— Знає, що я не здатний висловлюватися як слід, коли йдеться про щось особливе, і стоїть собі та дивиться на мене, відбираючи ваш дорогоцінний час і роблячи з мене справжній спектакль, замість допомогти бодай єдиним складом. Це не по-синівському, Семі, — сказав містер Веллер, витираючи лоба, — і дуже далеко гід того.
— Ти ж сказав, що сам говоритимеш, — боронився Сем. — Звідки міг я знати, що ти пропадеш з самого початку.
— Ти мусив бачити, що я неспроможний говорити,— відповів батько.— Я збочив з вірного шляху, зі мною скоїлися різні неприємності, а ти не допомагаєш мені. Мені соромно за тебе, Семі.
— Річ у тім, сер, — злегка вклонившися, сказав Сем, — що хазяїн забрав з банку свої гроші.
— Дуже добре, Семі, дуже добре! — із задоволеним виглядом, притакуючи головою, схвалив містер Веллер. — Я не хотів говорити з тобою гостро, Семі. Дуже добре. Гарний початок. Тепер і кінчай ураз.
Містер Веллер від вдячності хитнув головою незвичайну кількість разів і напружено чекав, коли Сем буде продовжувати.
— Ви можете сісти, Сем,— сказав містер Піквік, бачачи, що розмова триватиме довший, ніж він того сподівався, час.
Сем уклонився й сів.
— Батько забрав п'ятсот тридцять фунтів, сер.
— Правильно, Семі, — ствердив містер Веллер.
— До цієї суми треба додати ще гроші, які він виторгував за будинок і за майно, і все це разом становитиме тисячу сто вісімдесят фунтів.
— Ого! — сказав містер Піквік.— Дуже радий. Вітаю вас, містер Веллер, з такою вдалою операцією.
— Заждіть хвилинку, сер, — старий джентльмен урочисто підніс угору руку. — Далі, Семі.
— Гроші в нього, — з деякою нерішучістю провадив Сем, — і він хоче примістити їх у якесь певне місце, де вони не пропали б. Бо як вони залишаться в батька, то він або позичить їх комусь, або накупить коней, або загубить гаманець, або взагалі зробить якусь дурницю.
— Дуже добре, Семі, — хитнув головою старий з таким задоволеним виглядом, немов Сем вихваляв його розважливість та обачність. — Дуже, дуже добре!
— Отже, — казав далі Сем, нервово пощипуючи свій капелюх, — отже, він узяв гроші з банку і прийшов сюди зі мною, щоб... щоб запропонувати чи просити... одне слово...
— Одне слово, — нетерпляче перебив містер Веллер, — одне слово, сказати, що мені вони не потрібні. Я, знаєте, кучер на диліжансі, і мені нема де переховувати їх. Або платити кондукторові за те, щоб вони були в нього, або класти їх у ящик для речей і спокушати пасажирів. Якщо ви візьмете їх від мене, я буду дуже вам вдячний, сер. Може, — тут містер Веллер нахилився до вуха містера Піквіка, — може, вони придадуться вам, щоб сплатити оці ваші судові витрати. Зрештою, нехай гроші будуть у вас, доки я не попрошу повернути їх мені. — По цих словах містер Веллер поклав кишенькову книжку на коліна містерові Піквіку, схопив капелюх і вибіг з кімнати з швидкістю, якої аж ніяк не можна було сподіватися від такого тілистого джентльмена.
— Затримайте його, Сем, приведіть назад зараз же! Містер Веллер, ідіть сюди! — репетував містер Піквік.
Сем бачив, що його пан не жартує і, впіймавши батька вже на сходах, силоміць потяг його назад.
— Друже мій, — сказав містер Піквік, взявши старого за руку, — ваше довір'я зворушило мене.
— При чому тут довір'я, сер? — пручався містер Веллер.
— Запевняю вас, мій друже, грошей у мене більше, ніж я потребую; значно більше, ніж може витратити їх людина мого віку, — сказав містер Піквік.
— Ніхто не може сказати, скільки він витратить, доки в нього є ще гроші в кишені.
— Мабуть, що не може, — погодився містер Піквік,— але я не збираюся робити спроби витрачати всі свої гроші, і тому думаю, що завжди матиму їх досить. Візьміть, прошу, це назад, містер Веллер.
— Добре, — з похмурим виглядом сказав старий,— я візьму. А ти занотуй мої слова, Семі. Тепер уже я напевне зроблю якусь дурницю.
— Не роби краще, — умовляв його Сем.
Містер Веллер подумав трохи і, застібаючи свій сюртук, рішуче промовив:
— Я відкуплю заставу.
— Що? — скрикнув Сем.
— Заставу, — крізь зуби процідив старий. — Триматиму заставу, Семі. Прощайся з своїм батьком, синку. Він орендуватиме заставу.
Загроза була така жахлива, а рішучість старого така непохитна, що містер Піквік не встояв і, поміркувавши хвилину, сказав:
— Гаразд, я візьму гроші, містер Веллер. Може, і справді я приміщу їх краще, ніж примістили б ви.
— Оце так! — зрадів містер Веллер. — Безперечно, ви примістите їх краще, ніж я.
— Ну, годі про це, — промовив містер Піквік, ховаючи кишенькову книжку в шухляду.— Дякую за довіру, мій друже. А тепер сідайте. Я хотів би порадитися з вами.
Стримуваний сміх з нагоди такого блискучого успіху візиту, що кривив містерові Веллеру не саме обличчя, а й руки і все тіло, поступився місцем повній свідомості своєї гідності, коли він почув ці слова.
— Заждіть хвилинку за дверима, Сем, — сказав містер Піквік.
Сем зараз же пішов.
Містер Веллер мав надзвичайно мудрий і здивований вигляд, коли містер Піквік почав розмову такими словами:
— Ви, скільки я знаю, не великий прихильник шлюбів, містер Веллер.
Містер Веллер похитав головою. Він не міг говорити. Йому спало на думку, що якась вража вдова полонила таки містера Піквіка.
— Чи звернули ви увагу на молоду дівчину, що зустріла вас, коли ви приїхала з вашим сином?
— Так, я бачив ту молоду дівчину, — відрубав містер Веллер.
— Ну, і що ви про неї думаєте? Скажіть тільки відверто, містер Веллер.
— Мені здалося, вона дуже гарненька й струнка жінка, — з виглядом знавця сказав старий.
— Так воно і є, — ствердив містер Піквік. — Ну, а як вам подобались її манери?
— Вельми симпатичне й відповідне дівча.
Точний зміст, укладений у цей останній прикметник, був неясний, але з тону, яким його сказано, виходило, що вжили його в позитивному розумінні, і містер Піквік залишився вдоволений.
— Вона дуже цікавить мене, містер Веллер, — сказав містер Піквік.
Містер Веллер кашлянув.
— Я маю на увазі, що бажаю їй добра і хотів би, щоб вона була щаслива й забезпечена. Розумієте?
— Цілком зрозуміло, — відповів містер Веллер, не розуміючи ще нічого.
— Ця молода особа прихильна до вашого сина.
— До Семюела Веллера! — скрикнув родитель.
— Так, — ствердив містер Піквік.
— Це — природна річ, — зауважив містер Веллер, поміркувавши трохи, — природна, але досить небезпечна. Семі мусить бути обережним.
— Що ви хочете сказати? — спитав містер Піквік.
— Стерегтися говорити їй щонебудь, — пояснив містер Веллер. — Бути обачним, щоб його не змусили сказати такого, що скидалось би на пропозицію одружитися. Ви ніколи не можете почувати себе спокійним, містер Піквік, коли вони зазіхають на вас. Ніколи не знаєш, коли вклепаєшся, і поки ви тільки міркуєте, вони вже злапали вас. Мене самого оженили так, сер, перший раз, і Семі був наслідком цих хитрощів.
— Ви не дуже заохочуєте мене закінчувати те, що я почав говорити, — промовив містер Піквік,— але краще вже я скажу відразу. Не тільки та молода особа прихильна до вашого сина, містер Веллер, але й син ваш — прихильний до неї.
— Такі речі батькові вуха завжди слухають з приємністю, — відповів містер Веллер.
— Я помічав це багато разів, — вів далі містер Піквік, удаючи ніби не чує останнього зауваження містера Веллера, — і не маю вже ніякого сумніву щодо цього. Уявіть собі, що я хотів би влаштувати їх як чоловіка та жінку при якомунебудь ділі, і це дало б їм змогу жити цілком пристойно. Що ви сказали б на це, містер Веллер.
Спершу пропозиція одружити одного з його близьких змусила містера Веллера скривитися. Але з часом, докладніш обговоривши справу з містером Піквіком, а головне, дізнавшись од нього, що Мері не вдова, старий став здатливіший. Містер Піквік мав на нього великий вплив, та вразила його й зовнішність Мері, і він, правду казати, кинув уже на неї не один, зовсім не батьківський, погляд. Нарешті він сказав, що не заперечуватиме проти намірів містера Піквіка й охоче слухатиме його порад. Вловивши його на слові, містер Піквік дуже зрадів і покликав Сема назад у кімнату.
— Оце ми з вашим батьком говорили про вас, Сем, — почав був містер Піквік, відкашлюючись.
— Про тебе, Семюел,— протекторським тоном ствердив містер Веллер.
— Я не сліпий, Сем, і бачу, що ви довгий уже час почуваєте більше ніж приязнь до покоївки містера Вінкла, — провадив містер Піквік.
— Чуєш, Семі? — так же урочисто спитав містер Веллер.
— Сподіваюся, сер, — звернувся Сем до свого пана, — сподіваюся, що ви не вбачаєте нічого поганого в приятельських стосунках молодого чоловіка з дівчиною, та ще такою хорошою й скромною.
— Звичайно, не вбачаю,— запевнив його містер Піквік.
— Ні в якому разі, — ласкавим тоном заспокоїв сина містер Веллер.
— Настільки не вбачаю і вважаю їх за такі природні, що ладен навіть підтримати ваші прагнення в цьому напрямку й допомогти вам у разі потреби. З приводу цього ми саме й розмовляли з вашим батьком. Погодившися з ним...
— І встановивши, що леді не вдова, — вкинув слово містер Веллер.
— І взявши на увагу, що леді не вдова, — усміхнувся містер Піквік, — я дійшов такого висновку, Сем. Я хочу звільнити вас від ваших теперішніх обов'язків, а на вдячність за вашу відданість допомогти вам одружитися з цією дівчиною і створити собі незалежне життя. Я пишатимусь тим, — тут тремтячий від хвилювання голос містера Піквіка набув своєї звичайної сили й звучності, — я пишатимусь і буду щасливий дбати про ваш добробут і в дальшому.
Впала коротка мовчанка, а потім Сем трохи приглушеним, а проте рішучим голосом сказав:
— Дуже вдячний за вашу добрість, сер, але цього бути не може.
— Не може бути?.. — вкрай здивований скрикнув містер Піквік.
— Семі, — поважно промовив містер Веллер.
— Я кажу, що цього не може бути, — на тон вище повторив Сем — Як ви житимете без мене, сер?
— Недавні зміни в родинному становищі моїх друзів, безперечно, відіб'ються й на моєму житті, дорогий мій друже,— сказав містер Піквік. — До того ж я стаю старий і потребую спокою та відпочинку. Мандрування мої скінчилися, Сем.
— Як можете ви знати це, сер? — відповів Сем.— Подумайте тільки. Уявіть собі, що ви роздумались — а це зовсім не неймовірно, бо душа у вас ще як у двадцятип'ятирічного, — що ж з вами станеться без мене? Ні, це неможливо, сер; неможливо.
— Дуже добре, Семі; в цьому багато правди, — похвально сказав містер Веллер.
— Я говорю, добре обміркувавши все, Сем, і певний, що додержу слова, — похитав головою містер Піквік.— Нові місцевості не існують для мене.