Достеменно так і сказала б. Хай би мене мали на смерть скарати потому, я сказала б саме так! — вигукнула місіс Чік, наче й справді таке могло статися. — Я сказала б ще: "Полю! Щоб ти узяв собі другу дружину без роду? без гонору? без вроди? без зв'язків? Та нема такої людини на світі — хіба що божевільні,— якій могло б примаритись це безглуздя!"
Міс Токс перестала підстригати квіти і, ховаючи між них обличчя, уважно дослухалася. Може, цей запальний вступ грів ще у ній яку надію.
— Ось які аргументи навела б я, — провадила розсудлива леді, — бо не маю себе за дурну. Я не пнуся довести, що в мене бозна-який розум, хоч деякі диваки й думають так. Такі тверезі люди, як я, дуже швидко позбуваються подібних ілюзій. Проте ж я й не ідіотка. І сказати мені, мені,— з неймовірним презирством підкреслила місіс Чік, — ніби мій брат Поль Домбі міг бодай би подумати одружитися з жінкою, хто б вона не була, — ця коротенька фраза прозвучала з нечуваною досі гостротою і силою виразу, — яка не має всіх вказаних якостей, це значило б глузувати з тих розумових здібностей, які в мене є, це те саме, що сказати мені, ніби я народилася і виросла слоном. А проте, — голос її упав, — скоро мені можуть сказати й таке. І це зовсім мене не здивує. Я готова до цього.
Під час короткої мовчанки ножиці міс Токс ледь чутно клацнули раз чи два, але обличчя міс Токс не було видно, а халат міс Токс посмикувався. Місіс Чік скосила очі на свою приятельку й повела мову далі тоном твердої впевненості, наче розглядала доведений факт, про який і говорити зайве.
— Отже, мій брат Поль зробив те, чого від нього і слід було сподіватись і що кожен мусив був передбачити на випадок його повторного одруження. Повинна признатися, що спершу я здивувалася, — приємно, чи неприємно, то інша річ — бо, коли Поль од'їжджав, мені й на думку не спало, що він може знайти собі симпатію десь поза Лондоном, а в Лондоні симпатії у нього точно не було. В кожному разі, вибір його треба всіляко вітати. Мати в неї, без сумніву, дуже благородна і витончена особа, але я не маю жодного права втручатися в питання про те, жити їй з ними чи ні. Це — справа Поля, а не моя. Щодо ж самої обраниці Поля, то я досі бачила тільки портрет, але то ж краса. Й ім'я в неї красиве, — місіс Чік енергійно трусонула головою й вигідніше вмостилася в кріслі, — Едіт, — і незвичайне водночас, і вишукане. Тому не сумніваюся, Лукреціє, що ви будете щасливі — звичайно, будете! — з притиском сказала місіс Чік, — коли я вам скажу, що вони на днях поберуться. Ви ж не можете не радіти, що в житті мого брата, який неодноразово приділяв вам стільки уваги, сталася така зміна.
Міс Токс не відповіла, тільки тремтячою рукою взяла свою лійку й блудними очима перебігла по кімнаті, немов шукаючи, які з меблів підлягали орошенню. У цей критичний для міс Токс момент двері до кімнати відчинилися, вона зірвалася з місця, голосно засміялася і впала на руки тому, хто ввійшов, не бачачи, на своє щастя, ні обуреного виду місіс Чік, ні майора у вікні навпроти, який щосили вертів свій бінокль і аж спух, так його розпирала мефістофельська радість.
Зовсім не те було з приголомшеним тубільцем, опорою непритомної міс Токс, що, згідно з підступними вказівками майора, мчав навпростець, аби звідатись про її здоров'я, і прибув саме вчасно, щоб упіймати її тендітне тіло в обійми, а вміст її лійки — у черевик; дані обставини, вкупі з усвідомленням, що він перебуває під безпосереднім наглядом лютого майора, який у разі найменшого непослуху пригрозив йому звичайною карою переламування кісток, привели його в такий духовно й фізично пригнічений стан, що жаль було дивитися.
Кілька хвилин безталанний чужинець притискував міс Токс до свого серця з енергією, що зовсім не пасувала до його розгубленого виду, а бідолашна леді тим часом зрошувала його останніми краплями з своєї лійки, наче він був екзотичною рослиною (так, в дійсності, воно й було) і міг розквітнути під цим благодійним дощем. Нарешті місіс Чік, прийшовши перша до пам'яті, звеліла тубільцеві покласти міс Токс на софу й забиратися геть, і коли той радо виконав її наказ, заходилась приводити до притомності свою подругу.
Та в поведінці місіс Чік годі було бачити ту ніжність, з якою звичайно всі Євині дочки доглядають одна одну; не було в ній того інстинктивного взаєморозуміння, що незбагненним чином ріднить між собою схильних до млостей жінок, мов сестер. Місіс Чік більше нагадувала ката з тих добрих старих часів, по яких усі доброчесні люди ще й досі носять жалобу, і як кат приводить до чуття свою жертву, аби знову піддати її тортурам, так і вона вправлялася з міс Токс — давала їй нюхати солі, терла руки, бризкала в обличчя холодною водою й уживала всіх інших популярних засобів. Коли ж нарешті міс Токс розплющила очі й поволі очуняла, місіс Чік одсунулась од неї немов од злочинця і, наслідуючи навиворіт прецедент із отруєним датським королем, глянула на неї не так зі сльозою в оці, як із люттю.
— Лукреціє! — промовила місіс Чік, — Я не стану таїтися з тим, що відчуваю. З очей моїх спала полуда. Я не повірила б цьому, навіть якби почула про це від святого.
— Я дурна, не вмію справитися з млостями, — пробелькотіла міс Токс. — Зараз мені буде краще.
— Зараз вам буде краще, Лукреціє! — з величезною зневагою в голосі повторила місіс Чік. — Ви думаєте, я сліпа? Чи гадаєте, що я здитиніла? Ні, Лукреціє! Вельми вам вдячна!
Міс Токс кинула безпомічний, благальний погляд на свою подругу й піднесла до обличчя хусточку.
— Якби хто-небудь сказав мені про це вчора, — велично мовила місіс Чік, — або навіть півгодини тому, я ладна була б спопелити його. Тепер же з очей моїх спала полуда, і я виразно бачу вас, Лукреціє Токс. Час, коли я сліпо вірила вам, Лукреціє Токс, минув. Ви грались моєю довірою, насміхалися з неї, і всілякі виверти тепер не пройдуть, будьте певні.
— О, на що це ви так жорстоко натякаєте, серце? — схлипнула міс Токс.
— Спитайтеся свого сумління, Лукреціє,— відповіла місіс Чік. — І прошу вас більше не звертатися до мене в такий фамільярний спосіб. Я ще, хай там як, себе поважаю, хоч ви, здається, думаєте інакше.
— О Луїзо! — скрикнула міс Токс. — Як ви можете так говорити зі мною!
— Як я можу так говорити з вами? — повторила місіс Чік, яка, за браком доказів для самовиправдання, здебільшого і вдавалася до таких повторень як найнищівніших аргументів. — Так говорити! Ви правильно кажете: "говорити так".
Міс Токс жалісно хлипала.
— Подумати тільки! — мовила місіс Чік. — Відігрітися, наче єхидна, біля домашнього вогнища мого брата, втертися через мене в його довір'я, і ще й важити на нього, насмілюватися мріяти про те, що він може одружитися з вами! Подумати тільки, яка ідея! — саркастично повторила місіс Чік. — Лише її безглуздям ще можна виправдати її підступність.
— О, прошу вас, не кажіть таких жахливих речей, Луїзо! — благала міс Токс.
— Жахливих речей! — повторила місіс Чік. — Жахливих речей! Хіба ж це не факт, Лукреціє, що ви не змогли стримати свої почуття навіть отут переді мною, хоч мені ви насамперед старанно зав'язували очі?
— Я ж не скаржилась! Я ж не сказала ані слова! — бідкалася міс Токс. — Якщо я й нестямилася трохи від ваших слів, Луїзо, якщо й могла колись ненароком подумати, що містер Домбі особливо прихильно ставиться до мене, то хто-хто, а ви не станете гудити мене за це.
— Вона скаже зараз, — звернулася місіс Чік до всіх присутніх тут меблів, окинувши їх всеохопним, смиренно-благальним поглядом, — я знаю, вона зараз скаже, що я її заохочувала!
— Я не хочу, щоб ми дорікали одна одній, люба Луїзо, — хлипала міс Токс. — І нарікати не хочу. Але, захищаючи себе…
— Авжеж, — місіс Чік з пророчою посмішкою знову оглянула кімнату, — так я і знала. Я знала, що вона це скаже. Ну, кажіть. Кажіть одверто! Будьте відверті, Лукреціє Токс, — з прокурорською суворістю сказала місіс Чік, — до кінця.
— Захищаючи себе, — пробелькотіла міс Токс, — тільки захищаючи себе від ваших нелюб'язних слів, люба Луїзо, я спитаю вас, хіба ж ви не підтримували цих домислів, а подеколи й самі казали, що таке може статися, бо хто що може знати?
— Є межі, — сказала місіс Чік, підводячися так стрімко, ніби й не збиралася стати на підлогу, а налагодилася шугнути ген догори, у рідні їй небеса, — є межі, що поза ними терпіння стає вже смішним, якщо не злочинним. Я можу стерпіти багато, але не забагато. Не знаю, під впливом чого, але йшла я сьогодні в цей дім з передчуттям — важким передчуттям, — місіс Чік здригнулася, — що скоїться щось недобре. І як було не передбачати лихого, Лукреціє, коли за одну хвилину моя багаторічна довіра до вас іде прахом, полуда з очей спадає, і я бачу вас у справжньому вашому образі. Лукреціє, я помилялася в вас. Для обох нас краще, щоб на цьому поставити крапку. Я бажаю й завжди бажатиму вам добра. Але як людина, що навіть у своїм жалюгіднім становищі не хоче себе зраджувати, як сестра мого брата, як зовиця моєї братової, як своячка його тещі і — насмілюся додати — як член родини Домбі, зараз я можу лише попрощатися з вами.
Потік цих слів, мовлених з дошкульною чемністю, при правленою високою свідомістю власної несхибної правоти, виніс ораторку до дверей. Там вона з маєстатичністю статуї ледь ворухнула головою й подалась до карети шукати потіхи та заспокоєння в обіймах свого дружини й володаря.
Говоримо це образно, бо обійми містера Чіка були зайняті газетою. На свою дружину цей джентльмен навіть не глянув — хіба потай. Не дав він їй також ні потіхи, ні заспокоєння. Просто сидів собі, не повертаючи голови, курникав огризки пісеньок і не мовив ані слова — ні доброго, ні поганого, ні байдужого.
А місіс Чік усе ще пихтіла, пиндючилась і змахувала головою, ніби й досі виголошувала прощальну промову перед Лукрецією Токс. Нарешті вона спромоглася сказати: "О, як широко розкрилися мені очі сьогодні!"
— І що ж побачили, голубонько? — звідався містер Чік.
— Не говори зі мною! — відрубала місіс Чік. — Якщо ти, бачачи, в якому я стані, не спитаєшся навіть, в чім річ то краще мовчи вже довіку.
— А в чім річ, голубонько? — спитав містер Чік.
— Подумати тільки, — розпочала свій патетичний монолог місіс Чік, — що їй взагалі могла прийти ця безсоромна ідея — породичатися з нами, побравшися з Полем! Подумати, що, граючись у коники з нашою любою дитиною, яка тепер у могилі, — мені це тоді так не подобалося! — вона могла виношувати такий підступний намір! Невже вона не боялась, що це вийде їй на лихе? Її щастя, коли все воно так минеться.
— А мені здавалося, моя люба, — почухавши газетою перенісся, повагом сказав містер Чік, — що й ти вела ту ж політику аж до сьогоднішнього дня і що було б цілком незле, коли б це вдалося.
Місіс Чік зараз же вибухнула плачем і сказала, що коли вже йому так хочеться потоптатись по ній ногами, то хай топчеться.
— Але з Лукрецією Токс покінчено, — озвалася місіс Чік через кілька хвилин, протягом яких вона віддавалася власним почуттям, чимало налякавши цим містера Чіка. — Хай я втратила Полеве довір'я і воно вже належить тій особі, яка, хочу сподіватись, заслуговує на це і яку він мав повне право обрати замість бідної Фанні.