Я вже бачив її тінь над собою, дай же лі єні знову її обійняти! Я впаду перед нею на коліна, я благатиму в неї пробачення, я віншуватиму її з боротьбою, з перемогою над собою, і тобі побажаю щастя, я приведу їй мого Фелікса, ходімо. Де ти її сховала? Не муч її, не муч мене довше невідомістю. Ти досягла своєї мети. Де ти її ховаєш? Ходімо. Я її освітлю цією свічкою,, щоб знову побачити її укохане обличчя.
Він стягнув стару зі стільця, а вона втупилася в нього, і сльози потоком полилися з її очей від невимовного жалю.
— Який жахливий омил дав вам хоч на мить цю облудну надію? — заволала стара.— Авжеж, я сховала її, тільки глибоко в могилі; ні сонячне сяйво, ні ця скромна свічка ніколи більше не освітлять її милого обличчя. Заведіть славного Фелікса на її могилу і скажіть йому: "Тут лежить твоя мати, яку батько твій прокляв, не вислухавши". Кохане серце її не б'ється більше від нетерпіння вас побачити, не чекає вона в сусідній кімнаті кінця моєї оповістки, чи моєї казки. Сховано її в темній коморі, куди не входить наречений і звідкіль не вийде назустріч жодна наречена.
Вона впала па підлогу біля стільця і гірко плакала. Вільгельм вперше уповні переконався, що Маріани нема на світі. Глибокий жаль обійняв його. Стара встала.
— Більше нічого мені вам сказати! — покликнула вопаІ кинула йому на стіл теку.— Ось листи, вони повністю присоромлять вашу жорстокість. Прочитайте їх, не заплакавши, коли зможете.
Вона тихенько вийшла, а Вільгельм цієї ночі не зва-жився відкрити теку з листами. Він сам і подарував її Маріані, і знав, що кожний листочок, від нього отриманий, вона дбайливо туди ховала. Другого ранку він переміг себе, розв'язав стрічку, і звідтіль посипались маленькі цидулки, написані олівцем його власною рукою, і нагадали йому все, що трапилося з першого дня їх чудесного знайомства аж до останнього дня їхньої жорстокої розлуки. З пекучим болем прочитав він також ті кілька записок, що були до нього написані і що їх, як видно з їх змісту, Вернер відсилав їй назад.
"Жодна з моїх записок не може дійти до тебе, і моїх прохань, моїх благань ти не можеш почути. Чи вже ж ти сам видав цього жорстокого наказа? Невже я ніколи тебе не побачу? Ще пробую раз, прошу тебе, прийди, о, прийди! Я не хочу тебе втримати, мені б тільки ще хоч раз пригорнути тебе до мого серця".
"Коли я, бувало, сиділа біля тебе, держала твої руки, дивилася в твої очі і з серцем, вщерть повним кохання і довіри, промовляла до тебе: "Дружино моя вірна, коханий мій!" — ти так любив це слухати, я так часто мусила це тобі повторяти, то скажу ще раз: "Дружино моя вірна, коханий мій! Будь добрим, як ти був тоді, прийди і не дай мені загинути у моїм розпачі!"
"Ти вважаєш, що я винна, хай я винна, але не так, як ти думаєш. Прийди, зроби мені єдину втіху,— я хочу, щоб ти знав про мене все, а там хай хоч що буде".
"Благаю тебе, прийди не лише заради мене, а й заради тебе самого. Я почуваю ті нестерпні муки, які ти переживаєш, намагаючись уникнути мене. Прийди, щоб не така л^ахлива була наша розлука! Я, можливо, ніколи не була гідніша тебе, як цієї хвилини, коли ти штовхаєш мене па безмежні страждання".
"Ради бога, ради всіх святих, ради всього, що може зворушити людське серце, волаю до тебе! Йдеться про душу, про життя, про два життя, з яких одне повинно
бути дороге тобі навіки. Твоя підозра не дасть тобі повірити, але і в смертну годину я скажу: дитина, яку я під серцем ношу,— твоя. Відколи я тебе покохала, ніхто інший навіть руки мені не потис. О, якби ж твоє кохання, якби ж твоя щирість товаришили мені в юності моїй!"
"Ти не хочеш мене вислухати! Тоді, що ж, я мушу замовкнути. Але ці листи не загинуть, можливо, промовлять вони до тебе, коли саван закриє мої уста, а голос твого каяття не досягне вже мого слуху. Крізь усе моє сумне життя аж до останньої хвилини єдиною втіхою мепі буде, що я перед тобою не маю вини, хоч і не смію назвати себе невинною".
Вільгельм не міг далі чптати; він увесь віддався своєму горю, але ще важче йому стало, коли прийшов Лаерт, від якого треба було приховати свої переживання. Лаерт приніс гаманець із дукатами, лічив їх і перелічував і запевняв Вільгельма, нічого, мов, кращого немає, як стояти на дорозі до багатства; тоді для нас ніде нема ні перешкод, ні затримок. Вільгельм згадав свій сон і посміхнувсь; але раптом пригадав і аж вжахнувся, що в тому сумному сні Маріана покинула його, щоб піти за вмерлим батьком, і як вони обоє привидами ширяли по саду.
Лаерт розвіяв його задуму і повів у кав'ярню. Тут навколо Вільгельма зразу зібралось кілька осіб, які раніше залюбки зустрічалися з ним у театрі. Вони раділи з його повернення і жалкували, що він, як чутно, збирається покинути сцену. Вони так впевнено, так розумно говорили про нього та його гру, про високий ступінь його таланту, про свої надії, що Вільгельм нарешті зворушено покликнув:
— О, яке безмежно дороге було б для мене це співчуття кілька місяців тому! Яке повчальне і яке радісне! Ніколи б душа моя не одвернулася так цілком від сцени, і ніколи б я не дійшов до того, щоб так зневіритися в публіці!
— До цього взагалі не треба доходити,— мовив один літній добродій, що саме надійшов,— публіки багато, а справжнє розуміння і справжнє почуття трапляються не так рідко, як здається. Тільки митець не повинен вимагати, щоб доконче хвалили всі його праці. Бо все безумов-
но
не саме і має найменшу вартість. А умовного панове актори не дуже й воліють. Я добре знаю, в житті як і в мистецтві, треба порадитися з собою, коли що хочемо зробити або розпочати. Але як уже воно зроблено і виконано, то треба тільки уважно слухати інших, і, маючи хоч невелику вправність, скоро можно скласти із усіх тих голосів своє цілісне судження, бо ті, хто міг би звільнити нас від цього клопоту, здебільшого мовчать.
— От цього то й не можна робити,— мовив Вільгельм.— Я так часто чув, що люди, які самі мовчали про добрі твори, скаржилися і жалкували, що їх замовчують.
— Ну то будемо тепер говорити вголос,— скрикнув один молодик.— Ви мусите з нами пообідати, і ми надолужимо все, що завинили вам, а іноді й Аврелії.
Вільгельм відхилив запрошення і пішов до мадам Меліни поговорити про дітей, яких думав забрати від неї.
Барбариної таємниці він не дотримав, бо зрадив себе, як-но тільки побачив прекрасного Фелікса.
— О дитино моя,— заволав він,— о моя люба дитино! — він підійняв його і пригорнув до себе.
— Тату, що ти мені привіз? — скрикнув хлопчик. Міньйона поглянула значуще, наче бажала попередити їх, щоб не зрадили себе.
— А це що за новина? — запитала мадам Меліна. Дітей постаралися вивести, а Вільгельм, не вважаючи
себе зобов'язаним перед старою додержувати суворої таємниці, відкрив приятельці всю історію. Мадам Меліна подивилася на нього, усміхаючись.
— О легковірні чоловіки! — покликнула вона.— Ви легко хапаєтесь за те, що стоїть на вашій дорозі, але іноді не бачите, що навкруги вас діється, і не цінуєте нікого, хіба лише тих, хто раніше був позначений печаттю вашої вибагливої пристрасті.
Вона не могла притлумити в собі зітхання, і якби Вільгельм не був зовсім сліпий, то міг би в її поведінці впізнати не цілком переможену прихильність до нього.
Він заговорив з нею про дітей, що Фелікса хоче взяти собі, а Міньйону відіслати на село. Пані Меліна, хоч і як не хотіла розлучатися одразу з обома дітьми, проте визнала, що цей план добрий, навіть необхідний. Фелікс біля неї здичавів, а Міньйоні вельми потрібне було свіже повітря та зміна обставин: бідолашне дівча слабувало і ніяк не могло видужати.
— Не думайте,— вела далі мадам Меліна — що я легковажно висловила свої сумніви, чи дитина справді належить вам. Стара, звичайно, мало заслуговує на довіру. Але хто вигадує неправду для свого пожитку, той може сказати й правду, коли вона буде йому корисна. Аврелію вона морочила, що Фелікс син Лотаріо, а ми, жінки, маємо ту особливість, що ніжно любимо дітей наших коханців, хоч би ми й не знали матері або навіть щиро її ненавиділи.
Вбіг Фелікс. Вона палко пригорнула його до себе, хоча це для неї не дуже було й властиво.
Вільгельм прийшов додому і викликав стару, яка пообіцялась прийти не раніше як смеркне. Він зустрів її з досадою і сказав:
— Нема нічого ганебнішого в світі, як бажання виграти на брехні й вигадках. Ти вже багато лиха цим накоїла, і тепер, коли від твого слова може залежати щастя мого життя, я стою, повний сумніву, і не наважуюсь пригорнути до своїх грудей дитину, яка могла б геть ощасливити мене, коли б цього сумніву не було. Бачити не можу тебе, нице створіння, без ненависті й зневаги.
— Ваша поведінка, якщо одверто казати,— мовила стара,— просто вже нестерпна. Та хоч би він і не був вашим сином, то це ж найкраща, найутішніша дитина в світі, за яку можна віддати все, аби завжди мати біля себе. То хіба ж не варто вам прийняти його за свого? Хіба я не заслужила за мої турботи, за мій клопіт біля нього хоч маленької підтримки на старість? О ви, панство, вас ніщо не обходить, ви лише базікаєте гарно про щирість і справедливість, але як бідолашне створіння, що не має засобів на найменші потреби, що не знаходить у скруті жодного друга, жодної поради, жодної допомоги, що продирається крізь тичбу себелюбів, як воно мусить мовчки нидіти,— про це ви не знаєте, а я багато розповіла б, якби ви хотіли і могли слухати. Ви читали Маріанині листи? Це ті, що їх вона писала за тих лихих часів. Надаремне я намагалася добутися до вас, надаремне ці листи посилала, ваш жорстокий швагер взяв вас у таку облогу, що всі мої хитрощі й досвід були марні, і нарешті, коли він мені і Ма-ріані пригрозив тюрмою, тоді я втратила всяку надію. Чи не збігається все це з тим, що я вам розповіла? І чи не ставить Норбергів лист усю історію понад усякі сумніви?
— Який лист? — запитав Вільгельм.
— А хіба ви не знайшли його в теці? — запитала стара.
— Я ще не все прочитав.
— Ану дайте мені сюди теку з листами! Від цього документа залежить усе. Злощасна Норбергова цидулка викликала сумне непорозуміння, але другий власноручний його лист може розв'язати вузол, якщо вам на цьому залежить.
Вона вийняла з теки одного листа, Вільгельм упізнав ненависну руку, але опанував себе і почав читати:
"Скажи-но мені, дівчино, як це тобі вдалося мене приборкати? Бо хіба ж я не думав, що й сама богиня не створить з мене зітхаючого коханця? Замість кинутись до мене з розкритими обіймами ти сахаєшся, ніби я справді тобі гидкий.