Так само, як розумом, а не душею страхався Біляй Степу.
Біляй знав, що менше волі було воєводам у каничів чи ілвичів, а в задніх землях роської мови воєводами поштурхувалися, як неробами, захребетниками родів. Біляй зігнув би гордий карк Всеслава. Зліший за Велемудра Біляй поквитався б з Всеславом за дружбу з викиднями, з горла вичавив би здобич, узяту на хозарах.
А Ратибор вклонявся князь-старшині, дотримуючись непотрібного обряду. Молодий воїн далекий граду й роду. Всі десять родів для нього рівні, як рівні вільні оратаї-ви-кидні, як рівні нові товариші по слободі, прислані від ілвичів і каничів. Слобода — рід Ратибора.
Брязнула клямка на хвіртці материного двору. Всередині було чисто, нічого даремно не валялося. Проте хазяйське око помітило б, що тут господарює не чоловіча, а жіноча рука — не така вправна із сокирою. Підгнивали стовпи, трухлявіли дошки, якими була обшита стіна клуні. А в цій
клуні минулого літа стояло шлюбне ложе Ратибора. Дрив-ніла і стріха в хліві, де, як добре запам'яталося Ратибору, тієї ночі так неспокійно бив копитами його слобідський кінь.
Зігнувшись, Ратибор ступнув у відчинені двері хати. Дім пах своїм особливим, навічно незабутнім запахом. Таке ж дерево, шкура, долівка, їжа, як і скрізь, а й різниться від інших домівок. Нічого не змінювалося, ніколи. Млава не принесла нічого нового, ніби розчинилася.
Вузька, на лікоть, але завдовжки на всю трисаженну стіну, рама ткацького верстата опиралася на стояни. І в довжину, і з торців на бруси стану були набиті в два ряди гострі кілочки з в'яза. Дві густі щітки кілочків були змайстровані так, що навпроти вузького — тільки аби проходила нитка — проміжку у внутрішньому ряду припадав кілочок зовнішнього ряду. Нескінченна нитка основи натягувалась вздовж кросен, з кожним разом захоплюючи то один кілочок, то другий.
Коли Ратибор зайшов, мати й дружина заплітали основу утоком. Пропустити човник 1 над першою, крайньою ниткою основи, просмикнути під другою, підняти над третьою, просмикнути над четвертою... вгору-вниз, вгору-вниз, від себе і до себе і вздовж по всій десятиаршинній довжині верстата. Жінки так ловко снували човниками, що важко було встежити за окремими дотиками до ниток, злитні рухи здавалися безперервними, ніби незалежними від майстрині. Закінчиться нитка — пальці наугад зв'язують вузлик. І знову вгору-вниз, вгору-вниз... Човники пурхали, прядки, випускаючи нить, крутилися, хилячись з легким скрипом і писком.
Хата велика, а всього народу в ній дві жінки. За роботою вони не чули стуку хвіртки. Кроки Ратибора, озутого в м'які калиги, навряд чи почув би й сліпий. Анея ткала спиною до дверей і щось розказувала невістці. Потягнувшись до веретена, Млава підняла голову. Побачивши чоловіка, вона завмерла з ниткою в руках. Ратибор бачив, як багрянець залив молоде личко. Млава ледь чутно мовила Анеї: "Мамо..." Стара оглянулася, Ратибор поклонився
1 Човник — плоска голка, широка, з вирізом. У вирізі зуб, за нього чіпляють нитку — утік.
13*
387
обом жінкам, дістаючи підлоги рукою. Анея відповіла кивком, Млава, не сходячи з місця, нагнулася над станом.
Анея уважно оглянула сина, ніби шукаючи змін. Напевно, її погляд міг бачити те, чого не помічали інші: син ще більше змужнів і ще більше здавався чужим. Ніщо не виказало Анеїної думки. її сухе обличчя, обрамлене хустиною, фарбованою мареною, залишалося непорушним. Така сама хустка, зав'язана під бороду, ховала міцно заплетені Млавині коси. Обличчя молодиці стало майже таким червоним, як хустина.
Ратибор підійшов до огнища, доторкнувся обома руками до каміння — вшанування предків і вогню-покровителя. Стара сказала синові, як гостеві:
— Сідай, коли твоя ласка.
Повернувшись до стіни, вона завершила свій ряд і ввіткнула човника на місце, за ремінець, прибитий збоку до стояна.
Кинувши на лавку мішок з похідними речами, Ратибор сів, оглядаючи хату, де він був тільки гостем.
Під сволоком, підв'язані лубком, висіли, довгі ясинові бруски. Ратибор нарубав їх минулої — ні, він згадав — позаминулої зими. Пора зняти і відвезти в слободу, дерево вистоялося, з нього можна вже виготовляти стріли і рато-вища-держална. Тільки очі людини, яка знає, що висить під покрівлею, могли вгледіти закопчені бруски.
Стіни знайомо втикані рядами дерев'яних кілків. Були вони різної довжини, і прямі, і гнуті, рівні і з голівками. Вбивали їх залежно від потреби не лише Ратиборів батько, а й, напевно, дід. На них вішались кожухи, шапки, сорочки. Чіплялись визублені серпи, розпірки із свіжими шкурками для просушування чи зброя. Жінки підвішували мотки пряжі, решета й сита, горшки. Деякі кілочки були прикрашені химерними голівками, в яких вільна художня вигадка на дозвіллі витворювала птахів, небувалих тварин, людей.
Ратибор знайшов страшну голову чаклуна з беззубим ротом до вух, довгим носом, загнутим, як дзьоб яструба, знайшов барана, ведмедя, схожого на людину. Тверде дерево, що послужило для забави, з часом стало твердим, як кістка. На верхніх кілочках ще збереглися зів'ялі пучки березових гілок — пам'ятка про свято першого листка жіночого дерева. Ратибор і не подумав, що він не спромігся того дня прийти із слободи в материнську хату.
Покинувши ткати, Анея поралася по хаті. Ратибор скинув шапку, короткий каптан з м'якої козячої шкури і залишився в довгій сорочці з коміром, вишитим в ялиночку червоною ниткою. Млава й далі снувала човником.
Верстати стояли в кожній хаті, готові до роботи, майже завжди заправлені тканиною. З ранніх років кожна дівчина вчилася прясти нитку з вовни, лляного і конопляного клоччя.
Маленькою вона допомагала старшим, до семи-восьми років стаючи справжньою пряхою. Вчитися ткати не дозволяв малий зріст, дівчаткам робили ослони, з яких вони тяглися за ниткою впоперек верстата.
Жінки виробляли мимохідь, на дозвіллі, щоденно. Полотна виростали непомітно, і кожен місяць вільно давав і три, і шість сажнів, ніби без натужної праці, за самою лише звичкою.
Ткали рівницю з рівної лляної нитки, цупку і таку міцну, що найдужчий чоловік не міг розірвати тканину. Це сурове полотно, яке називали і новиною, і кросном, ішло на жіночі сукні, на чоловічі сорочки, на онучі в чоботи. А іще
з міцнішої конопляної нитки виробляли тяжиуну-пістрю-
строкату різнобарвну тканину, що йшла на штани, чоловічі каптани, мішки. З пачіскової тонкої лляної ниті виробляли полотна, які вибілювали на сонці і при місяці. Полотно було жіночою тканиною, чоловіки його не носили — хіба що єдина шлюбна чоловіча сорочка шилася з такої тканини.
Для холодної пори ткали сукна з шерстяної пряжі на плащі й каптани. З козиного пуху виробляли легкі сукенця для жінок. Ромеї на Торжку-острові охоче брали всі вироби роського ткацтва. А росичі не звикли збувати багато тканини. Завжди ткали тільки для себе, без поквапу й принуки. Добротні тканини були напрочуд міцні. Одяг з рівниці та пістрі носився роками й роками. Отакий каптан із шерстяного утка та на конопляній основі служив господареві з його молодості до сивини, як і жінці козиний довгорукавий шушон. Лише в тяжкі роки, коли погано родив хліб, старші родовичі веліли виробляти тканини на обмін. Тоді всі зимові дні, вже не заради розваги, а через нестатки, жінки гнулися над кроснами до глибокої ночі при кволому побликуванні олійних каганців.
Ратибор не розумів, що Млава не відійде від верстата, поки не вгамує хвилювання. Тим часом Анея поставила на стіл закритий казан з варивом, яке залишалося до вечора гарячим на приску огнища, вміло пригорнутому попелом. Мати принесла сир, сірий і в'язкий, гострий запах якого Ратибор жадібно вловив здаля. Поруч з копченою шинкою
Анея поклала присілий хлібець, кольором і формою схожий на злиток заліза, що їх привозили ромеї.
"У хаті ще є хліб",— подумав Ратибор. Він не здогадувався, що жінки берегли трохи борошна тільки для його відвідин. Мати розрахувала, коли свої повернуться з торгу. Щойно вчора був спечений хліб для сина.
Зважившись відійти від верстата, Млава поставила на стіл корчажку з чорнуватими сотами торішнього збору, принесла глечик кислого молока. Не показуючи, що голодний, Ратибор пішов напитися. При вході на круглому табуреті стояв кадібець; ківшик з різьбленою пташиною ручкою плавав у темному квасі. Стривожені, з дна побігли бульбочки.
4
Тут життя йшло своє, інакше. Життя йшло без Ратибора, а він, не думаючи, не намагаючись знайти слова, смутно почував себе чужим. Дружина не підійшла до нього, а йому було байдуже.
Він звик бути на людях і вночі, на довгих нарах спільних хат у слободі. Він знав лише сповнену особливого значення самотність засідок. Мовчазні дні в далеких дозорах не відкривали йому потаємного в його власній душі. Він жив, він почував, навіть не знаючи, що в ньому самому приховується щось таке, не визначуване словом. Він не знав, що він потрібен їм, що матері буває тяжко не лише від роботи. Із звичним у молодості неусвідомленим непокірним ставленням до старших Ратибор звільняв себе від обов'язку. Своїм одруженням він заплатив викуп за себе і матері, й родові. Він не розумів, що, йдучи, він все-таки залишався.
Живому важко дається розуміння невічності свого буття, зрілість ще чогось навчить, а молодість не вірить у смерть. З молодого дерева легко опадають лусочки старої кори. Переспіле дерево зі скупістю старого сповільнює заміну кори і, померши, стоїть, як живе. Враз кора починає відпадати шарами, не під натиском нової, а поточена шашелем, і відкриває безнадійне спустошення.
Але в цій сім'ї не було лжі. Ратибор пішов з дому не для розгулу, не задля забаганок себелюбця. Природний був побут порубіжних племен. Жінки, як найслабші тільки не духом, а тілом, залишалися позаду, для них вічною долею була щоденна, ніколи не скінченна праця. Кожен робив своє.
Ратибор не помітив ножа, покладеного матір'ю, і витяг дарунок Індульфа. Залізо ніби само ввійшло в тугу шинку з жовтими прожилками сала. Нечутними кроками босих ніг до столу наблизилася Млава. Вона простягла руку, щоб узяти дивну річ.
У клинкові було щось чуже. Лезо, по-осиному гостре, загиналося, доповнюючи загальний згин клинка. Ніж нагадав жінкам ріг. Вибираючи майбутніх годувальниць із первісток, господині не беруть корів з такими рогами, особливий загин попереджає про люту вдачу худобини.
Від руків'я до жала протягнувся пруг, наче клинок був складений з двох листів, піднятих у місці зварювання.