Зовнішня рана зціляє душу
Так потроху затьмарювалося їхнє життя.
У них лишилася одна тільки розвага, яка колись була щастям: наділяти хлібом голодних і одягом — тих, хто страждав від холоду. Навідуючи удвох бідняків, Жан Вальжан і Козетта відчували, як оживає щось від їхньої колишньої близькості. Саме в ту пору вони й відвідали барліг Жондретів.
Наступного ранку після тих відвідин Жан Вальжан з’явився в домі спокійний, як завжди, але з великою раною на лівій руці, походження якої він пояснив досить ухильно. Через цю схожу на опік рану в нього майже місяць була гарячка, і він не виходив з дому. Викликати лікаря Жан Вальжан не схотів.
Козетта вранці й увечері робила йому перев’язку, і то з такою янгольською лагідністю, з такою ніжною турботливістю, що Жан Вальжан відчув, як розвіюються всі його тривоги. Він дивився на Козетту й думав: "О чудова рана! О цілюща хвороба!"
Бачачи, що батько хворий, Козетта знову стала часто бувати у флігелі та на задньому дворику. Майже цілими днями сиділа вона біля Жана Вальжана й читала йому книжки, які він просив. Жан Вальжан воскресав; його щастя сяяло, як і колись. Люксембурзький сад, незнайомий юний баламут, охолодження Козетти — всі ці хмари розвіялись. "Я все вигадав, — переконував він себе. — Я старий йолоп".
Він так радів, що дуже скоро перестав і згадувати про жахливу зустріч із Тенардьє в лігві Жондретів. Він зумів зникнути, і яку вагу має все інше! Жан Вальжан навіть жалів тих нещасних. "Вони тепер у в’язниці й не можуть мені шкодити, — думав він. — Але яка жалюгідна, яка безталанна родина!"
У монастирі Козетта навчилася музики. У неї був голос вільшанки, наділений душею, й іноді вечорами в убогій батьковій комірчині вона співала сумних пісеньок, які тішили Жана Вальжана.
Прийшла весна, усе зазеленіло, і Жан Вальжан сказав Козетті:
— Ти зовсім не буваєш у саду. Гуляй частіше там.
— Гаразд, якщо вам так хочеться, тату, — відповіла Козетта.
І вона знову почала гуляти в саду, бо, як ми вже згадували, Жан Вальжан майже ніколи туди не виходив, — певне, боявся, щоб хтось не побачив його крізь ґратчасту огорожу.
Коли Козетта побачила, що батько одужує і здається щасливим, вона відчула глибоку радість. А крім того, настав березень, зима відступила, потім прийшов і квітень — світанок літа. Природа в цьому місяці світиться чарівним сяйвом, яке ллється з неба, з дерев, віддзеркалюється від квітів і проникає в серце людини. Козетта була ще надто юна, і весна не могла не проникнути в її душу. Непомітно для неї самої чорні думки розвіялись. Коли після сніданку їй щастило на чверть години витягти Жана Вальжана в сад, і вона водила батька на сонечку, підтримуючи його хвору руку, то раз у раз сміялася й була щаслива.
Жан Вальжан млів від захвату, знову бачачи Козетту свіжою та рум’яною.
— О цілюща рана! — радісно шепотів він.
І був вдячний Тенардьє.
Коли рана загоїлась, Жан Вальжан знову почав ходити на свої вечірні прогулянки.
Та неможливо прогулюватися самому по безлюдних околицях Парижа і не наскочити на якусь пригоду.
2. Тітка Плутарх дуже просто пояснює одне загадкове явище
Одного вечора малому Гаврошеві не було чого їсти. Він згадав, що не обідав і напередодні — так жити, зрештою, ставало не цікаво. Отож хлопець вирішив пошукати собі чогось на вечерю і подався на пустирища за лікарню Сальпетрієр, бо знав: де мало людей, там легше роздобути щось їстівне. Так він дійшов до села Аустерліц.
Якось він уже був тут і накинув оком на садочок, у якому з’являлися тільки старий і стара. У тому садочку стояла досить пристойна яблуня, а біля неї — нещільно прикритий ящик, з якого можна було поцупити яблуко.
Яблуко — це вечеря, яблуко — це життя. Яблуко згубило Адама, але воно могло врятувати Гавроша. До обгородженого тином садка вела вузенька вуличка, що звивалася між живоплотами.
Гаврош проник у вуличку і зазирнув у садок — ящик стояв на місці. Тоді він оглянув тин. А що таке тин: раз, два — і ти на тому боці. Вечоріло, поблизу не видно було й собаки, і Гаврош уже хотів перескочити через тин; але раптом він завмер. Із садочка почулися голоси. Хлопець заглянув крізь щілину в огорожі.
По той бік тину, саме там, куди він збирався перелізти, сидів на камені старий господар садочка, а перед ним стояла стара й бурчала. Гаврош, який не відзначався скромністю, почав дослухатися.
— Пане Мабеф! — сказала стара.
"Мабеф! — подумав Гаврош. — Не ім’я, а чиста сміхота!"
Старий навіть не зворухнувся. Стара озвалася знову:
— Пане Мабеф!
— Чого, матусю Плутарх? — нарешті подав голос старий.
"Матусю Плутарх! — подумав Гаврош. — Чудасія, а не ім’я!"
Тітка Плутарх заговорила знову, і старому довелося відповідати їй.
— Хазяїн незадоволений!
— Чому?
— Ви заборгували йому за дев’ять місяців.
— Через три місяці я заборгую йому за дванадцять.
— Він каже, що виставить вас на вулицю.
— Я піду.
— Зеленярка вимагає, щоб їй заплатили. І в нас не лишилося жодного оберемка дров. Чим ми топитимемо взимку?
— Грітимемося на сонці.
— Різник не хоче більше відпускати м’ясо в борг.
— От і чудово. М’ясо погано впливає мені на шлунок.
— Що ж подавати на обід?
— Хліб.
— Пекар вимагає оплатити рахунок. Він каже, що без грошей хліба не дасть.
— Ну й нехай.
— Що ж ви будете їсти?
— У нас є яблука.
— Але ж ми не зможемо жити отак, без грошей.
— Грошей у мене нема.
Стара пішла, і старий залишився сам. Він поринув у роздуми. Гаврош теж замислився. Почало сутеніти.
Гаврош присів під тином — такий був перший наслідок його роздумів. Унизу гілля кущів було менш густе. "Чудово! — вигукнув Гаврош подумки. — Та тут спальня!"
І хлопець згорнувся клубочком, майже притулившись спиною до каменя, на якому сидів Мабеф. Він чув, як старий дихає.
Тоді, щоб забути про голод, малий спробував заснути. Котячий сон — сон упівока. Гаврош навіть уві сні чатував.
Білясті сутінки напливали на землю, і вуличка здавалася блідою смужкою між двома рядами темних живоплотів.
Несподівано на тій світлій стрічці з’явилися дві темні постаті. Одна попереду, друга — трохи віддалік, позаду.
— А ось іще двоє, — промурмотів Гаврош.
Перша постать скидалася на літнього, зсутуленого і замисленого буржуа, вдягненого дуже просто; він ступав повільно, по-старечому і, певне, вийшов прогулятися собі під зоряним небом.
Друга постать була випростана й струнка. Той молодик підроблявся під ходу першого, але в його умисній повільності відчувалася гнучкість і спритність. Було в цій постаті щось дике й погрозливе, хоча весь її вигляд видавав "франта", як тоді казали; вишуканої форми капелюх, гарно викроєний і звужений у талії чорний сурдут. Голову незнайомець тримав із гордою граціозністю, й у сутінках під крисами капелюха проступав блідий профіль юнака з трояндою в зубах. Цю другу постать Гаврош упізнав відразу: то був Чепурунчик.
Хлопець став спостерігати.
О цій годині й у такому місці зустріч із Чепурунчиком не обіцяла нічого доброго. Гаврош відчув гостру жалість до безневинного, добродушного на вигляд старого. Що робити? Втрутитись? Але Гаврош не сумнівався, що цей страхітливий вісімнадцятирічний бандит упорається зі старим і малим як оком змигнути.
Поки Гаврош отак міркував, напад відбувся — блискавичний і нещадний. Напад тигра на оленя, напад павука на муху. Чепурунчик несподівано кинув троянду, стрибнув на старого й повис на ньому. Гаврош ледь утримався від крику. Через мить один із двох уже був унизу і з хрипінням пручався, придушений коліном, що вперлося йому в груди. Але наслідок сутички був зовсім інший, ніж сподівався Гаврош. Унизу опинився Чепурунчик, а не старий.
Усе це відбулося за кілька кроків від Гавроша, невидимого за кущами.
Старий відповів ударом на удар і з такою силою, що нападник і жертва миттю помінялися ролями.
"Оце тобі й дідуган!" — подумав Гаврош.
І, не втримавшись, заплескав у долоні. Але його оплески пропали марно. Захоплені боротьбою, засапані суперники нічого не чули.
Запала тиша. Чепурунчик перестав пручатися. "Може, дідуган порішив його?" — подумав Гаврош.
Старий досі не озвався й навіть не скрикнув. Та ось він випростався і сказав Чепурунчикові:
— Вставай.
Чепурунчик підвівся, але старий його не пускав. Юний бандит мав лютий і принижений вираз вовка, зловленого вівцею.
Гаврош дивився і слухав, як зачарований, і був винагороджений за свою пильну увагу. Він чув усю розмову між тими двома й тішився від усієї душі. Старий запитував, Чепурунчик відповідав.
— Скільки тобі років?
— Дев’ятнадцять.
— Ти здоровий і дужий. Чому не працюєш?
— Мені нудно.
— Що ж ти робиш?
— Б’ю байдики.
— Говори серйозно. Тобі можна чимось допомогти? Ким би ти хотів бути?
— Злодієм.
Запала мовчанка. Старий, здавалося, поринув у глибоку задуму. Він стояв нерухомо й не випускав Чепурунчика.
Час від часу юний бандит, дужий і спритний, пручався, мов звір у пастці. Він робив несподівані ривки, пробував звалити супротивника підніжкою, крутився, як в’юн. Старий начебто нічого й не помічав. Він тримав обидва зап’ястки свого бранця однією рукою з владною незворушністю непохитної сили.
Задума старого тривала кілька хвилин, а тоді, пильно дивлячись на Чепурунчика, він звернувся до нього ніби з урочистою промовою, з якої Гаврош не пропустив жодного слова.
— Хлопче, через свої лінощі ти починаєш неймовірно тяжке життя. Чесно заробляти собі на хліб ти не бажаєш, так? Жити, як усі інші, тобі, бачте, нудно! Ну що ж, ти житимеш інакше. Ти не хочеш стати трудівником — ти станеш невільником. Ти уникаєш чесної людської втоми — ти будеш умиватися потом грішника в пеклі. Коли інші співатимуть, ти хрипітимеш. Ти бачитимеш здалеку, з глибокої ями, як працюють інші, і тобі здаватиметься, що вони відпочивають. Орач, косар, матрос, коваль постануть перед тобою в сяйві, наче праведники з раю. Твоя мета нічого не робити? Так от — щодня, щогодини ти знемагатимеш від смертельної втоми. Життя стане для тебе страшною мукою. Ти не зможеш навіть вільно дихати, не зможеш ходити, де тобі заманеться. Перша-ліпша людина, яка хоче вийти з дому, штовхає двері — і вона надворі. Якщо ж тобі забагнеться вийти, ти будеш змушений проламувати мур. Або роздереш на смужки свої простирадла, сплетеш із них мотузку, потім спустиш її у вікно й повиснеш над прірвою — і це вночі, у грозу, в дощ, в ураган, і якщо мотузка виявиться короткою, тобі залишиться один спосіб дістатись донизу — падати.