Маріус ще вважав Козетту негарною, коли Козетта вже знаходила його вродливим. Але він не звертав на неї уваги — то й вона була до нього байдужа.
Проте вона не могла не помітити, що в нього гарне волосся й очі, гарні зуби й приємний голос, — коли іноді він розмовляв із товаришами, — що він ходить із певною грацією, хоч і трохи незграбно, що він, правда, здається бідним, але обличчя в нього розумне, позначене виразом благородства й простоти.
Того дня, коли їхні погляди зустрілись і висловили все, що може висловити погляд, Козетта спершу нічого не зрозуміла. Замислена, повернулась вона на Західну вулицю, куди Жан Вальжан, за своєю звичкою, саме переселився на півтора місяця. Прокинувшись наступного ранку, вона подумала про незнайомого юнака, який так довго був байдужим і холодним, а тепер раптом звернув на неї увагу, і десь у глибині душі відчула дитячу радість, що тепер вона йому нарешті помститься. Знаючи, що вона гарна, Козетта несвідомо відчула, що в неї з’явилася зброя. Жінки граються зі своєю красою, як ото діти з ножем. І часто раняться об неї самі.
Читач пам’ятає, як вагався й тремтів Маріус. Він сидів на своїй лаві й не наближався. Це розсердило Козетту. Одного дня вона сказала Жанові Вальжану: "Тату, прогуляймося трохи в той бік". Бачачи, що Маріус до неї не йде, вона сама пішла до нього. Хоч як це дивно, але перше кохання робить юнака боязким, а дівчину, навпаки, сміливою.
Коли того дня вони зустрілись поглядами, Маріус мало не збожеволів, а Козетта затремтіла. Починаючи від тієї миті, вони стали боготворити одне одного.
Перше відчуття, яке спізнала Козетта, — це невиразний і глибокий смуток. Козетта не знала, що таке кохання. Досі вона й не чула цього слова. Та й слово "любов" у монастирі ніколи не вживали в його земному значенні. Отож Козетта не знала, як назвати те, що вона почала відчувати. Та хіба людина менш хвора через те, що не знає, яку назву дати своїй хворобі?
Волею випадку кохання явилося їй саме таким, яке найбільше відповідало стану її душі. Це було обожнювання здалеку, німе споглядання, боготворіння когось зовсім незнайомого. То була ява юності іншій юності, нічна мрія, яка втілилася в живий образ, проте лишилася мрією, — одне слово, далекий коханий, що живе в ідеальному світі, видіння, що набуло чітких обрисів. Більш відчутне знайомство наполохало б Козетту, адже в той час вона ще була занурена в сутінки монастирського життя. Дитячі страхи змішувалися в ній з чернечими. У такому душевному стані їй був потрібен не коханець і навіть не коханий: їй потрібне було видіння. І вона стала обожнювати Маріуса, як щось прекрасне, осяйне, недосяжне.
А що крайня наївність межує з крайнім кокетуванням, то вона ділком відверто усміхалася йому й анітрохи не бентежилась.
Маріус і Козетта не розмовляли, не віталися, не були знайомі; як ото небесні світила, розділені мільйонами льє, вони тільки бачили одне одного — і цим жили.
Так помалу Козетта перетворювалася на чарівну жінку. Вона знала, що вродлива, й не здогадувалася про те, що закохана. І ставала кокетлива — через свою невинність.
5. Одна печаль веде за собою іншу
У хвилину небезпеки в людині пробуджується особливий інстинкт. Стара й вічна мати-природа глухо застерігала Жана Вальжана про Маріусову присутність, і Жан Вальжан здригався в найтемніших глибинах своєї душі. А Маріус, попереджений тією самою матір’ю-природою, робив усе від нього залежне, щоб не потрапляти на очі батькові. А проте бувало, що Жан Вальжан його помічав. Маріусова поведінка не завжди здавалася природною. Він перестав підходити до них близько, сідав віддалік і вдавав, ніби читає. Навіщо він прикидався? Колись він приходив у старому сурдуті, тепер на ньому щодня був новий. Він одягав рукавички. Одне слово, Жан Вальжан від усієї душі зненавидів цього молодика.
По Козетті нічого не можна було вгадати. Підсвідомо вона приховувала свої почуття. Але між бажанням наряджатись, яке останнім часом виникло в Козетти, і звичкою цього незнайомця щодня вдягати новий сурдут начебто існував якийсь зв’язок, вельми прикрий для Жана Вальжана. Можливо, то була випадковість, але випадковість загрозлива.
Ніколи Жан Вальжан не заговорював із Козеттою про Маріуса. Одного тільки разу він не зміг стриматись і сказав: "Який у того молодика самовпевнений вигляд!"
— Якого молодика? А, ви про того! — відповіла Козетта, так ніби побачила його уперше в житті.
"Ну й дурень же я! — подумав Жан Вальжан. — Вона його досі навіть не помітила. Я сам його їй показав".
О наївність старих! О лукавство дітей!
Так уже повелося з давніх-давен: коли кохання долає перші перешкоди, дівчина не потрапляє до жодної пастки, а юнак потрапляє в кожну. Жан Вальжан розпочав проти Маріуса таємну війну, про що Маріус із властивою його віку та коханню тупістю навіть не здогадувався. Жан Вальжан влаштовував юнакові безліч каверз. Він приходив до Люксембурзького саду невчасно і приходив сам-один, без Козетти, він сідав на іншу лаву, а якось умисне забув свого носовичка. Маріус необачно потрапляв у всі тенета і на всі запитання, поставлені на його шляху Жаном Вальжаном, простодушно відповідав: "Так!" Тим часом Козетта і далі успішно вдавала цілковиту байдужість, і зрештою Жан Вальжан дійшов висновку: "Той дурило справді вклепався в Козетту, але Козетта навіть не здогадується, що він існує".
Одначе його серце болісно стискалося. Та мить, коли Козетта закохається, могла настати з хвилини на хвилину.
Одного тільки разу Козетта припустилася помилки і страшенно налякала Жана Вальжана. Коли він підвівся з лави, після того як вони просиділи три години, Козетта вигукнула: "Уже!"
Жан Вальжан не урвав їхніх прогулянок до Люксембурзького саду, не бажаючи вдаватися до крайніх заходів і насторожувати Козетту. Але протягом тих годин, таких солодких для двох закоханих, коли Козетта всміхалася Маріусові, а той не бачив нічого на світі, крім коханого осяйного личка, — протягом тих годин Жан Вальжан спопеляв юнака жахливим і грізним поглядом. Дивлячись на Маріуса, він відчував, як знову оживають ті темні глибини його душі, де колись було стільки люті.
"Як? Він знову тут, цей шмаркач! Чого він сюди прийшов? Він крутиться біля мого щастя, щоб украсти його!"
"Авжеж! — міркував Жан Вальжан далі. — Чого він собі шукає? Любовної пригоди! А як же я? Невже я був найжалюгіднішим з усіх людей, а потім і найнещасливішим, невже я шістдесят років проповзав навколішки, вистраждав усе, що тільки можна вистраждати, постарів, не бувши молодим, прожив без батьків, без родичів, без друзів, без жінки й без дітей, залишив свою кров на каменях і тернях, на всіх дорогах і мурах, невже я був лагідним, коли до мене ставилися жорстоко, і добрим, коли з мене знущалися, спокутував лихо, яке вчинив, і простив лихо, яке вчинили мені, — невже все це тільки для того, щоб усе зникло, розвіялося й пропало в ту саму мить, коли я нарешті винагороджений, коли я маю те, чого прагнув — і чого заслужив своїм мученицьким життям! Невже я втрачу Козетту, втрачу своє життя, свою єдину радість, свою душу через те, що якомусь лобуряці заманулося тинятись у Люксембурзькому саду!"
І в очах його спалахували зловісні вогники. Це вже не людина дивилась на іншу людину — так дивляться тільки на свого лютого ворога. Так сторожовий пес позирає на злодія.
Що сталося далі, читач уже знає. Маріус поводився вкрай необачно. Одного дня він провів Козетту додому. Другого дня заговорив із воротарем. Воротар сказав Жанові Вальжану: "Що то за цікавий молодик, добродію, який про вас розпитував?" Наступного вечора Жан Вальжан кинув на Маріуса той погляд, який Маріус нарешті помітив. Через тиждень Жан Вальжан перебрався на вулицю Плюме. Він заприсягнувся, що ноги його більше не буде ні в Люксембурзькому саду, ні на Західній вулиці.
Козетта не нарікала, вона нічого не казала й нічого не запитувала. Вона вже досягла того віку, коли бояться зайвим словом зрадити себе. А Жан Вальжан не мав ніякого досвіду в цих нещастях, бо їх він якраз і не звідав. Тому він не міг збагнути, що означає Козеттина мовчанка. Він тільки помітив, що вона сумує, і на душі в нього стало тяжко.
Одного разу, бажаючи перевірити Козетту, він запитав у неї:
— Хочеш піти до Люксембурзького саду?
Промінь світла осяяв її бліде личко.
— Так, — сказала вона.
Вони пішли до саду. Минуло три місяці, й Маріус уже туди не ходив. Маріуса там не було.
Наступного дня Жан Вальжан запитав Козетту:
— Хочеш піти до Люксембурзького саду?
— Ні, — сумно й лагідно відповіла вона.
Смуток Козетти ображав і сердив Жана Вальжана. Що відбувається в цій душі, такій юній і вже такій непроникній? Не раз Жан Вальжан усю ніч просиджував біля свого ліжка, обхопивши голову руками й запитуючи себе: "Що діється з Козеттою? Про що вона може думати?"
Який тужливий погляд звертав він у такі хвилини до монастиря, до тієї оселі янголів, звідки він так по-дурному пішов своєю охотою! Як він каявся, що вчинив таке божевілля: повернув Козетту в світ! Скільки разів цей бідолашний герой — жертва власного самозречення — повторював собі: "Що я накоїв!"
А втім, він нічим не зраджував себе перед Козеттою. Він ніколи при ній не сердився, ніколи не мовив їй грубого слова. Він ставився до неї ще з більшою ніжністю й добротою, ніж завжди.
Мучилась і Козетта. Вона страждала через те, що Маріуса не стало, так само несвідомо, як колись раділа від того, що він є. Коли Жан Вальжан перестав водити її на звичні прогулянки, жіночий інстинкт підказав їй, що не слід наполягати, і що коли вона виявить байдужість до Люксембурзького саду, батько її туди поведе. Але Жан Вальжан прийняв мовчазливу згоду Козетти. Вона розкаялась. Та було вже пізно. Коли батько таки повів її до Люксембурзького саду, Маріуса вона там не побачила. Отже, він зник, і всьому кінець. Чи побачить вона його коли-небудь знову? Серце в неї болісно стискалося.
І ніщо більш не приносило їй радості; вона перестала помічати, зима надворі чи літо, сонячна погода чи дощ, співають чи не співають пташки, цвітуть чи не цвітуть жоржини або волошки, їй стало цілком байдуже, перекрохмалена чи недокрохмалена принесена від пралі білизна, чи Туссен добре побазарювала; Козетта залишалася пригніченою, неуважною, вона зосередилась на одній тільки думці й дивилася на все безвиразним і пильним поглядом людини, яка вдивляється в темряву, де щойно зникло видіння.
А втім, вона теж нічим не зраджувала себе Жанові Вальжану — її личко, як і завжди, було лагідне, тільки дуже бліде.
Козеттина блідість турбувала Жана Вальжана.
— Що з тобою? — не раз запитував він.
— Нічого, — відповідала Козетта.
І бачачи, що він теж сумний, у свою чергу запитувала:
— А ви, тату, що з вами таке?
— Зі мною? Нічого, — відповідав він.
Ці два створіння, що так зворушливо любили одне одного і так довго разом жили, тепер страждали одне біля одного й одне через одного, страждали мовчки, не нарікаючи, усміхаючись.
Книга четверта
Допомога знизу може бути допомогою з неба
1.