Починався приплив.
Один раз Жільят зупинився і, повернувшись спиною до моря, кілька хвилин вдивлявся в дубовий гайок позаду скель, що затуляли Валльську дорогу. То були дуби поблизу урочища "Нижні будинки". Там, під цими деревами, колись давно пальчик Дерюшетти накреслив на снігу його ім'я: "Жільят". Давно вже розтанув той сніг. Жільят пішов далі.
День був чудовий, того року ще не видавалось такої ясної днини. Ранок повнився якоюсь весільною радістю. Травень щедро розсипав свої скарби; здавалося, що все суще не мало перед собою іншої мети, крім святкування і насолоджування щастям. Крізь лісовий шум і гомін людських скель, крізь шепіт хвиль і пошуми вітру пробивалося ніжне воркування. Перші метелики сідали на перші троянди. Все було новим і свіжим у природі — трава, мох, листя, запахи, промені. Здавалося, що сонце вперше зійшло на небо. Валуни були наче щойно вимиті. Дерева співали хоральну пісню голосами пташат, що вилупилися напередодні. Мабуть у гніздах ще лежала шкаралупка з яєць, яку вони пробили вчора своїми дзьобиками. Під першими помахами крилець на віттях дерев шелестіло потривожене листя. Пташата співали своїх перших пісень, зринали в свій перший політ. Навперебій щебетали одуди, синички, дятли, щигленята, снігурі, горобці. У хащах мальовничо пістрявіли бузок, конвалії, вовчі ягоди й гліцинії. Надзвичайно красива водяна чечевиця, що росте на Гернсеї, вкривала смарагдовим обрусом болота. У них купалися трясогузки й стрижі, ці майстри ліпити вишукані гніздечка. Крізь усі просвіти в буйній рослинності проглядало голубе небо. Кілька закоханих хмаринок ганялися одна за одною в блакиті з грацією німф. Здавалося, що все повітря дзвеніло від поцілунків, якими обмінювалися невидимі вуста. Не було жодної старої стіни, з якої не звисали б букети диких левкоїв, як на весіллі. Сливи квітували, верболіз був обсипаний котиками: сліпучо-білими і яскраво жовтими купами сяяли вони з-під переплетеного гілля дерев. Весна кидала все своє золото і срібло у величезний кошик лісів. Зеленіла молода поросль. У повітрі лунали радісні вітальні вигуки. Літо гостинно відчиняло свої двері прилітним птахам. То був час, коли повертаються з далеких країв ластівки. Ще не розпустилися біло-рожеві грона глоду, їх випередили золоті грона дроку, що обрамляли круті схили обабіч доріг. Прекрасне і звабливе жило в доброму сусідстві; розкішне доповнювалось вишуканим; велике не заважало малому; жодна нотка не губилася в цьому велетенському концерті; величність безконечно малого займала своє місце у загальній розбуялій красі; все проглядалося чітко, наче в надзвичайно прозорій воді. Всюдисуща божественна повнява і таємниче набухання бруньок говорило про стихійну і священну роботу життєдайних соків. Блискуче блищало яскравіше, закохане кохало сильніше. Кожна квітка звучала піснею, кожен звук розсипався промінням. Гігантська гармонія все ширилась, розливаючись усюди. Те, що починало розпускатися, заохочувало те, що починало сходити. Бентежність, яка йшла з нашої землі і спадала з небес, мимоволі зворушувала серця, підвладні потаємному і розсіяному всюди впливові вічно оновлюваної народженням природи. Квітка загадково шепотіла про майбутній плід; все цнотливе розпливалося в мареннях; відтворення живих істот, визначене заздалегідь безмежною душею невідомого, починалося з променистого сяяння природи. Весілля на кожному кроці. Життя вступало в шлюб з неосяжністю. Довкола краса, світло, теплінь. За плотами у дворах бігали, сміючись, діти. Подекуди вони грали в "казана". Яблуні, персикові дерева, вишні, груші прикрашували овочеві сади пишними білими й рожевими кропами. У траві ряхтіли проліски, барвінок, деревій, стокротки,
нарциси, гіацинти, фіалки, вероніка. Синювата огіркова трава, жовтий ірис розросталися впереміш з чарівними рожевими зірочками, які завжди зацвітають усі разом і тому називаються "подружками". Золотисті комахи сновигали між камінням.
Гілки розквітлого молодика встеляли багрянцем стріхи. Трудівниці вуликів вилітали на волю. Бджола взялася за роботу. Повітря сповнювалося рокотом моря і гудінням комах. Природа, сп'янівши від весни, сходила любовною млостю.
Коли Жільят дійшов до Сен-Сансона, вода ще не прибула в глибину гавані, і він міг перейти її посуху, ніким не поміченим, бо скрадався позаду суден, витягнутих на берег для ремонту. Низка плоских каменів, укладених на великій відстані один за одним, полегшували йому перехід Ніхто Жільята не помітив. Юрба товпилася з другого боку гавані, поблизу її горловини, — там, де стояла "Оселя відважних". Його ім'я перелітало з уст в уста.
Про нього го-ворили так багато, що на нього самого не звернули уваги Жільят пройшов мимо, ніби розчинившись у тому шумі, винуватцем якого був сам.
Здалеку він побачив свого човна на тому ж місці, де він його пришвартував. Побачив трубу машини між чотирма ланцюгами, теслярів, зайнятих роботою, силуети людей, які ходили то в один, то в другий бік, почув громовий, бадьорий голос меса Летьєрі, що давав розпорядження.
Жільят звернув у провулок.
Позаду "Оселі відважних" було безлюдно, бо всі з цікавості збіглися на набережну.
Жільят пішов стежкою вздовж низенької садової огорожі. Дійшовши до закутка, до росла дика мальва, він зупинився; знову побачив камінь, на якому сидів стільки разів; побачив дерев'яну лавочку Дерюшетти. Глянув на алейку, на землю, де ще недавно обнімалися дві тепер уже зниклі тіні.
Він рушив знову. Піднявся на горб замку Валль, зійшов з другого його боку і попрямував до "Будинку на Пустирищі".
Бухта Уме-Параді була пустельною.
Дім лишався таким, яким він його покинув уранці після того, як, одягшись, вибрався в порт Сен-П'єр.
Вікно було відчинене. Крізь нього виднілася стіна і волинка на цвяху.
На столі лежала маленька Біблія, подарована на знак вдячності незнайомим, який виявився Ебенезером.
Ключ стирчав у дверях. Жільят підійшов, замкнув двері подвійним поворотом ключа і, поклавши ключ у кишеню, пішов геть.
Попрямував не в глиб острова, а до моря.
Він перетнув навскоси сад, аби якомога скоротити собі шлях, не пощадив і грядок, тільки ж намагався не пом'яти брюссельської капусти, яку він посадив тому, що її любила Дерюшетта.
Переліз через огорожу й спустився до кам'яних брил.
Ішов, тримаючись довгої і вузької лінії рифів, які з'єднували "Будинок на Пустирищі" з Воловим рогом — величезним гранітним обеліском посеред моря. Саме там і було крісло Гільд-Гольм-Ур.
Він переступав з каменя на камінь, як велет з вершини на вершину гір. Крокувати по гостряках підводних скель — усе одно, що ходити по гребеню покрівлі.
Якась рибачка з сачком у руках, що бродила неподалік боса по калюжах, гукнула йому, пробираючись до берега:
— Обережно! Вода прибуває! Жільят продовжував іти.
Дійшовши до Рогу — скелі, яка замикала риф і була найвищою його точкою з боку моря, він зупинився. Тут берег закінчувався. То була прямовисна стіна невеличкого мису.
Жільят оглянувся.
У відкритому морі погойдувалися на якорях кілька рибальських баркасів. Час від часу борти цих човнів мінилися сріблом у променях сонця — то з води витягали сіті.
"Кашмір" іще не доплив до Сен-Сансона; на ньому поставили великий марсель.
Корабель ішов між Ермом і Жет-У.
Жільят обігнув скелю. Опинився під самим кріслом Гільд-Гольм-Ур, біля підніжжя тих
крутих сходів, з яких менш ніж три місяці тому він допоміг зійти Ебенезеру. Він піднявся по них угору. Майже всі приступці були вже під водою. Тільки два чи три лишались сухими. Саме по них він ступав, піднімаючись.
Приступці вели до крісла Гільд-Гольм-Ур. Жільят підійшов до нього, озирнувся, закрив долонею очі й повільно повів нею від однієї брови до Другої, — здавалося, що таким жестом він стирав своє минуле. Потім сів у гранітну нішу. За його плечима височіла скеля, під ногами простиралося море.
В ту ж мить "Кашмір" проминув масивну круглу вежу, що виринала з води. На цій вежі сторожував сержант з гарматою — вона відмічала на рейді половину дороги від Ерма до порту Сен-П'єра.
Над головою Жільята в щілинах скель ледве хиталися стебла гірських квітів. Скільки глянеш оком, голубіла вода. Вітер дув зі сходу, тому біля острова Серк не було прибою — з Гернсею видно тільки західну частину острівця. Здалеку ледь виднілись оповиті серпанком береги Франції і жовтіла довга смуга пісків Картре. Інколи над головою Жільята пролітав білий метелик. Метелики люблять пурхати над морем. Вітер ледве віяв. Синява небес і моря ніби застигла. Ніяке хвилювання не скаламучувало своєрідних змійок то з темнішої, то із світлішої голубіні, якими на поверхні моря позначувалися приховані звивини мілин.
"Кашмір", якого ледве підганяв вітер, напнув марса-ліселя, щоб скористатися з бризу. Він окутався вітрилами. Ішов на половину вітру, тому ліселі змушували його триматися самого берега Гернсею. Проминув віху Сен-Сансона. Ось він порівнявся з горбом Валль. Зараз обігне мис "Будинку на Пустирищі". Жільят дивився, як наближалося судно.
Повітря й вода наче дрімали. Приплив наростав, але не піднімаючись валом, а плавно здуваючись. Віддалене шумування хвиль, долітаючи з відкритого моря, нагадувало спокійне дихання дитини.
З гавані Сен-Сансона долинали короткі глухі удари — то були удари молотків. Очевидно, теслярі встановлювали талі і платформу для того, щоб вивантажити машину з човна. Гранітна товща стіни, до якої притулився Жільят, поглинала ці звуки, і він їх майже не розрізняв. "Кашмір" наближався повільно, мов привид. Жільят чекав.
Раптом щось хлюпнуло. Жільяту стало холодно, він глянув униз. Його ніг торкнулась вода. Він опустив очі, знову підвів погляд. "Кашмір" був уже зовсім близько. Крутосхил, у якому дощі видовбали крісло Гільд-Гольм-Ур, був такий прямовисний, і під ним було так глибоко, що в тиху погоду кораблі могли безпечно плисти по фарватеру на відстані кількох кабельтових від скелі.
"Кашмір" був поряд. Він появився зразу, наче піднявся з океану. Здавалося, він ріс над водою. Так росте, видовжуючись, тінь. Такелаж корабля вимальовувався проти неба чорними лініями, а довкола ледве гойдалося величне море. Високі вітрила, на мить затуливши сонце, стали майже рожевими і дивовижно прозорими.