Але ти, Гаррі, запропонував дуже добру ідею — простий спосіб з'ясувати, що на нас чекає.
— Але ж ми не знаємо, що то була за почвара, — вимовив Гаррі, дивлячись на лиховісно гладесеньку воду.
— Тобто, що то були за почвари, — уточнив Дамблдор. — Дуже сумніваюся, що вона тут одна. То що, йдемо далі?
— Пане професоре?
— Що, Гаррі?
— Як ви гадаєте, нам доведеться заходити в озеро?
— В оце озеро? Хіба що нам дуже не пощастить.
— А ви не думаєте, що горокракс на дні?
— Та ні... я думаю, що горокракс посередині.
І Дамблдор вказав на невиразне зелене світло в центрі озера.
— То нам треба буде перетинати озеро, щоб до нього дістатися?
— Думаю, що так.
Гаррі замовк. У його уяві виникли всілякі водяні почвари, велетенські зміюки, демони, водяники й ельфи...
— Ага, — Дамблдор знову зупинився; тепер Гаррі таки наштовхнувся на нього й від несподіванки заточився над темною водою, проте Дамблдор ухопив його за рукав здоровою рукою і відтягнув назад. — Вибач, Гаррі, я мав би тебе попередити. Відійди до стіни, будь ласкавий; здається, я знайшов потрібне місце.
Гаррі не розумів, що мав на увазі Дамблдор; ця ділянка темного узбережжя здавалася йому такою самісінькою, як і всі інші, але Дамблдор начебто помітив там щось особливе. Цього разу він обмацував пальцями не кам'яну стіну, а просто повітря, ніби сподівався знайти й схопити щось невидиме.
— Ого, — радісно вигукнув Дамблдор за кілька секунд. Його долоня стисла в повітрі щось невидиме для Гаррі. Дамблдор підступив до води; Гаррі нервово спостерігав, як носаки Дамблдорових черевиків з пряжками звисали з самого краю кам'яного виступу. Стискаючи в повітрі долоню, Дамблдор другою рукою підніс чарівну паличку і вдарив її кінчиком себе по кулаці.
Миттю просто з повітря виник товстелезний позеленілий мідний ланцюг, що тягнувся з глибини озера прямо до стиснутої Дамблдорової долоні. Дамблдор ударив по ланцюзі, і той почав по-зміїному прослизати крізь його кулак, падаючи кільцями на землю з брязкотом, що відлунював від кам'яних стін, і підтягуючи щось з глибин чорної води. Гаррі аж зойкнув, коли поверхню розрізав примарний ніс малесенького й зеленого, як і сам ланцюг, човника. Човник гладенько, майже не залишаючи хвиль, підпливав до того місця на березі, де стояли Гаррі й Дамблдор.
— А як ви знали, що він там був? — здивувався Гаррі.
— Чари ніколи не зникають безслідно, — пояснив Дамблдор, коли човник легенько стукнувся об берег, — і ці сліди бувають часом дуже виразні. Я ж був у Тома Редла вчителем. Мені знайомий його стиль.
— А цей... цей човен безпечний?
— Думаю, що безпечний. Волдемортові, якби йому раптом забаглося поглянути на горокракс чи забрати його звідси, і самому треба було б перетнути озеро, не дратуючи тих почвар, що він їх тут позаводив.
— То ті водяні потвори нічого нам не вдіють, якщо ми будемо у Волдемортовому човні?
— Гадаю, нам усе ж варто змиритися, що рано чи пізно вони збагнуть — ми аж ніяк не Лорд Волдеморт. Але поки що все йде непогано. Вони дозволили нам підняти човна.
— Але чому дозволили? — Гаррі ніяк не міг викинути з голови видиво щупальців, що в його уяві вигулькували з темної води, щойно вони відпливуть від берега.
— Мабуть, Волдеморт вважав, що ніхто, крім надзвичайно могутнього чаклуна, човна не знайде, — припустив Дамблдор. — Гадаю, він знехтував такою малоймовірною можливістю, що хтось таки розшукає човен; він вірив, що тих перешкод, яких він тут нарозставляв, ніхто, крім нього, не подолає. Побачимо, чи так воно насправді.
Гаррі придивився до човника — справді крихітний.
— Не схоже, що він розрахований на двох. Чи він нас обох витримає? Не виявиться, що ми для нього заважкі?
Дамблдор усміхнувся.
— Волдеморта турбувала не вага, а магічна сила, спроможна перетнути озеро. Скоріш за все, цей човен зачакловано так, що він може перевозити не більше як одного чарівника за раз.
— Але ж тоді...
— Не думаю, Гаррі, що він тебе врахував. Ти ще неповнолітній і не маєш відповідної кваліфікації. Волдеморт і припустити не міг, що сюди потрапить шістнадцятирічний підліток: малоймовірно, щоб на тлі моїх магічних сил були помічені й твої.
Не можна сказати, що ці слова піднесли Гаррі дух; мабуть, Дамблдор це зрозумів, бо відразу додав:
— Волдемортова помилка, Гаррі, Волдемортова помилка... з віком усі стають дурні й забудькуваті, недооцінюючи юність... ну от, тепер ти підеш перший, але дивись, не торкайся води.
Дамблдор ступив крок убік, і Гаррі обережно заліз у човен. Дамблдор теж зайшов і кинув скручений ланцюг на дно. Вони ледве втислися вдвох; Гаррі не міг зручно вмоститися — коліна стирчали над облавками човна, який одразу поплив. Не чути було ані звуку, крім шовковистого шелестіння човна, що розсікав носом воду; він рухався без їхньої допомоги, наче невидимий канат підтягував його до світла в центрі озера. Незабаром вони вже не бачили стін печери; здавалося, ніби пливуть десь у морі, що не мало хвиль.
Гаррі глянув униз і побачив, як у чорній воді іскриться й мерехтить відблиск його чарівної палички. Човен залишав на скляній поверхні слід, що нагадував тріщинки на темному дзеркалі...
І тут Гаррі побачив щось мармурово-біле, що линуло на глибині кількох сантиметрів під поверхнею.
— Пане професоре! — вигукнув він, і його переляканий голос розкотився відлунням понад нерухомою водою.
— Гаррі?
— Здається, я побачив у воді руку... людську руку!
— Я в цьому не сумніваюся, — спокійно озвався Дамблдор.
Гаррі придивився до води, шукаючи зниклу руку, й до горла йому підступила нудота.
— То та почвара, що вистрибувала з води?..
Але Гаррі отримав відповідь, перш ніж Дамблдор устиг щось сказати; світло чарівної палички ковзнуло по воді й вихопило мертвяка, що плив горілиць під поверхнею: його очі були ніби оповиті павутиною, а волосся й одяг снувалися навколо нього, мов дим.
— Там трупи! — зойкнув Гаррі не своїм голосом.
— Так, — незворушно підтвердив Дамблдор, — але поки що не звертай на них уваги.
— Поки що? — перепитав Гаррі, відводячи погляд від води, щоб подивитися на Дамблдора.
— Поки вони пливуть собі мирно під нами, — пояснив Дамблдор. — Не треба боятися трупів, Гаррі, так само, як і темряви не треба боятися. Лорд Волдеморт, який насправді боїться і того, й того, з цим не згоден. Але тут він знову виявляє брак мудрості. Коли ми зіштовхуємося зі смертю й темрявою, то лякаємося невідомості й більше нічого.
Гаррі промовчав; він не хотів сперечатися, але від думки, що довкола них і під ними плавають трупи, ставало дибки волосся; крім того, він не вірив, що вони безпечні.
— Але ж один з них стрибав, — намагався він говорити так само врівноважено й спокійно, як і Дамблдор. — Коли я хотів викликати горокракс, один труп вистрибнув з озера.
— Так, — погодився Дамблдор. — Я впевнений, що тільки-но ми заберемо горокракс, то вони стануть дуже войовничі. Проте, як і більшість створінь, що перебувають у холоді й темряві, вони бояться світла й тепла, і ми цим скористаємось, якщо виникне така потреба. Вогонь, Гаррі, — з усмішкою пояснив Дамблдор у відповідь на здивоване обличчя Гаррі.
— Ага... ясно... — швидко погодився Гаррі. Він повернув голову, щоб глянути на зеленкувате сяйво, до якого невблаганно наближався човен. Йому було важко вдавати, що він не боїться. Величезне чорне озеро, яке кишить мерцями... минула вже, здається, ціла вічність після того, як він зустрів професорку Трелоні, а тоді віддав Ронові й Герміоні фелікс-феліціс... раптом він пошкодував, що не попрощався з ними тепліше... а Джіні взагалі не побачив...
— Ще трохи, — підбадьорив його Дамблдор.
І справді, зеленаве світло нарешті почало збільшуватися, і за кілька хвилин човен зупинився, легенько стукнувшись об щось таке, чого Гаррі спочатку не розгледів, але тоді підняв освітлену чарівну паличку й побачив, що вони допливли до невеличкого кам'яного острівця просто посеред озера.
— Стережися, щоб не торкатися води, — ще раз нагадав Дамблдор, коли Гаррі вилазив з човна.
Острівець був не більший за Дамблдорів кабінет: один великий гладенький камінь, на якому не було нічого, крім джерела того зеленкуватого світла, зблизька значно яскравішого. Гаррі примружився й подивився на нього уважніше; спочатку подумав, що то якась лампа, але згодом розгледів, що світло випромінювала схожа на сито спогадів кам'яна чаша, що стояла на п'єдесталі.
Дамблдор наблизився до чаші, Гаррі ступив за ним. Стоячи пліч-о-пліч, вони зазирнули всередину. Чаша була заповнена смарагдовою рідиною, яка й випромінювала це фосфоричне сяйво.
— Що це таке? — тихо запитав Гаррі.
— Точно не знаю, — відповів Дамблдор. — Але щось набагато страшніше, ніж кров і трупи.
Дамблдор закотив рукав мантії і простяг почорнілу долоню до поверхні тієї рідини.
— Не треба, пане директоре, не торкайтесь!..
— Я й не можу торкнутися, — ледь помітно всміхнувся Дамблдор. — Бачиш? Я не можу сягнути далі, ніж осюди. Спробуй сам.
Гаррі теж сягнув рукою в чашу і спробував торкнутися рідини. Рука наштовхнулася на невидимий бар'єр сантиметрів за два від поверхні. Хоч як він намагався, але пальці не могли подолати перепону зі щільного й непроникного повітря.
— Відійди, Гаррі, — звелів Дамблдор.
Він підняв чарівну паличку і, тихенько щось бурмочучи, почав робити якісь складні рухи над поверхнею рідини. Нічого не сталося, хіба що рідина засяяла ще яскравіше. Гаррі мовчав як риба, доки Дамблдор працював, але за якийсь час директор опустив чарівну паличку, і Гаррі вирішив, що вже можна говорити знову.
— Пане директоре, ви думаєте, що горокракс там?
— О, так. — Дамблдор уважніше придивився до чаші. Гаррі побачив у зеленій рідині перевернуте відображення його обличчя. — Але як до нього добутися? У цю рідину не можна проникнути рукою, її не можна "щезнути", розділити, зачерпнути або відлити, а також не можна трансфігурувати, зачаклувати чи будь-яким іншим чином примусити її змінитися.
Дамблдор автоматично підняв чарівну паличку, крутнув нею в повітрі й упіймав кришталевий келих, витворений з нічого.
— Я з цього можу зробити єдиний висновок — цю рідину треба випити.
— Що? — очманів Гаррі. — Ні!
— Думаю, що так: тільки випивши її, я зможу спорожнити чашу й побачити, що там на дні.
— А що, як... що, як це вас уб'є?
— Та я не думаю, що воно аж так подіє, — безтурботно сказав Дамблдор.