до нього збентежено і ласкаво поклав руку на його плече.

— Я вчинив егоїстично й безглуздо, милий друже, — промовив він. — Я занадто багато думав про свої дрібні неприємності і занадто мало про те, що ви витерпіли через мене. Падіння з коня струсило вам мозок дужче, ніж здається. Ляжте на солому, постарайтеся трохи заснути і…

— Повторюю вам, що архієпископ там уже, — нетерпляче крикнув Амос Грін.

— Так, так Ось тут у глечику є вода. Я намочу шарф і зав'яжу вам голову…

— Господи боже мій! Та ви чуєте, нарешті? Архієпископ там!

— Авжеж, авжеж, там! — заспокоював де Катіна. — Він напевне там. У вас нічого не болить?

Американець потряс кулаками в повітрі.

— Ви думаєте, що я з глузду з'їхав? — крикнув він. — Присягаюсь богом, ви можете звести мене з розуму! Коли я кажу, що я послав архієпископа, я знаю, що кажу. Пам'ятаєте, як я вернувся до вашого друга, майора?

Тепер черга хвилюватись настала для де Катіна.

— Ну? — скрикнув він, хапаючи за руку Гріна.

— Коли у нас посилають в ліси розвідника, то, якщо справа важлива, через годину посилають услід другого, і так далі, аж поки хтось із них не повернеться назад неоскальпованим. Цей спосіб, вживаний ірокезами, дуже добрий.

— Боже мій, та ви ж мій рятівник!

— Нема чого так упинатися в мою руку, наче морський орел у форель. Отож, я вернувся до майора і попросив його, коли він буде в Парижі, пройти повз будинок архієпископа.

— Ну! Ну!

— Я показав йому оцей кусок крейди. Якщо ми побували там, — сказав я, — то ви побачите великий хрест на лівому боці одвірків. Якщо хреста не буде, увійдіть у будинок і попросіть єпископа їхати в палац якнайшвидше. Майор виїхав через годину після нас; він мав прибути в Париж о пів на одинадцяту; об одинадцятій єпископ уже сів в екіпаж і прибув до Версаля півгодини тому, тобто близько пів на першу. Господи боже мій! Та він збожеволів… І з моєї провини.

Немає нічого дивного, що молодий житель лісів злякався того враження, яке справили його слова на приятеля. Тихій, методичній натурі американця не були властиві такі несподівано сильні зміни в настроях, як у палкого француза. Де Катіна, що перед тим, як лягти спати, скинув ремені, тепер кружляв по камері, вимахуючи руками й ногами; в променях місячного світла тінь його потворно викривлялась на стіні. Нарешті, знесилений, він кинувся в обійми товариша, виливаючи цілий водопад подяк, вигуків, похвал і обіцянок, то гладячи його, то притискуючи до грудей.

— О, коли б я міг чим-небудь віддячити вам! — вигукував він. — Коли б я міг.

— Є спосіб. Ляжте на солому й засніть.

— І подумати тільки, що я, дурень, ще зважився глузувати з вас! Я! О, за вас добре відплачено.

— Бога ради, лягайте й спіть!

Не перестаючи умовляти захопленого приятеля і злегка підштовхуючи його, Грін уклав де Катіна на солому і нею ж укрив його замість ковдри. Хвилювання цілого дня стомили, де Катіна, а ця несподіванка, здавалось, відібрала в нього останні сили. Повіки його важко спустилися на очі, голова глибше зарилась у м'яку солому. Останньою свідомою думкою був спогад про невтомного американця, який сидів, підібгавши ноги, і, при світлі місяця, працьовито обтісував довгим ножем одну з колод.

Було вже опівдні і сонце сяяло на безхмарному небі, коли молодий гвардієць, нарешті, прокинувся після перетерпленого лиха. Одну мить він непорозуміло поводив навколо очима. Чомусь він лежав накритий соломою, а над ним висіла стеля в'язниці, що мала вигляд склепіння з необтесаних бантин. Нараз, швидко, як блискавка, пам'ять повернулась. Він пригадав усе, що сталося напередодні: дане королем доручення, засідку, полон. Де Катіна рвучко зірвався на ноги. Товариш його, який дрімав у кутку, теж сквапно підвівся з першим його рухом і, схопивши в руку ніж погрозливо глянув на двері.

— А, це ви? — сказав він. — Мені здалося, що це знову гой чоловік.

— Хіба сюди хто входив?

— Так, приніс два шматки хліба і глечик води, якраз на світанку, коли я вже збирався відпочити.

— Ну що, він казав що-небудь?

— Ні, приходив, пам'ятаєте, той, чорний.

— Що його називали Сімоном?

— Еге, він. Поклав усе й пішов. Я думав, що, якби він прийшов іще раз, ми, може, спробували б затримати його.

— Як саме?

— Думаю, коли зв'язати ноги цими ременями, він не так легко зніме їх, як ми.

— Ну, а далі що?

— Він сказав би нам, чорт візьми, де ми і що з нами хочуть зробити.

— О! Та хіба не однаково тепер, коли доручення короля виконано.

— Може, для вас однаково — про смаки не сперечаються, — але не для. мене. Я не звик сидіти в норі, мов ведмідь у берлозі, дожидаючи, що хтось інший порядкуватиме моєю долею. Париж видався мені досить тісним, але він — прерія проти цього місця. Воно зовсім непридатне для людини моїх звичок, і я збираюсь скоро вийти звідси.

— Нам лишається тільки ждати, друже мій.

— Не знаю. Я більше надіюсь на це.

Він розстебнув камзол і вийняв звідти кусочок іржавого заліза й три маленьких товстих кілочки, загострених з одного краю.

— Де ви це дістали?

— Це я зробив уночі. Виламав прут — самий верхній у гратах. Трудненько було витягти його, ну, та ось дістав. Кілочків я настругав з цієї колоди.

— Нащо?

— Дивіться, один із них я забиваю в проміжок між каменями, наче ручку. Ось із цієї колоди я зробив дощечку. Вона може бути приступкою і витримає нашу вагу, коли укріпити й держатись за кілочок. От так"! Бачите, тепер ви можете вилізти на неї і заглянути у вікно, не дуже утруднюючи п'яти. Ось спробуйте самі.

Де Катіна скочив на колоду і, користуючись приладдям Гріна, швидко визирнув у вікно.

— Мені незнайома ця місцевість, — сказав він, похитуючи головою, — але це, мабуть, один із тридцяти замків, що лежать на південь, за шість чи сім миль від Парижа. Кому він належить? Хто і з якою метою так поводиться з нами? Хотілося б роздивитись герб, щоб зрозуміти. Ах, он там, до речі, посеред вікна і є він. Тільки з моїм зором не розглянеш його здалеку. Певен, що у вас, Амос, зір далеко кращий, ніж у мене, і ви зможете розглядіти зображення на щиті.

— На чому?

— На мармуровій дошці в середньому вікні.

— Так, я добре бачу. Це щось подібне до трьох дурних індиків на бочці з патокою.

— Ну, та бочки, — це, може, башта. Вона є й на гербі у де Готвіль. Тільки це навряд чи їхній замок; та у них і немає маєтків у цій місцевості. Ні, аж ніяк не можу зрозуміти, де ми.

Де Катіна хотів уже спуститися додолу і для цього ухопився за другий прут у гратах. На його здивовання він лишився у нього в руках.

— Дивіться, Амос, дивіться! — крикнув він.

— А, ви помітили! Я зробив це сьогодні вночі.

— Чим? Ножем?

— Ні, ножем я нічого не міг зробити; та коли мені вдалося вийняти прут із ґрат, справа пішла швидше. Я вставлю цей прут на місце, а то хтось унизу помітить, що ми виламали його.

— А можна вийняти й інші?

— Зараз виймається тільки один, але вночі виламаємо й ті два. Ви можете вийняти цей прут і орудувати ним, а я працюватиму оцим. Дивіться, камінь м'який, і в ньому легко виколупати рівчачок, уздовж якого й витягнеться прут Буде надзвичайно дивно, якщо ми до ранку не втечемо.

— Ну, добре, припустимо, ми виліземо у двір; а куди ж далі йти?

— Не все зразу, друже. З такими міркуваннями можна застряти в Кеннебоку, бо не знаєш, як потім переправитися через Пенобскот. У всякому разі, в дворі легше дихати, ніж тут, і, якби нам тільки вдалося вилізти через вікно, ми обміркували б там і дальший план утечі.

За цілий день приятелі нічого не могли зробити, боячись, що їх застане на місці злочину тюремник або побачить хтось із двору. Ніхто в камеру не приходив. Вони доїли хліб і випили воду з апетитом людей, що часто не мають і цієї злиденної їжі. Ледве посутеніло, обидва заходились робити кілочки, продовбувати рівчачки у твердому камені й розхитувати прути. Ніч випала дощова, ударила сильна гроза, і при світлі блискавки вони могли бачити всі околиці; тінь від вікна з аркою закривала їх До півночі їм удалось, нарешті, вийняти один прут, другий тільки-но став піддаватись спільним зусиллям, коли це тихий шум ззаду примусив їх обернутись: серед камери стояв тюремник, роззявивши рота і здивовано дивлячись на роботу своїх арештантів.

Де Катіна перший помітив його і в одну мить кинувся на нього з залізним прутом у руці; при цьому нападі тюремник метнувся до дверей і тільки хотів зачинити їх, як кинутий Гріном уламок прута просвистів повз його. вуха й вилетів у коридор. Коли двері з грюкотом зачинились, приятелі подивилися один на одного. Гвардієць знизав плечима, американець свиснув.

— Не варт і продовжувати! — промовив де Катіна.

— Хіба не однаково, що робити. Коли б я шпурнув прут на дюйм нижче, здорово попало б йому. Ну, може, його з переляку грець поб'є або він собі зламає шию, прожогом збігаючи зі сходів. Мені тепер нічим робити, але варт іще трохи попоратись з вашим прутом — і все буде готово. Ага, ви казали правду, нас зацькують!

По замку пролунав гучний удар дзвона, почувся гомін і тупіт ніг Якісь хрипкі голоси віддавали накази, чути було, як бряжчали ключі, повертані в замках… Уся ця метушня, що раптом знялася серед нічної тиші, занадто ясно свідчила про тривогу. Амос Грін кинувся на солому, засунувши руки в кишені, а де Катіна понуро прихилився до стіни, дожидаючи того, що зараз з ними трапиться. Минуло, одначе, п'ять хвилин, і ще п'ять хвилин, — ніхто не приходив. Метушня у дворі тривала, але в коридорі, який вів до камери, було цілком тихо.

— Ну, я таки вийму цей прут, — промовив, нарешті, американець, встаючи й підходячи до вікна. — У всякому разі, довідаємось, що то в них за страшенна така метушня.

Кажучи це, він виліз на колоду і виглянув у вікно.

— Ось лізьте сюди! — збуджено гукнув він. — Тут діється щось інше, і люди занадто заклопотані, щоб думати про нас.

Де Катіна теж виліз на колоду, і обидва почали з цікавістю дивитися вниз у двір.

78 79 80 81 82 83 84