Подивіться на людей сьогодні після цього, взявши це до уваги, і ви зможете уявити собі, якого лиха вони вже накоїли. Особливо, якщо при цьому обміркувати дальші наслідки діяльности цих живих утворень, які адже випущені на всіх створінь! Це наче камінь, кинутий рукою, який не піддається контролю та волі того, хто його кинув.
Поруч із цими утвореннями, для описання далекосяжної діяльности і впливу яких знадобилася б ціла книга, існує інший вид, який тісно пов'язаний із ними, але утворює слабший підрозділ. Однак і він іще досить небезпечний, бо обтяжує багатьох людей, затримує їх і навіть призводить до падіння. Це утворення думок. Тобто мислеформи, примари.
Воління у думках, тобто продукт земного мозку, на противагу волінню у відчутті не здатне отримувати безпосереднє з'єднання з наявною у Творінні нейтральною головною Силою. Через це таким формам бракує самочинного ядра утворень у відчутті, які ми, порівнюючи з душами тварин, могли б назвати лише "сутнісними тінями душ". Мислеформи, безперечно, залишаються залежними від свого породжувача, з яким вони пов'язані в подібний спосіб, як і утворення воління у відчутті. Тобто через підживлювальний шнур, який водночас є каналом для зворотноплинної взаємодії. Про цей рід я, одначе, вже докладно розповідав у доповіді "Мислеформи"* (Доповідь №22). Тому в цьому місці я не можу повторюватися.
Мислеформи в Законі Взаємодії є найслабшою ґрадацією. Але, попри це, вони діють іще доволі згубно і можуть призвести до загибелі не лише окремих людських духів, але навіть великих мас, а також спричинити спустошення цілих частин Всесвіту, щойно надмірно підживляться від людей та розростуться і завдяки цьому отримають надзвичайну могутність, як це відбувалося впродовж останніх тисячоліть.
Тож усе зло виникло тільки через самих людей. Через їхнє нестримне хибне воління у відчутті та воління в думках, так само, як і через їхню легковажність у цьому! —
Обидві ці ділянки – царство утворень людського воління у відчутті і царство форм людського воління в думках, де, природно, змушені жити й справжні людські духи, – утворюють, цілком єдині, поля праці та споглядання найбільших "магів" і "майстрів" усіх часів, які заплуталися в них і зрештою, при переході в Потойбіччя, їх також буде затримано в них. А сьогодні?
"Великі майстри окультизму", "просвітлені" з усіляких сект і лож… у них справи не кращі! Майстрами вони є лише в цих царствах. Вони живуть серед власних утворень. Лише там можуть бути "майстрами", а не в справжньому потойбічному житті! Так далеко їхня могутність та майстерність не сягає.
Це гідні жалю люди – байдуже, визнають вони себе прихильниками чорного чи білого мистецтва (залежно від роду злого чи доброго воління)… вони вважали і вважають себе могутніми в силі духу, але насправді є меншими, ніж необізнана в цьому людина. Вона у своїй дитячій наївності пробуває над низькими, по суті, полями праці таких необізнаних "князів духу", тобто в дусі стоїть вище за них.
І було б це все просто пречудово, якби вплив та діяльність таких великих у зворотній дії вражав би лише їх самих, але такі "майстри" своїми зусиллями та діями роблять малозначні самі по собі низовини рухливішими, копирсаючись у них без потреби і таким чином збільшують небезпеку також для всіх слабких в обороні. Для інших, на щастя, це не становить небезпеки, бо безневинний людський дух, який по-дитячому радіє своєму буттю, без зволікань піднесеться над цими низовинами, в яких копирсаються обізнані, котрих насамкінець затримають у них форми та утворення, що їх вони самі ж підсилили. Хоча це все і треба сприймати серйозно, та якщо дивитися згори, то воно справляє невимовно сміховинне та водночас сумне враження, не гідне людського духу. Тому що набундючені своєю хибною уявою, вирядившись у мішуру, вони старанно повзають і копирсаються, аби в такого роду царство вдихнути життя. Царство тіней в найістиннішому розумінні, цілий світ видимости, здатний удавати все можливе й неможливе. І той, хто це спершу викликав, зрештою, не може знову його позбавитися, – він мусить стати жертвою! Старанно багато хто з них досліджує ці низовини вздовж і впоперек та з гордістю думає, яких неосяжних висот досяг при цьому. Ясний і простий людський дух, одначе, залишить без зволікань ці низовини без уваги, йдучи далі й не маючи потреби якимось чином затримуватися в них.
Що повинен я тут іще сказати про таких "великих"? Жоден із них не став би нічого слухати, оскільки вони у своєму царстві видимости певний час можуть удавати з себе те, чим у справжньому бутті живого духу ніколи не зможуть стати, бо там для них це означає: "служити". Там воління бути майстром швидко зникне. З цієї причини вони й борються проти цього, оскільки через Істину багато що втрачають! Бракує мужности витримати таке. Хто погодиться дозволити, щоб уся будівля, утворена його уявою та марнославством, завалилася? Це вже мусить бути праведна і справді велика людина! А така людина просто не заплуталася б у цих тенетах марнославства.
При цьому одне засмучує: як багато, або, точніше кажучи, як мало є людей внутрішньо ясних та стійких, як мало хто з них іще має таку дитячу світлу наївність, щоб, не наражаючись на небезпеку, зміг пройти ці рівні, легковажно утворені та повсякчас підсилювані людським волінням. Для всіх інших, одначе, при цьому повсякчас виникає небезпека, яка стає щодалі більшою.
Коли ж люди врешті-решт стануть по-справжньому видючими в цьому! Багато лиха можна було б відвернути. Завдяки більш чистим відчуттям, чистому мисленню кожної людини всі потойбічні похмурі й темні рівні незабаром мусили б стати настільки ослабленими, що самі втримувані там у боротьбі людські духи звільнилися б швидше, тому що могли б легше вирватися з оточення, яке б щодалі слабшало. —
Як доволі багато великих "майстрів" тут, на Землі, точно так і в Потойбіччі людські духи переживають усе як цілком справжнє в різноманітних оточеннях, формах та утвореннях, байдуже, в низьких похмурих чи в етерноречовинних – уже вищих привітніших рівнинах… будь то страх, а також радість, прощення як рятівне спасіння… і все ж таки вони перебувають при цьому аж ніяк не в царстві справжнього життя, а єдиними по-справжньому живими при цьому є лише вони самі! Усе інше, тобто їхнє доволі розмаїте й мінливе оточення, може існувати лише завдяки їм самим і їхнім однодумцям тут, на Землі.
Саме пекло навіть є породженням людських духів, воно справді існує та приховує в собі серйозну небезпеку, завдаючи жахливих страждань, однак цілком залежить від воління всіх тих людей, відчуття яких підживлюють пекло силою, потрібною для його існування, і черпають вони її з нейтральної Божої Сили, що міститься у Творінні для того, щоб нею користувалися людські духи. Пекло є, отже, жодним чином не встановленням Бога, а лише діянням людей!
Хто це правильно пізнає і це пізнання потім свідомо використає, той допоможе багатьом, а також легше сам піднесеться до Світла, єдино в якому міститься все справжнє Життя.
Коли ж люди принаймні хоча б однораз відкриються настільки, щоби бути здатними передчути, який скарб покоїться для них у цьому Творінні! Скарб, який повинен відшукати й здобути кожен людський дух, що означає: повинен свідомо скористатися ним – так часто згадуваною мною нейтральною головною Силою. Вона не знає різниці між добром і злом, а перебуває поза цим поняттям, є просто "живою Силою".
Кожне воління у відчутті людини діє, як ключ до кімнати зі скарбами, вступає в контакт із цією високою Силою. Як добре воління, так і зле. Обидва зміцнюються та оживляються цією "Силою", тому що вона відразу входить у воління у відчутті людського духу. І тільки в нього – ні в що інше. Рід воління задає людина, він цілком у її руках. Ця Сила не керує ні добром, ні злом, а є просто "Силою" й оживляє те, що забажала людина.
Важливо при цьому, одначе, знати, що людина не має в собі цієї оживляючої Сили, а лише володіє ключем до неї у здатності свого відчуття. Вона, отже, є керівником цієї формотворчої Сили, яка працює згідно з її волінням. З цієї причини вона має надати звіт про свою керівну діяльність, яку виконує щогодини. Несвідомо, однак, грається вона при цьому з вогнем, як необізнана дитина, і завдає тому, як і остання, великої шкоди. Людині не годиться, однак, необізнаною бути! Це її вада! Усі пророки і, зрештою, Син Божий у притчах і Вченні намагалися внести ясність у цей пункт, указати шлях, яким повинні йти люди, як вони мусять відчувати, мислити, чинити, щоби при цьому правильно йти!
Та це було марно. З цією надзвичайною довіреною людям владою вони й далі граються лише на власний розсуд, не слухаючи застережень та порад від Світла, і таким чином призводять урешті-решт до руйнування, знищення своїх діянь і навіть самих себе, бо ця Сила працює цілком нейтрально, підсилюючи як добре, так і зле воління людських духів, але через це вона без зволікань розбиває колісницю і візничого спокійно вщент, як це відбувається з автомобілем, керованим неправильно. Картина, зрештою, досить зрозуміла. Своїм волінням та мисленням люди керують долею сукупного Подальшого Творіння, а також власною, і нічого не знають про це. Вони сприяють розквіту або відмиранню, можуть досягти сповненого гармонії створення або ж цього дикого безладу, що тепер панує! Замість того, щоби будувати розумно, вони лише без потреби марнують час і сили на незчисленні марнославні дрібниці. Розсудливі називають це покаранням і судом, що в певному розумінні правильно, і все-таки люди самі призвели до всього того, що нині відбувається.
Не раз мислителі та спостерігачі про це все вже здогадувалися, однак вони помилялися, виходячи з хибного припущення, що ця влада людського духу є ознакою їхньої власної божественности. Це помилка, яка виникає через однобічне, зовнішнє спостереження.