Ось від якої небезпеки, пані, я хотів би вас остерегти.
– Ще одного супротивника? – спитала вона. – Якого ж це?
– Графа Ферро, пані.
– Граф Ферро дуже прихильний до мене і шанує мене як матір своїх дітей…
– Не кажіть таких дурниць юристам, які звикли читати в серцях, – урвав її Дервіль. – Зараз пан Ферро далекий від того, щоб розірвати шлюб і, я певен, обожнює вас, але якщо йому хтось скаже, що ваш шлюб може бути визнаний недійсним і що його дружину громадська думка може затаврувати як злочинницю…
– Він захищатиме мене, пане!
– Не думаю.
– Але який сенс йому мене кидати?
– Щоб узяти шлюб з дочкою-одиначкою якогось пера Франції і, за королівським указом, успадкувати від нього це звання.
Графиня зблідла.
"Ага, попалася! – мовив сам до себе Дервіль. – Тепер ти у мене в руках, і справу бідолашного полковника буде виграно".
– Тим паче що графові не буде підстав мучитися докорами сумління, – сказав він уголос. – Адже йдеться про героя, генерала, графа, кавалера ордена Почесного легіону, нагородженого великим офіцерським хрестом, а не про якогось там шалапута. І якщо цей герой зажадає, щоб йому повернули дружину…
– Годі, пане, годі! – мовила графиня, – Кращого повіреного, ніж ви, я ніде не знайду. То що ж мені робити?
– Піти на поступки, – сказав Дервіль.
– Чи він і досі мене кохає?
– Гадаю, інакше й бути не може..
Почувши ці слова, графиня гордо підвела голову. В її очах сяйнув промінь надії. Можливо, вона розраховувала, що зіграє на ніжних почуттях свого першого чоловіка і з допомогою якоїсь жіночої хитрості виграє процес.
– Я чекатиму вашого рішення, пані, і тоді ми або подамо ваші папери в суд, або, коли ваша ласка, ви завітаєте до мене, і ми обговоримо план угоди, – сказав Дервіль на прощання, уклонившись графині.
Одного погожого червневого ранку через тиждень по тому, як їх обох навідав Дервіль, чоловік і дружина, розлучені майже надприродними обставинами, приїхали з двох протилежних кінців Парижа, щоб зустрітися в конторі свого спільного повіреного. Дервіль щедро авансував полковника, і той дістав змогу одягтися так, як належить людині подібного рангу. Воскреслий небіжчик приїхав у досить пристойному вбранні. На Шабері була дбайливо підібрана перука, синій сукняний костюм, сніжно-біла сорочка; у викоті жилета виднілася червона стрічка ордена Почесного легіону. Поводився він по-світському, до нього повернувся колишній бравий вигляд, властивий військовим. Він високо тримав голову. Обличчя його, статечне й таємниче, сяяло щастям, променилось надією, помолодшало, грало всіма барвами (дозволимо тут собі ужити чи не найсоковитіший вираз живописців). Він настільки ж скидався на Шабера у зношеній шинелі, наскільки старе су скидається на щойно викарбувану золоту монету. Перехожі відразу впізнавали в ньому одного з тих славних уламків нашої старої армії, одного з тих героїв, які випромінюють нашу національну славу, подібно до того, як сонце сяє в скалці розбитого дзеркала. Такий старий солдат – це і картина, і книга.
Кабріолет зупинився біля Дервілевої контори, і граф Шабер зіскочив з нього легко, мов юнак. Тільки-но кабріолет від’їхав, до контори підкотила вишукана двомісна карета з гербами. З неї вийшла графиня, вдягнена скромно, але турботливо: вбрання щільно облягало стан, підкреслюючи його дівочу стрункість. На ній була прегарна накидка з каптуром, підбитим рожевим шовком; в його обрамленні обличчя здавалося тоншим і свіжішим.
Проте якщо Дервілеві клієнти помолодшали, то його контора анітрохи не змінилася, Вона була така сама жалюгідна, якою ми змалювали її на початку нашої оповіді. Сімонен саме снідав, прихилившись плечем до лутки відчиненого навстіж вікна; він споглядав клаптик неба, що синів над подвір’ям, яке зусебіч обступали почорнілі стіни.
– Ти ба! – вигукнув юний писарчук. – Хто хоче закластися на виставу: отой он генерал з червоною стрічкою – наш полковник Шабер!..
– Наш патрон – справжній чарівник! – мовив Годешаль.
– То цього разу нам не вдасться розіграти його? – спитав Дерош.
– Ну, про це потурбується його дружина, графиня Ферро! – вигукнув Букар.
– Графові Ферро тепер, либонь, доведеться бути одним із двох! – заявив Годешаль.
– А он і вона! – сповістив Сімонен.
В цю мить увійшов полковник і спитав, чи є Дервіль.
– Він у себе, графе, – відповів Сімонен.
– А, то ти зовсім не глухий, шибенику! – мовив Шабер і, схопивши хлопця на побігеньках за вухо, легенько його крутнув на превелику втіху писарів, які дружно зареготали, поглядаючи на полковника з шанобливою цікавістю, що її, безперечно, заслуговував цей незвичайний чоловік.
Граф Шабер увійшов до Дервіля саме в ту хвилину, коли на поріг контори ступила графиня.
– Уявіть собі, Букаре, яка сцена розіграється зараз у кабінеті патрона! – вигукнув Дерош. – Зрештою, ця жінка зможе проводити парні дні з графом Ферро, а непарні – з графом Шабером.
– А у високосний рік рахунок зрівняється, – докинув Годешаль.
– Замовкніть, панове! – суворо сказав Букар. – Хіба можна в конторі так глузувати з клієнтів? Адже вас можуть почути.
Тільки-но Дервіль провів полковника в свою спальню, як до кабінету зайшла графиня.
– Пані, – звернувся до неї повірений, – я не знав, чи захочете ви бачити графа Шабера, тож вирішив прийняти його і вас окремо. Та якщо ви захочете…
– Щиро вдячна вам, пане, за вашу увагу.
– Я склав проект угоди, умови якої можете оспорити і ви, і пан Шабер у процесі обговорення. Я буду переходити від вас до нього, щоб і ви, і він могли викласти мені свої резони – ті, які вам здадуться важливими, – і послідовно переказуватиму їх супротивній стороні.
– Починайте, пане, – мовила графиня, нетерпляче махнувши рукою.
Дервіль почав читати:
"Ми, нижчепідписані, граф Іакінф Шабер, бригадний командир, нагороджений великим офіцерським хрестом Почесного легіону, що проживає у Парижі на вулиці Мала Банкірська, з одного боку, і пані Роза Шапотель, дружина вищезгаданого графа Шабера, яка народилася в…"
– Не треба вступу, – урвала його графиня, – почнімо безпосередньо з умов.
– Але ж у вступі, – заперечив повірений, – коротко викладено, в якому становищі ви з графом перебуваєте одне щодо одного. Далі, в пункті першому, ви визначаєте при трьох свідках: двох нотарях і власникові молочарні, в якого проживає ваш чоловік, що їх я втаємничив у справу, зобов’язавши зберігати таємницю, – ви, повторюю, визнаєте: особа, про яку йдеться у документах, доданих до угоди і засвідчених відповідним актом, складеним вашим нотарем Александром Кротта, є справді граф Шабер, ваш колишній чоловік. У пункті другому граф Шабер, з огляду на ваші інтереси, зобов’язується, що скористається зі своїх прав лише у випадку, оговореному цим актом. Тобто, – докинув Дервіль мовби мимохідь, – якщо умови цієї таємної угоди не будуть виконані. Зі свого боку, – провадив повірений, – пан Шабер зобов’язується, що разом з вами поклопочеться в суді про постанову, яка анулює акт про його смерть і визнає ваш із ним шлюб розірваним.
– Ні, на це я рішуче не можу пристати, – мовила здивована графиня. – Я не хочу процесу. Ви знаєте чому.
– За пунктом третім, – незворушно вів далі повірений, – ви зобов’язуєтеся внести до державної скарбниці капітал, який дасть змогу вищезгаданому графові Іакінфу Шаберу отримувати пожиттєву ренту в сумі двадцять чотири тисячі франків на рік; проте у разі смерті полковника цей капітал перейде до вас…
– Ні, це забагато, – заперечила графиня.
– Ви сподіваєтеся, що домовитесь про меншу суму?
– Можливо.
– Чого ви, власне, хочете, пані?
– Я хочу… я не хочу суду… Я хочу…
– Щоб він так і залишився небіжчиком! – урвав графиню Дервіль.
– Пане, якщо ви правите двадцять чотири тисячі франків ренти, будемо позиватися, – сказала графиня.
– Авжеж, будемо позиватися! – здушеним голосом вигукнув полковник Шабер, розчахнувши двері спальні і зненацька поставши перед своєю дружиною; одна його рука була закладена за викот жилета, друга, випростана, звисала вниз; згадка про пережиті злигодні надавала цьому рухові якоїсь страхітливої виразності.
"Це він!" – подумала графиня.
– Забагато! – повторив старий солдат. – Я дав вам майже мільйон, а ви хочете вигадати на моєму нещасті. Ну що ж, тепер я вимагатиму і вас, і ваш статок. Майно у нас спільне, і наш шлюб не розірвано.
– Пане, таж ви зовсім не полковник Шабер! – вигукнула графиня, вдаючи, що вражена.
– Он як, – сказав полковник з невимовною іронією, – то вам потрібні докази? Я взяв вас із Пале-Рояля…
Графиня зблідла. Побачивши цю блідість під рум’янами, старий солдат був зворушений стражданням, якого він завдав жінці, що її колись палко кохав, і замовк; але йому було віддячено таким лютим поглядом, що він не стримався й додав:
– Ви були в…
– Благаю, пане, – мовила графиня, звертаючись до повіреного, – дозвольте мені піти звідси. Я приїхала не для того, щоб слухати такі жахіття…
Вона підвелася й вийшла. Дервіль кинувся в контору. Графині вже не було – вона вилетіла, мов на крилах. Повернувшись до кабінету, повірений побачив, що полковник, розлючений, швидко ходить туди й сюди по кімнаті.
– В ті часи, – сказав він, – кожен брав дружину там, де хотів; я звабився красою, і в цьому моя помилка. В неї немає серця.
– Ну, полковнику, хіба ж не мав я слушності, просячи, щоб ви сюди не потикалися? Тепер я не маю анінайменшого сумніву, що ви справді той, ким себе називаєте. Коли ви увійшли, графиня зробила порух, який не можна витлумачити двояко. Але ви програли процес – тепер ваша дружина знає, що вас не можна впізнати.
– Я вб’ю її…
– Безумець! Вас заарештують і зітнуть вам голову на гільйотині як убивці. До того ж ви навряд чи влучили б, стріляючи! А цього не можна подарувати, коли йдеться про вбивство власної дружини. Хай уже я виправлятиму ваші помилки, велика ви дитино! Йдіть додому. Будьте обережні – вона може наставити вам пастку й запроторити вас у Шарантон. Я подам ваші документи в суд, щоб запобігти будь-якій прикрій несподіванці.
– Бідолашний полковник послухався свого молодого добродійника і пішов, бурмочучи вибачення. Він повільно спустився темними сходами, поринувши у свої сумні думи, вражений ударом, може, найжорстокішим з усіх, до яких готувався, – аж коли на останній приступці почув шелестіння сукні, і перед ним з’явилася графиня.
– Ходімо, – сказала вона і взяла його за руку таким милим, знайомим рухом.
Цього жесту графині, звуку її голосу, тепер уже ніжного, було досить, щоб угамувати гнів полковника, і він слухняно пішов з нею до карети.
– Сідайте зі мною! – сказала графиня, коли лакей опустив підніжку.
І за мить полковник Шабер, мовби якимись чарами, вже сидів у кареті біля своєї дружини.
– Куди їхати, пані? – спитав лакей.
– В Гроле, – відповіла графиня.
Карета рушила з місця й покотила по Парижу.
– Пане… – мовила графиня до полковника, і в голосі її забриніла така незвичайна схвильованість, яка може зворушити людину до самісіньких глибин душі.
– В такі хвилини тремтить усе – серце, обличчя, тіло, душа, кожен нерв, кожна жилочка, навіть кожна часточка.