П'ять зайвих хвилин сну сьогодні, п'ять зайвих завтра — і Жозуе прямо з кімнати Глорії почав ходити на лекції в коледж. Вчора він признався Арі Сантосу ("Я ніколи б не досяг успіху..."), сьогодні Ньо-Гало ("Яка жінка!"), вчора по секрету шепнув Насібу ("Заради всього святого, нікому лише не розповідайте!"), а ще колись Жоану Фулженсіо ("Вона чарівна, сеньйоре Жоан!") — і зв'язок учителя з утриманкою полковника невдовзі перестав бути дивиною для всього міста.
І не лише один Жозуе був нескромним — хіба можна замкнути кохання в серці, коли воно вирує і рветься назовні? — не лише він виявився необережним — хіба можна дочекатись півночі, аби пробратися в заборонений рай? Не на самого Жозуе лягла провина. Хіба сама Глорія не почала гуляти на майдані, залишивши сумне вікно, щоб бачити поближче свого коханого і усміхатися йому, коли той сидить у барі? Хіба не купувала вона в крамницях краватки, шкарпетки, чоловічі сорочки і навіть підштаники? Хіба не віднесла вона кравцеві Петронію, найкращому і найдорожчому в місті, заношений і заштопаний костюм учителя, щоб майстер пошив йому інший, з синього кашеміру — подарунок до дня народження Жозуе? Хіба не аплодувала вона йому в святковій залі префектури, коли він знайомив аудиторію з доповідачем? Хіба не вона, єдина серед півдюжини завсідників, відвідувала недільні збори літературного товариства Руя Барбози, з викликом проходячи повз старих дів, що повертались від десятигодинної меси? Захоплення Глорії літературою осуджували разом з падре Сесіліо Кінкіна і Флорзінья, сувора Доротея і люта Кремілдес.
— Краще б вона сповідалася в своїх гріхах...
— Незабаром ще, чого доброго, почне дописувати в газети...
Обурення досягло апогею, коли недільного вечора всі, хто гуляв на людному майдані, побачили через необережно прочинене венеціанське вікно будинку Глорії, як Жозуе в трусах розгулює по кімнаті. Старі діви збунтувались: це вже занадто, складається так, що порядній людині ніяк вийти на майдан.
А втім, через цю "розпусту" (як висловлювалась Доротея) скандалу не виникло, оскільки в Ільєусі на той час і так вистачало новин і подій. Всі були зайняті суперечками і обговореннями серйозніших і важливіших справ. Наприклад, після похорону полковника Раміро Бастоса гадали, хто обійме посаду, що звільнилася після нього? Дехто вважав за природне і справедливе — перехід посади до його сина Алфредо Бастоса, колишнього префекта, а нині депутата штату. Зважувались його плюси й мінуси. Алфредо нічим не відзначався, був мало енергійним — одне слово, не створеним для того, щоб керувати. Він був чесним, роботящим префектом, тверезим адміністратором і посереднім депутатом, а також справжнім дитячим лікарем, найкращим в Ільєусі. Одружений він був з нудною, педантичною жінкою, що вихвалялася своїм походженням. Більшість людей висловлювали зневіру до майбутньої урядової партії і в прогрес зони, кати міське врядування перейде до таких слабких рук. Отже людей, котрі бачили в Алфредо наступника Раміро, було небагато. Більшість дружно називала ім'я полковника Амансіо Леала, пов'язане з ризиком і неспокоєм. От справжній політичний спадкоємець Раміро. Синам Раміро Бастоса залишилися достатки, легенда про покійного полковника і безліч історій, щоб розповідати онукам. Але керівництво партією могло перейти тільки до Амансіо. Амансіо був другим після Раміро — до почестей і посад він був байдужим, проте брав участь в прийнятті всіх рішень: покійний господар краю зважав лише на його думки. Поширювались чутки про план Раміро і Амансіо об'єднати Бастосів і Леалів, видавши Жерузу за Берто, після того, як хлопець завершить навчання. Стара служниця Раміро розповідала, немовби вона чула, коли старий говорив про це за кілька днів до смерті. Відомо було також, що губернатор рекомендував запропонувати Амансіо місце, яке звільнилося в сенаті штату після смерті його кума.
Куди б спрямували долю зони какао і політичні прагнення місцевого уряду грубі руки Амансіо? Важко сказати, оскільки Амансіо був гарячкуватою, неврівноваженою і впертою людиною, вчинки якої неможливо було передбачити. Його друзі розхвалювали дві його якості: мужність і чесність. Але багато хто докоряв йому за впертість і нетерпимість. Проте всі були переконані, що виборча кампанія не закінчиться миром. Амансіо вдався до насильства.
То ж чи могла історія Глорії і Жозуе, що тривала вже кілька місяців без будь-яких ускладнень, зацікавити ільєусців, коли вони стояли на порозі таких подій? Лише старі діви, що мучились від заздрощів, дивлячись на обличчя Глорії, тепер постійно радісне й веселе, ще просторікували і обурювались. Потрібна була якась драматична або неймовірна подія, що порушила б солодку одноманітність їхнього щастя, щоб ільєусці знову згадали про них. Ось коли Коріолано дізнається про їхні стосунки і викине одного із своїх славнозвісних коників, тоді, мабуть, варто буде взятися за них. Ільєусці більше не обурювались, не лаяли Жозуе альфонсом, як це було спершу, не обговорювали більше його поем, в яких він із непристойними подробицями описував ночі в ліжку Глорії. До Жозуе і Глорії вони повернуться лише тоді, коли Коріолано стане відомо про зраду наложниці. Це буде цікаво.
Проте нічого цікавого не трапилось. Це було ввечері, порівняно рано, близько десятої години, коли закінчились сеанси в кінотеатрах і бар "Везувій" був переповнений. Насіб ходив від столика до столика і повідомляв відвідувачам про наступне відкриття "Комерційного ресторану". Жозуе зайшов до Глорії вже понад годину тому. Він махнув рукою на всі перестороги і не звертав жодної уваги на осуд сімейних громадян, а також деяких окремих осіб, на зразок Маурісіо Каїреса. Та й взагалі здавалося, що їхній зв'язок нікого вже не цікавить.
В барі зсували стільці, коли Коріолано в селянському одязі з'явився на майдані і рушив до будинку, де раніше мешкала його родина і де тепер його коханка насолоджувалась з молодим учителем. Виникла ціла низка запитань: чи він озброєний, чи шмагатиме Глорію нагаєм, чи зчинить бучу і чи стрілятиме? Коріолано всунув ключ у двері. В барі захвилювалися ще більше. Насіб вийшов на узбіччя широкого тротуару. Всі затамували дух, чекаючи крику і, можливо, пострілів. Але нічого не трапилось. В будинку Глорії панувала тиша.
Минуло кілька довгих хвилин, відвідувачі бару перезиралися між собою. Ньо-Гало схвильовано схопив Насіба за руку. Капітан запропонував підійти до будинку Глорії, аби запобігти трагедії. Жоан Фулженсіо висловився проти цієї нескромної ініціативи:
— Не варто. Б'юсь об заклад, нічого не трапиться.
І справді, нічого не трапилось, коли не рахувати, що з будинку вийшли під руку Глорія і Жозуе і пішли по набережній, щоб обминути розворушений, мов вулик, "Везувій". Десь згодом служниця виставила на тротуар вузли, валізи, гітару і нічний горщик, єдину пікантну деталь у всій цій історії, потім умостилась на найбільшій валізі і почала чекати. Двері було замкнено зсередини. Через деякий час прийшов носій і забрав речі. Це було вже після одинадцятої, коли бар майже спорожнів.
А за кілька днів трапилась подія, яка зовсім заступила попередні. Амансіо Леал відвідав Мундіньйо Фалкана. Після похорону Раміро Бастоса фазендейро поїхав на свої плантації. Там він провів кілька тижнів, не подаючи жодних ознак життя. Виборчу кампанію було раптово припинено в зв'язку зі смертю старого лідера. Складалось враження, немовби опозиціонерам вже ні з ким боротися, а представники уряду немовби не знали, як діяти без шефа, що керував ними стільки років. Зрештою, Мундіньйо і його прибічники знову заворушились. Але поки що обережно, без колишнього ентузіазму і пожвавлення, якими знаменувався початок кампанії.
Амансіо Леал вийшов з поїзда і рушив прямо до контори експортера. Було десь початок на п'яту, торговельний центр вирував. Звістка про приїзд Леала миттю облетіла все місто ще до того, як його бесіда з Мундіньйо закінчилась. На тротуарі проти будинку експортера зібрались цікаві, вони стояли, задерши голови, і стежили за вікнами контори Мундіньйо.
Полковник потиснув руку супротивнику, умостився зручніше в кріслі, але відмовився від лікеру, кашаси і сигари.
— Сеньйоре Мундіньйо, увесь цей час я боровся проти вас. Це я звелів спалити газети.— М'який голос Амансіо, його єдине око і виразно мовлені слова свідчили про рішучість, яка була наслідком тривалих роздумів.— Я послав жагунсо, що стріляв у Арістотелеса.
Полковник запалив сигарету і провадив далі:
— Я знову ладен був вивернути Ільєус навиворіт. Адже коли я був молодим, то в гурті з кумом Раміро вже зробив це одного разу.— Він замовк, немовби пригадуючи деталі.— І тепер жагунсо моїх і деяких ваших друзів були напоготові, щоб вирушити до міста і вплинути на наслідки виборів.— Амансіо поглянув своїм єдиним оком на експортера і усміхнувся.— Один жагунсо, надзвичайно добрий стрілець, мій давній товариш, призначався для вас.
Мундіньйо слухав зосереджено. Амансіо палив сигарету.
— Дякуйте кумові, що ви залишились живим, сеньйоре Мундіньйо. Якби він не помер, на цвинтарі лежали б ви. Але Господь не захотів і прикликав його першого.
Полковник замовк, можливо, згадуючи про покійного друга. Мундіньйо чекав, трохи збліднувши.
— Тепер усе закінчилось. Я був проти вас тому, що кум значив для мене більше, аніж брат, він був мені батьком. Я ніколи не турбувався, аби довідатись — чия правда? Навіщо? Ви були проти кума, і я був проти вас. І коли б він жив, я пішов би разом з ним хоч супроти самого диявола! — Амансіо на хвилю замовк.— На канікулах мій син побував тут...
— Я з ним познайомився. Ми не раз розмовляли.
— Мені це відомо. Він сперечався зі мною: доводив, що правда на вашому боці. Я, звичайно, не змінив своїх переконань, але і ламати хлопця теж не захотів. Я прагну, аби він був незалежним і думав самостійно. Заради цього я працюю і заробляю гроші — щоб мої сини не відчували нестатків, щоб вони могли зайняти найвище становище в суспільстві, коли тільки забажають цього.
Амансіо знову замовк і затягнувся. Мундіньйо сидів нерухомо.
— Потім кум упокоївся. Я поїхав на плантації, почав розмірковувати. Хто посяде місце кума? Алфредо? — Він зневажливо махнув рукою.— Це приємний хлопчина, добре лікує дітей, але в останньому — копія своєї матері, а вона якась нетутешня.