Ця похмура думка зробила їй послугу в хвилину вінчання. Біла сукня миттю перетворила дівчину в молоду. Могила — теж своєрідні заручини.
Дерюшетта ніби випромінювала внутрішнє сяйво. Ніколи вона не була такою вродливою, як в ту мить. Недолік Дерюшетти полягав у тому, що вона була гарненькою, але не красунею. Її краса грішила, якщо можна назвати гріхом надмір миловидності. У хвилини душевного спокою, тобто за відсутності пристрасті й скорботи, Дерюшетта, як ми вже зазначали, була особливо привабливою. А зараз відбулося перетворення чарівливої дівчини в ідеал дівочої чистоти. Дерюшетта, звеличена любов'ю і стражданнями, піднялася, — хай мені буде прощений цей вислів, — на вищий ступінь у своєму ангельському чині. Вона була такою ж цнотливою, але в ній появилось більше гідності, такої ж свіжої, але ще запашнішої. То була стокротка, яка перетворилася в лілію.
На її щоках ще не до кінця висохли недавні сльози. В куточку її усміхненого рота бриніла сльозинка. Ледве помітні сліди сліз — потаємна і солодка окраса щастя.
Декан, стоячи перед вівтарем, поклав палець на розкриту Біблію і голосно запитав:
— Чи не перечить хтось цьому шлюбові? Ніхто не відповів.
— Амінь, — мовив декан.
Ебенезер і Дерюшетта ступили на крок до превелебного Жакмена Ерода. Декан сказав:
— Джое-Ебенезер Кодре! Чи хочеш ти взяти собі за дружину цю ланку?
— Так, — відповів Ебенезер.
— Дюранда-Дерюшетта Летьєрі, — вів далі декан, — чи хочеш узяти собі цього молодика за чоловіка?
Знемагаючи від надміру щастя й радості, як лампада, що гасне від надміру масла, Дерюшетта ледь чутно прошепотіла:
— Так.
Згідно з обрядом англіканського вінчання, декан, оглянувшись, звернувся у темну пустку церкви з урочистим запитанням:
— Хто віддає цю жінку чоловікові?
— Я! — гукнув Жільят.
Запала мовчанка. Ебенезер і Дерюшетта, що захлиналися від блаженства, раптом відчули, як у них тоскно стиснулося серце.
Декан уклав праву руку Дерюшетти в праву руку Ебенезера, і Ебенезер сказав Дерюшетті:
— Дерюшетто! Беру тебе за дружину, і будеш ти кращою чи гіршою, багатшою чи біднішою, хворою чи здоровою, любитиму тебе до самої смерті, в чому даю тобі свою клятву.
Декан уклав праву руку Ебенезера в праву руку Дерюшетти, і Дерюшетта сказала Ебенезерові:
— Ебенезере! Беру тебе за чоловіка, і будеш ти кращим чи гіршим, багатшим чи біднішим, хворим чи здоровим, любитиму й слухатимусь тебе до самої смерті, в чому даю тобі свою клятву.
Декан запитав:
— А де ж обручка?
То була непередбачена обставина. В Ебенезера, захопленого подіями зненацька, обручки не виявилось.
Жільят зняв з мізинця золотий перстень і подав його деканові. Очевидно, то була обручка, куплена вранці у ювеліра в торговельних рядах.
Декан поклав обручну на Біблію, потім вручив її Ебенезерові. Ебенезер узяв тремтячу руку Дерюшетти і, надівши обручку на безіменний палець, виголосив:
— Цією обручкою я поєднуюся з тобою.
— В ім'я отця, і сина, і святого духа, — промовив декан.
— Хай буде так, — озвався паламар. Декан підвищив голос.
— Ви поєднались у шлюбі.
— Хай буде так, — сказав паламар.
— Помолімося, — закінчив декан.
Ебенезер і Дерюшетта повернулись лицем до поставця і опустились на коліна.
Жільят, стоячи, нагнув голову.
Вони стали на коліна перед богом, а він схилявся перед тягарем власної долі.
IV
"Твоїй дружині, коли ти оженишся"
Виходячи з церкви, вони побачили, що "Кашмір" почав готуватися до відплиття.
— Ви не запізнилися, — сказав Жільят.
Вони знову пішли стежиною до маленької бухточки. Молоді йшли попереду, Жільят — за ними.
Ебенезер і Дерюшетта скидались на двох сновид. Вони й надалі були мов у тумані, але вже інакше. Не усвідомлювали, де вони і що з ними робиться; поспішали кудись машинально, а куди — не знали, забули про все на світі, відчували тільки, що належать одне одному, і були неспроможні зв'язати двох думок. Людина не може мислити, коли її охоплює екстаз, так само, як плавець, потрапивши у вир. Із нетрищ мороку вони раптом шубовснули в Ніагару молодості, радості. Їх наче перенесли до раю. Вони не промовляли жодного слова, тим красномовніше говорили їхні душі. Дерюшетта міцно стискала руку Ебенезера.
Жільятові кроки позаду них вряди-годи нагадували про його присутність. Вони були до краю зворушені, але не говорили й слова: надмір почуттів повергає в заціпеніння. Це було прекрасно, але гнітило, Вони одружилися. Все інше вони відкладали на "потім", вони ще побачаться з Жільятом; він учинив дуже гарно, ось і все. В глибині душі вони гаряче, хоч і несвідомо, дякували йому. Дерюшетта думала про те, що повинна в чомусь розібратись, але згодом. А тим часом вони приймали його допомогу. Вони віддавали себе в розпорядження цієї рішучої, безоглядної у вчинках людини, волею якої було створено їхнє щастя. Звертатись до нього, розмовляти з ним було не в їхніх силах. Надто багато вражень нахлинуло на них відразу. Moжна було їм пробачити їхнє самозабуття.
Події іноді уподібнюються до граду. Вони сиплються на вас неочікувано. Ви приголомшені ними. Випадковості, навально вриваючись у звичайне, спокійне життя, зразу ж роблять усе, що відбувається, незбагненним для тих, кого вони знедолюють. Людина не розбирається в тому, що з нею трапилося. Її розчавлено, але вона цього й не знає, її увінчено, але вона цього не розуміє. Так, зокрема, сталося і з Дерюшеттою, котра за кілька годин пережила багато потрясінь: спочатку
запаморочливе захоплення — Ебенезер у саду; потім кошмар — страховисько, оголошене її чоловіком; потім відчай — ангел, розправивши крила, готовий відлетіти; а тепер — радість, нечувана радість, яка ховає в собі нез'ясовне, — страховисько поєднує її, Дерюшетту, з ангелом; смертельна мука завершується шлюбом; а цей Жільят —
учора згуба, сьогодні — порятунок. Вона не розуміла, що тут до чого. Було очевидним, що з самого ранку Жільят тільки тим і клопотався, щоб повінчати їх; він зробив усе: замінив Летьєрі, зустрівся з деканом, добився дозволу на шлюб, підписав необхідну для цього заяву, а без цього вінчання не відбулося б. Та Дерюшетта цього не розуміла; зрештою, якби вона й зрозуміла, що сталося, то так і не збагнула б, чому.
Заплющити очі, подякувати в думках, забувши про землю і про життя, дозволити цьому доброму генієві вознести себе на небеса — єдине, що залишалося робити. Пояснення зайняло б багато, надто багато часу, а просто подякувати — цього було б замало. І Дерюшетта мовчала в солодкому дурмані щастя.
В них усе ж таки лишилася дещиця тверезого розуму: дорогу вони розрізняли. Морська губка і під водою місцями не втрачає білизни. Здорового глузду у них лишилося настільки, що вони ще відрізняли море від землі і "Кашмір" від інших суден.
За кілька хвилин вони були вже біля затоки.
Ебенезер першим увійшов у човен. Дерюшетта мала намір ступити за ним, вона відчула, як хтось легенько сіпнув її за рукав. То був Жільят, який торкнувся пальцем її сукні.
— Мадам! — промовив він. — Адже ви не збиралися від'їжджати. Я подумав, що, може, вам знадобляться сукні і білизна. На борту "Кашміра" на вас чекає куферок з усім, що треба для жінки. Цей куферок мені дістався від моєї матері. Він був призначений для жінки, на якій я оженюся. Дозвольте подарувати його вам.
Дерюшетта наче прокинулась від своїх марень. Вона обернулася до Жільята. Тихим, ледве чутним голосом Жільят вів далі:
— І ще одне... я не хочу вас затримувати, але, бачите, мені треба пояснити вам. У той день, коли трапилося лихо, ви сиділи в нижній залі і сказали одне слово.
Звичайно, ви цього не пам'ятаєте, це зрозуміло. Ніхто не мусить пам'ятати все, що каже. Мес Летьєрі тоді дуже бідкався. Воно й правда, пароплав був чудовий і користь давав неабияку. Лихо прийшло з моря; весь народ у нашому краї хвилювався.
Це цілком природні речі, вони самі собою забуваються. Врешті, то був тільки корабель, який загинув у скелях. Не можна весь час думати про нещасливий випадок.
Мені б хотілося сказати вам тільки одне: я почув, що ніхто не піде туди, тому пішов я. Вони казали, що це неможливо, але зовсім не це виявилось неможливим.
Дякую, що ви затримались на хвилину і слухаєте мене. Зрозумійте, мадам, адже я поїхав туди, зовсім не думаючи, що це може вас образити. Зрештою, це було так давно. Я знаю, що ви поспішаєте. Був би час, порозмовляли б, дещо пригадалося б, але це ні до чого. Все почалося з того дня, коли випав сніг. А потім я проходив якось повз вас, і мені здалося, що ви усміхнулись. Цим і пояснюється все. А вчора я не встиг забігти додому, щоб перевдягнутись; я тільки-но повернувся з роботи, був у лахмітті, налякав вас, вам стало погано. Я завинив перед вами, не можна показуватись людині у такому вигляді.
Прошу вас, не гнівайтесь на мене. Оце майже все, що я хотів би вам сказати. Ви від'їжджаєте. Стоятиме гарна погода. Вітер дме зі сходу. Прощайте, мадам. Я правильно зробив, що трошки порозмовляв з вами, чи не так? Адже це остання хвилина.
— Я все думаю про ваш куферок, — відповіла Дерюшетта. — Чому б вам не подарувати його вашій дружині, коли ви оженитесь?
— Я, мабуть, ніколи не оженюся, — сказав Жільят.
— Жаль, бо ви добрий. Дякую вам.
І Дерюшетта усміхнулась. Жільят усміхнувся їй у відповідь.
Потім він допоміг їй вступити в човен. Не минуло й чверті години, як човен з Ебенезером і Дерюшеттою причалив до "Кашміра", що стояв на рейді.
Велика могила Жільят пішов уздовж берега, швидко проминув порт Сен-П'єр, потім попрямував до Сен-Сансона, ідучи понад морем. Він ховався від перехожих, уникав доріг,
запруджених з його ж таки вини народом.
Ще з давніх пір, як нам відомо, він один міг обійти весь край вздовж і впоперек, не потрапляючи нікому на очі. Йому відома була кожна стежина, він вибирав забуті й звивисті доріжки; у нього були звички здичавілої, полохливої істоти, якої ніхто не любить; він намагався бути подалі від людей. Ще дитиною, не бачачи привітності в очах оточуючих, він виробив у собі цю звичку; згодом відлюдькуватість стала частиною його вдачі.
Він обійшов площу й солеварню. Час від часу оглядався і дивився на рейд — "Кашмір" уже підняв вітрила. Вітру майже не було. Жільят ішов швидше, ніж плив "Кашмір". Він крокував уздовж прибережних скель над самою водою, низько схиливши голову.