Підборіддя і лоб у них були трохи випнуті, як у більшості овернців, вилиці дещо виступали, зате обидві мали чарівні уста, чудові очі, на диво чіткі й рівні брови і звабливо-ніжний колір обличчя. Відчувалося, що виховувались вони не в цьому дому, а у вишуканому пансіоні в монастирі, куди багаті і знатні овернці віддають своїх дочок, щоб вони там засвоїли скромні манери світських панночок.
Незабаром Гонтран, відчувши огиду до червоного вина, яке стояло перед ним, почав штовхати ногою Андермата, щоб уже йти. Той нарешті встав, обоє вони міцно потиснули руки господарям, знову церемонно вклонилися дівчатам, які відповіли кивнувши їм головою і на цей раз уже не підводячись.
Як тільки вийшли на вулицю, Андермат озвався знову:
— Цікава сім’я, голубе! Як добре видно в ній перехід від простолюду до вищих кіл! Син був потрібен, щоб обробляти виноградник, і не платити наймитові,— дурна ощадливість! — він так і лишився селянином. А дівчата — ті вже майже світські панянки. Якщо пощастить, і вони вдало вийдуть заміж, то будуть не гірші за першу-ліпшу з наших жінок, ба, навіть кращі, ніж більшість із них. На цих людей мені так само приємно дивитися, як геологові на гварину третинного періоду.
Гонтран запитав:
— А яка вам більше подобається?
— Яка? Що — яка?
— Яка з цих дівчаток?
— А! Далебі не знаю. Я не приглядався до них і не порівнював. А вам що до того, ви ж не збираєтесь викрасти котрусь із них?
Гонтран засміявся:
— Та ні! Але я радий, що мені хоч раз пощастить побачити таку свіжість, якої в нашому колі ніколи не буває. Мені приємно дивитися на них, як вам на картини Тенірса. Для мене немає нічого приємнішого, ніж дивитися на гарну дівчину, однаково де, однаково, якого вона стану. Для мене це витвір мистецтва, такі собі дрібнички. Я їх не колекціоную, але милуюсь ними, милуюсь пристрасно, як митець, мій любий, як переконаний і безкорисливий митець! Що ж поробиш, кохаюсь у цьому! До речі, чи не можете ви позичити мені п’ять тисяч франків?
Андермат спинився й гостро буркнув:
— Знову?
Гонтран відповів простодушно:
— Як завжди!
І вони рушили далі.
Андермат озвався:
— Куди ви, — хай йому чорт, — діваєте гроші?
— Витрачаю.
— Авжеж, тільки надміру витрачаєте.
— Дорогий друже, я так само люблю витрачати гроші, як ви — здобувати. Розумієте?
— Чудово, але ж ви їх не здобуваєте.
— Це правда. Не вмію. Не можна ж всього вміти. Ви, наприклад, умієте їх здобувати і зовсім не вмієте витрачати. Вам гроші потрібні тільки на те, щоб давати прибуток. А я здобувати їх не вмію, зате витрачати вмію чудово. Вони дають мені безліч такого, що ви знаєте тільки з назви. Ми й створені для того, щоб стати родичами. Ми чудово доповнюємо один одного.
Андермат пробурчав:
— От божевільний! Ні, п’ять тисяч франків я вам не дам, а півтори позичу, бо… бо за кілька днів, ви, може, будете мені потрібні.
Гонтран спокійно відказав:
— Тоді я беру їх, як завдаток.
Андермат поплескав його по плечу.
Вони увійшли в парк, освітлений ліхтариками, що висіли
на гілках. Оркестр казино грав якусь протяжну класичну арію, що ніби кульгала на кожному кроці, так багато було в ній пауз; виконували її ті самі чотири музиканти, яким, певно, набридло грати з ранку до вечора, все на тому ж місці, в безлюдному парку перед тими ж деревами і струмком, та ще й створювати враження, ніби грають двадцять інструментів; їх гнітило й те, що наприкінці місяця вони не одержували платні, бо Петрюс Мартель розплачувався з ними кошиками вина та пляшками лікеру, яких ніколи б не випили курортники.
Крізь звуки оркестру було чути і більярдний стукіт куль і голоси, що об’являли: "Двадцять, двадцять один, двадцять два".
Андермат і Гонтран піднялись нагору. Недалеко від музикантів там сиділи тільки Обрі-Пастер та лікар Онора і ішли каву. Петрюс Мартель з Лапальмом завзято грали свою партію; касирка, що доти дрімала, прокинувшись, запитала:
— Що бажаєте, панове?
IV
Дівчата полягали спати, а батько й син Оріолі ще довго розмовляли. Схвильовані, збуджені пропозицією Андерма-та, вони міркували, як би це дужче розпалити його бажання, не завдавши шкоди і своїм інтересам. По-селянському обачливі і практичні, вони мудро зважували всі шанси, добре розуміючи, що в краю, де біля кожного струмка мінеральні джерела, не можна правити надто високу ціну, щоб не відштовхнути несподіваного покупця, бо другого такого не знайдеш. А проте, не можна й цілком віддавати в його руки джерело, яке, чого доброто, стане колись золотим потоком, як, наприклад, Руайя та Шатель-Гійон.
Тож й гадали вони, як би роз’ятрити банкіра, — то створювали в своїй уяві фіктивні товариства, які нібито пропонували вигідніші умови, то придумували інші незграбні хитрощі, неспроможність яких самі відчували, але придумати щось краще не могли. Спалося їм кепсько, а вранці батько, прокинувшись першим, злякано подумав, чи не висохло, бува, за ніч джерело. Могло ж статися, що воно як з’явилося, так і зникло, безповоротно пішло в землю. Він занепокоєно схопився, охоплений страхом скнари, розбудив сина, поділився з ним своїми побоюваннями, і Колос, йИтягши ^-під старої ковдри ноги, одягся, щоб піти з батьком подивитися.
У всякому разі, вони приберуть поле й саме джерело, повідкидають каміння, почистять і причепурять, наче худобину на продаж.
Взяли кирки та лопати і пліч-о-пліч, ступаючи широко й розмірено, вирушили в дорогу.
Ішли, не розглядаючись, думаючи про своє, коротко відповідаючи на привітання стрічних сусідів та друзів. Вийшовши на ріомську дорогу, вони захвилювалися, вдивляючись у далечінь, чи не видно, як, нуртуючи, блищить там під ранковим сонцем їхнє джерело. Дорога була порожня, біла від куряви і вела понад самою річкою, що текла в тіні верб. Під одною з тих верб Оріоль-батько раптом помітив пару ніг і, пройшовши ще три кроки, впізнав старого Кловіса, що сидів край дороги, поклавши свої милиці поруч на траві.
Цього каліку, схожого на жебрака з гравюри Калло, знали в усій околиці — він уже років десять бродив тут, повільно, через силу ступаючи своїми дубовими, як сам казав, ногами. Раніше він промишляв браконьєрством по лісах та річках, не раз його ловили й карали. На полюванні, коли під час довгих засідок довго лежав на сирій траві, коли рибалив уночі, брьохаючись по пояс у воді, він нажив собі ревматизму, і тепер, стогнучи від болю, ходив наче краб, якому одірвали клешні — тягнучи праву ногу по землі, як ганчірку, і підібгавши зігнуту в коліні ліву. Ллє місцеві хлопці, ганяючись вечорами за дівчатами або зайцями, запевняли, що стрічали дядька Кловіса в кущах та на галявинах, і він був спритний, мов олень, і верткий, як вуж, а що його ревматизм — то тільки комедія "про жандармське око і. Колос присягався, що бачив разів п’ятдесят, як дядечко Кловіс ставив сильця, узявши милиці під пахву.
Старий Оріоль, пойнятий якоюсь ще невиразною думкою, — його квадратна овернська голова міркувала повільно, — спинився біля старого бродяги.
Поздоровкався з ним; той відповів. Потім вони поговорили про погоду, про те, як цвітуть виноградники, ще пр< щось, але, побачивши, що Колос рушив далі, батько сягнистою ходою рушив доганяти його.
Джерело їхнє било, як і раніше, вода стала зовсім чиста, а дно ями набуло гарного темно-червоного кольору від густого залізистого осаду.
Батько й син перезирнулись, усміхаючись, і заходились прибирати навколо, — відкидали каміння, складали його на купу. Знайшли останки розірваного песика і, жартуючи, поховали їх. І раптом старий Оріоль кинув лопату. Посмішка лукавої радості і торжества зморщила його тонкі губи і куточки хитрих очей, і він сказав синові:
— А ходи-но, побачимо.
Той послухався; вони вийшли на дорогу і подалися назад. Кловіс сидів на тому самому місці, гріючи на сонці свої ноги та милиці.
Зупинившись напроти нього, Оріоль запитав:
— Хочеш жаробити што франків?
Той насторожено мовчав.
Селянин повторив:
— Чуєш, што франків?
Тоді бродяга наваишвся й пробурчав:
— Хай йому чорт, що тут питати!
— Так от, чоловіче, що треба жробити.
І, вдаючись до всяких хитрощів, натяків, безліч разів повторюючись, почав тлумачити, що коли він згодиться щодня з десятої до одинадцятої години купатися в ямі, яку вони з Колосом викопають біля джерела, і через місяць видужає, то одержить сто франків сріблом.
Паралітик тупо слухав, потім сказав:
— Ніякі ліки мені не пошобили, то й ваша вода не поможе.
Колос рантом розгнівався:
— Шлухай, штарий дуришвіте, я жнаю твою хворобу, ти мені не рожкажуй. Що ти робив у той понеділок в Комберомшькому ліші, об одинадцятій годині вечора?
Старий жваво відповів:
— Неправда.
Але Колоса взяло за живе:
— Неправда, що ти, пройда, перештрибнув через рівчак ж городу Жана-Манежа й подавшя Пуленшьким міжгір’ям?
Кловіс енергійно повторив:
— Неправда!
— Неправда, що я тобі крикнув: "Гей, Кловіше, жандарми", — і ти шаснув на стежку, що веде в Муліне?
— Неправда!
Довготелесий Жак геть розлютився і почав кричати, вже майже погрожуючи:
— Ага, неправда! Ну, гаралсд, стара триного, шлухай: якщо я побачу тебе вночі у ліші чи коло води, шпіймаю, бо ноги в мене довші жа твої, і прив’яжу до дерева, так і жнай. А вранчі ми прийдемо вшім шелом…
Дядечко Оріоль спинив сина й мовив лагідненько:
— Шлухай, Кловіше, хіба тобі важко шпробувати? Ми ж Колошем жробимо купелю і ти щодня ходитимеш — один мішячь. Жа че я тобі дам не сто, а двісті франків. А якщо через мішячь видужаєш, так ще п’ять шотен одержиш. Чуєш? П’ятшот франків шріблом, та ще ті двішті. То че буде шімшот, чуєш?
Двішті франків жа те, що мішячь купатимешся, та ше п’ятшот на одужання. Та ще шлухай: хвороба, чашом, повертається. Якщо вона тебе вошени жнову шхопить, то ми до чього вже непричетні: вода ж швоє вже жробить.
Старий спокійно відповів:
— Ну, гаражд, коли так, я жгоден. Якщо не вийде, тоді побачимо.
І всі троє потисли один одному руки, щоб скріпити угоду. Потім Оріолі повернулись до джерела робити купелю для Кловіса.
Попрацювали з чверть години, коли на дорозі почулися голоси.
То були Андермат і доктор Латон. Батько з сином переморгнулись і перестали копати.
Банкір підійшов, потиснув їм руки, і всі четверо мовчки втупились у воду.
Вона мовби кипіла на великому вогні, вся в пухирцях газу, і стікала вузеньким рівчаком, який пробила собі.