Людський дух не є ні Богом, ні божественним. Такі всезнайки бачать лише шкаралупу подій, а не їхнє ядро. Наслідок вони плутають із причиною. Через цей недогляд, на жаль, виникає багато лжевчень та перебільшень. Тому наголошую я ще раз: Божа Сила, яка всякчас пронизує Творіння та покоїться в ньому, надається всім людським духам лише в борг. Користуючись нею, вони можуть її спрямовувати, однак не мають її в собі – вона їм не притаманна! Божественному тільки ця Сила притаманна. Воно використовує її, одначе, тільки на добро, тому що Божественне зовсім не знає темряви. Людські ж духи, які беруть її в борг, готують собі таким чином могилу!
Тому закликаю я всіх іще раз наполегливо: тримайте вогнище вашого воління та мислення чистим, ви встановлюєте цим мир і будете щасливі! Подальше Творіння стане нарешті таким чином схоже на Пратворіння, в якому панують тільки Світло і радість. Це все – в руках людини, в умінні кожного свідомого себе людського духу, який більше не буде залишатися чужинцем у цьому Подальшому Творінні! — —
Доволі багато моїх слухачів і читачів мають невисловлене бажання, щоб для роз'яснення я описав якусь точну картину таких подій, показав живу перспективу для кращого розуміння. Але іншим це завадило б. Можливо, будуть і такі, хто скаже, що я таким чином послабив би серйозність викладеного, тому що відтворення живих подій у цих рівнях можна легко сприйняти за фантазії чи яснобачення. Схоже мені навіть уже довелося почути, коли я опублікував мої доповіді "Святий Ґраль" і "Люципер". Одначе люди, які досліджують глибоко, духовні вуха яких іще не закриті, відчують при цьому, навіщо я це кажу. Вони лиш оцінять картину, яку я хочу запропонувати на доповнення, бо знають, що це не фантазії, не яснобачення, а щось більше.
Отже, розгляньмо приклад: утопившись, мати позбавила себе життя і при цьому також затягла з собою свою дворічну дитину в земну смерть. Під час потойбічного пробудження вона виявить себе потопельницею в похмурих мулистих водах, бо остання жахлива мить душі оживе в Етерній речовинності. Це місце, де всі подібні до неї разом із нею терплять те саме в безперестанних муках. Вона при цьому тримає на руках свою дитину, яка в смертельному переляку вхопилася за матір, хоча в земному вчинку вона, перш ніж утопитися, кинула дитя в потік. Ці жахливі миті вона, залежно від її душевних властивостей, має переживати коротший чи довший проміжок часу, мусить, отже, повсякчас бути потопельницею, без кінця, залишаючись при цьому при свідомості. Це може тривати десятиліттями, і навіть довше, доки в її душі пробудиться справжнє волання по допомогу, що виникає в чистому смиренні. А це не так легко, бо навколо – лише все споріднене з нею, але зовсім немає світла. Вона чує жахливу лайку та прокльони, брутальні слова, бачить лише бездушну грубість.
Із часом, можливо, у неї спершу пробудиться порив принаймні захистити від цього свою дитину або вивести її з цього страхітливого оточення та повсякчасної небезпеки і мук. Сповнена жаху, вона тому, потопаючи сама, тримає її над смердючою в'язкою поверхнею, тоді як багато хто з тих, що перебувають поруч, намагаються вхопитися за неї та затягти її в глибину.
Ці важкі свинцеві води, що ожили етерноречовинно, ще не набули чітких обрисів думок самогубців-потопельників, як і всіх тих, хто ще перебуває на Землі та виношує в собі схожі думки. Їхні думки вступають у зв'язок між собою та, обопільно притягуючись, щоразу взаємно підсилюються, при цьому муки нескінченно поновлюються. Ці води неодмінно висохли б, якби замість такого підживлення потекли хвилі свіжих, відрадних, життєрадісних думок від Землі.
Турбота про дитину, яка з материнського інстинкту з часом може вирости до турботливої і трепетної любови, віднайде достатньо сили, щоб утворити для матері перший щабель на сходах порятунку, що виведуть її з цих мук, які вона створила для себе через такого роду передчасне припинення свого земного буття. Бажаючи вберегти дитину від мук, до яких сама ж і призвела, вона підживлює в собі шляхетне, яке зрештою спроможеться піднести її до найближчого, не настільки похмурого оточення.
Дитина на її руках, одначе, не є насправді живою душею дитини, яку вона, вбивши, затягла з собою в потік. Така несправедливість неможлива. У більшості випадків жива душа дитини грається на сонячній галявині, тоді як дитина на руках матері, яка бореться за неї, лише… примара, ожиле утворення відчуття убивниці, а також… дитини! Це може бути утворення провини, яке виникло під гнітом усвідомлення власної провини, або утворення відчаю, утворення ненависти, утворення любови, все одно, матері здається, що це сама жива дитина, бо це утворення цілком схоже на неї і навіть так само рухається, кричить і т. д. На таких подробицях та численних варіантах я зупинятися не хочу.
Можна описати незліченні події, природа яких завжди точно пов'язана із вчинками, що їм передували.
Але одну хочу я навести для прикладу, як вона з Цьогобіччя переходить у Потойбіччя.
Припустимо, що жінка або дівчина всупереч своєму бажанню опинилася в становищі, коли має стати матір'ю, і, на жаль, як це дуже часто трапляється, намагається якось цьому запобігти. Хоча в особливо сприятливому випадку все й відбулося без тілесного ушкодження, та все одно тим це не спокутувано. Етерноречовинний світ як оточення після земної смерти все точно відзначає, і вплинути на нього неможливо. У мить, коли це сталося, етерноречовинне тіло майбутньої дитини чіпляється за етерноречовинну шию матері, яка скоїла протиприродний вчинок, щоб не відриватися від цього місця, аж доки вчинок буде спокутувано. Цього не помічає, звичайно, згадана дівчина або жінка, доки вона в груборечовинному тілі живе на Землі. Як наслідок тут нею щонайбільше зрідка оволодіває дещо прикре почуття, тому що маленьке етерноречовинне тіло дитини співвідносно з груборечовинним тілом легке, як пір'їнка, а сьогодні більшість дівчат надто отупіли, щоб відчувати цей маленький тягар. Це отупіння, однак, аж ніяк не поступ і також не ознака міцного здоров'я, а навпаки, воно означає реґрес, є ознакою душевного очерствіння.
У мить земного вмирання, одначе, важкість та щільність тільця дитини, що повисло на шиї матері, стануть однорідними з відтепер етерноречовинним тілом матері, яке вийшло із земного тіла, і, отже, безумовним тягарем. Це стане для етерноречовинного тіла матері відразу такою ж самою незручністю, як це було б на Землі, якби груборечовинне тіло дитини вчепилося за її шию. Залежно від роду того, що відбулося раніше, це може зрости до муки задушення. Мати мусить у Потойбіччі носити це тіло дитини з собою, і не звільниться по-справжньому від нього доти, доки в ній пробудиться материнська любов і вона турботливо, докладаючи всіх зусиль, намагатиметься забезпечити тілу дитини весь потрібний догляд, відмовившись від власної зручности. До цього, одначе, дуже часто лежить довгий тернистий шлях!
Ці події не позбавлені, звичайно, також певної трагікомічности. Лише уявімо собі, що якась людина, для якої зникла перегородка між Цьогобіччям і Потойбіччям, приходить у родину або товариство. Там, мабуть, сидять дами за жвавою розмовою. Одна з жінок або "дівиць" під час бесіди з моралізаторським обуренням кидає зневажливі судження стосовно своїх ближніх, тоді як відвідувач бачить, що саме на шиї цієї такої ревної та гордої захисниці суспільної моралі висить одне або навіть кілька дитячих тілець. І не лише це, але навіть на кожній іншій людині висять чітко видимі діяння її справжнього воління, які часто перебувають у ґротесковій суперечності до її слів і до того, ким вона намагається здаватись і в який спосіб утверджує себе перед світом.
Як часто судді бувають значно більше обтяжені провиною, ніж ті, кому вони виносять вирок. Як швидко спливуть скороминущі земні роки, і тоді стоятимуть вони перед своїм Суддею, для якого діють інші Закони. І що тоді?
Груборечовинний світ може людину, на жаль, у більшості випадків легко ввести в оману, натомість в Етерноречовинному світі таке неможливе. Там мусить людина, на щастя, справді пожати те, що посіяла. Тому нікому не треба впадати у відчай, якщо тут, на Землі, ще тимчасово переважає несправедливість. Жодна зла думка не залишиться неспокутуваною, навіть якщо вона не стала груборечовинним вчинком.
70. Окультне навчання, м'ясна їжа чи рослинна їжа
У своїх прагненнях шанувальники окультного навчання і так званої реформи життя поставили перед собою високу мету, досягнення якої означатиме подальший етап у розвитку людства. Настане час, коли цієї важливої мети буде досягнуто. Тепер бурхливе наростання зусиль у цьому напрямку належить, одначе, лише до процесу бродіння цього нового часу.Тоді ж як провідники окультних прагнень, маючи найкращі наміри, у цій їм самим невідомій царині проклали абсолютно хибний шлях і не досягли нічого іншого, крім того, що темряві утворили вільну дорогу та збільшили для людства потойбічні небезпеки, так звані реформатори життя для досягнення своєї вартої схвалення мети заходять надто далеко вперед, із огляду на теперішній час! Обом сторонам треба розпочинати свою діяльність по-іншому. Духовні вправи вимагають основи вищого роду, ніж це було раніше. Тут треба прокласти зовсім інший шлях, аби зуміти дійти до вершини. Теперішній шлях веде лише в глибокі нетрі Потойбіччя, в яких більшу частину прибічників окультизму охоплює темрява, затягуючи їх у безодню.
Правильний шлях мусить уже від початку вести вгору, він не повинен спершу загубитися в неповноцінному оточенні щонайбільше тієї самої сходинки. Обидва шляхи не мають між собою нічого схожого, вже за своєю основною природою вони зовсім різні. Правильний шлях одразу внутрішньо підносить угору, отже, вже від початку йде у височінь, не стикаючись із рівноцінним етерноречовинним оточенням, тим паче з неповноцінним, бо це не потрібно, оскільки в нормальному розумінні має бути тільки прагнення вгору від Землі. Тому ще раз серйозно застерігаю від усілякого акробатизму духу.
Дух під час свого земного існування для повного досягнення своєї мети буття потребує, безперечно, здорового сильного тіла в нормальному з земної точки зору стані.