Але я знаю, що Люся — дуже, дуже хороша дівчина. Окрім того, що вона мила й гожа, вона несказанно лагідна зі всіма, — і ця її лагідна співчутливість, од якої так давно вже поодвикали наші загрубілі душі, п'янить мене дужче, аніж найміцніше молдавське вино. І ще її лагідність та іскристі смішинки в променистих очах вселяють у мене надію, що не такий уже поганий і я, замковий Лозняк, що вона для всіх нас, а отже, й для мене — товариш, і для особливої й відвертої щирості між нами не вистачає чогось назрілого вже, але ще не сказаного. І, здається мені, варто лише знайти його, визначити потрібними словами — і ми обоє будемо навіки щасливі...
А Кривенок!.. Хіба не такі почуття і в нього? Ні, мабуть, він відчуває її необхідність набагато сильніше, він більше мучиться, він взагалі мало не збожеволів через неї, через цю чарівну дівчину. Я думаю, що коли вже він не втаїв у собі цього почуття до неї, то воно сильніше за нього самого, це почуття. Я ж ось іще тримаюся. Певно, я нізащо не скажу нікому про ці свої думки, хоч і дуже хочеться признатися в усьому,— здається, що після такого признання почалося б щось незвичайне. Але на це в мене не вистачає рішучості. І ще, тверезо подумавши, я розумію, що все ж таки мало в мене того, що припало б до душі цій дівчині. От коли б я був хоч такий, як Льошка!
Так я міркую в тиші, як раптом розкотиста черга десь у першій траншеї будить ніч. Довгий розгонистий пучок іскристих трасерів миготить над нейтралкою біля підбитого танка, декілька куль рикошетом відскакують від землі й блискавицями розлітаються навсібіч. Над передовою шугає вгору ракета, долинає її короткий виляск-постріл, і сліпуче світло вихоплює з темряви клаптик землі. Мені не видно звідси, що там помітили піхотинці, але їхні кулемети починають миготіти трасерами, до них долучаються тріскотливі автомати, зрідка й важко бахкають гвинтівки.
Я підходжу до Лук'янова. З окопу вискакує Попов, він насторожений, але, здається, спокійний. Над передовою знову загоряються дві ракети. Трасери віялом розсипаються над нейтральною смугою, схрещуються й розлітаються вбоки. Німці мовчать, не відповідають жодним пострілом, і це для нас ще більш незрозуміло й дивно.
— Треба йти в окоп. Не треба сиди тут, — каже Попов, і ми з Лук'яновим неохоче підкоряємося йому.
В окопі я спиняюся на східцях, Попов стає до гармати, ми слухаємо, дивимося і чекаємо.
— Може, прикривають розвідку, — каже Лук'янов. Голос його чомусь тремтить, ніби од холоду, хоч ніч тепла й тиха.
— Коли б своя розвідка, не пускали б ракет, — заперечую я.
Попов мовчить, а потім іде площадкою в куток, де лежать наші снаряди, виймає нижній ящик і ставить його ближче до станини. Я знаю, це він підготував картеч, отже, кмітливий наводчик розуміє, що все там, на передньому краї, — не жарти.
Але переполох на передовій згодом улягається, звідти долинає чийсь голос, певно, якась команда, і вмовкають останні постріли. Ракети ще шугають раз по раз угору, і їхнє далеке яскраве світло блукає по сірому просторі переритого поля.
— Поганий мерзотники! — лається Попов. — Гітлер у розвідку ходив.
Ми втрьох сходимося на площадці коло гармати. Лук'янов сідає на станину, а ми з Поповим усе вдивляємося в ніч.
Тут нас і застає Жовтих з Кривенком.
7
Наш командир прибігає на вогневу захеканий, здається, збентежений, і з перших його слів ми відчуваємо, що сталося щось недобре. Ще не добігши до гармати, він незадоволено й хриплувато гукає:
— Ну що?! Де лопати? Лозняк — ти? Давай сюди всі лопати — копатимем. Швидко! Чого роти пороззявляли! Чули? Тоді швидше!
Ми все ще ніяк не зрозуміємо його, а він уже хапає зі східців лопату, якою надвечір Льошка дражнив снайпера, і обіч гармати починає розкопувати землю.
— Лук'янов! — гукає Жовтих. — Відмірюй звідси вісім кроків і починай. Де Задорожний?
— Задорожного нема, — каже Попов. — Задорожний без дозвол пішов з Луса.
— Куди пішов? От дармоїд! Ну хай прийде! Гульвіса! Волоцюга! — злоститься командир і сопе, розкопуючи бруствер. — Лозняк! — знову гукає він мене. — Прибери кукурудзу. Набік її.
— А що, все ж таки стрілятимем? — із затаєною тривогою питає Лук'янов.
Жовтих дивується:
— А як же? Чули, що робиться? Німець проходи розміновує. Зрозумів?
Лук'янов насторожено випростовується з лопатою, обертається до гармати Попов — здивовані, ми дивимось на нашого командира й чекаємо пояснення.
— Ну, чого роти пороззявляли?! — прикрикує Жовтих і перестає копати. — Не зрозуміли? Завтра зрозумієте. Чули — гуло?
— Чули, — кажу я.
— Ну от! Даремно не гуде — запам'ятайте! — каже Жовтих і знову з лютістю налягає на бруствер, в якому треба прокопати широку траншею — сховище для нашої гармати.
На якийсь час ми завмираємо від несподіванки й передчуття лиха, що все ближче підступає до нас. Знову тривога огортає душі — але горювати ніколи. Попов перший перемагає заціпенілість і мовчки береться за лопату. Заходжуємось копати і ми.
Дружно налягаючи на лопати, ми в усі боки викидаємо з ями землю, — часу до ранку залишилося мало, а викопати треба багато. Ми вже забули про наше небажання працювати, бо розуміємо, що завтра перепаде всім — і піхоті, й гаубичникам, і нам, — ділитися тут нічим.
— Значить, так! — важко сопучи й одкашлюючись, каже наш командир. Він встромлює в землю лопату, скидає сумку, розперізується й одкидає все це далі, до гармати. — Значить, так. Завтра першим ділом маємо знищити кулемет. За всяку ціну! Командир полку сам наказав. Так що треба постаратись.
Жовтих плює в долоні й знову із запалом береться до роботи. Поруч з ним копає Лук'янов. Він бережно, ніби земля — якась коштовна річ, колупає лопатою, підгрібає й помаленьку виносить на бруствер. Кинувши кілька лопат землі, зупиняється й відпочиває з хвилину. Такий робочий темп Лук'янова колись дратував нас. Задорожний навіть сварився з ним, але потім ми придивилися й зрозуміли, що ця слабосила, тонка, надломлена полоном людина по-іншому й не може. Тепер ми звикли до нього й не звертаємо на те уваги. Попов, як і завжди, виконує в нас найвитонченішу роботу, — рівняє скіс окопу, по якому завтра доведеться скочувати гармату в сховище. Він робить це старанно й дбайливо, — все длубається й длубається, зігнувшись у темноті. Кривенок кидає землю ривками: то дуже часто, з тупою люттю, то уповільнює темп, часом спиняється, ніби задумується над чимсь, і раз по раз озирається туди, назад, у наш тил. Я знаю, кого він чекає, і догадуюся, що непокоїть його, але вирішую мовчати, треба копати, копати до пекучих мозолів на долонях. Та ось Кривенок випростується й обертається до мене:
— Чуєш? Давно була?
— З годину тому, мабуть.
— Довго? Розмовляли?
— Ні. Одразу пішла, і він за нею.
Кривенок замовкає й сумно поглядає на стежку. Нашу розмову, напевно, чує Лук'янов. Обережно орудуючи лопатою, він каже:
— Розпустили його. Людину з таким тваринним інтелектом треба виховувати. А в нас він цілком незалежний.
— Еге, виховаєш його! — глухо і втомлено обзивається Жовтих. — Він вихователям усі пальці поодгризає. Диви, як довго нема! Ну хай прийде, дармоїд, футболіст цей. Він у мене пам'ятатиме!
Од лопати розгинається Попов і каже, як завжди, розважливо:
— Лошка сміливий. Лошка сильний — добре! Лошка хитрий, Лошка впертий — недобре. Марал читай багато — не треба. Марал читай мало — треба. Так я думай.
— Я йому дам, — сопе Жовтих, широко розмахуючи лопатою. — Хай тільки прийде! Правда, Одновухий? — запитує він Кривенка.
— Не погрожували б, а давно б дали.
— Давно не було як. А цього разу не спущу. Іч, прилип до дівки! І Люська, дивись ти, не одшиє.
— Люся нічого, — каже Лук'янов. — Вона розумна дівчина.
— Розумна? — в'їдливо передражнює Жовтих. — При чому тут розум? Він оно який бугай — на те дивись! А то — розумна.
— Мені здається — нічого особливого! — перестає копати Лук'янов. — Вони люди різного рівня. А це, безперечно, стримуючий фактор.
Жовтих якось невизначено хмикає, сякається, теж випростовується і прихиляється до стіни сховища.
— Ти кажеш — фактор! Послухай, яке діло у нас на Кубані було. Фельдшерка одна жила в станиці, молода, нічогенька собі з лиця, освічена, звичайно, і так далі. І що ти думаєш? Сама, а навкруги все прості. Приспічило дівчині заміж, і вискочила за нашого хохла. Скромний хлопець був, а потім загонорився: як же, жінка — фельдшерка! Розбестився, пити почав. І бив. Що вже натерпілася вона від нього. А мусила терпіти, бо діти. От тобі й фактор!
— І таке може бути, — подумавши, каже Лук'янов. — Але це нетипово. Жінка теж вибирає. І набагато старанніше, ніж це роблять чоловіки. Особливо такі, як Задорожний.
За годину сховище майже готове, залишається тільки підчистити скіс та прорізати вузьку щілину для ствола. В цей час на вогневій з'являється Льошка. Він нечутно підходить з темряви до нас повільною ходою й стомлено сідає зверху — на свіжий, щойно викинутий з ями глей. Я перший помічаю його крутоплечу постать, посріблену місячним світлом, і щось недобре, мстиве здіймається в моїх грудях.
— Все ж таки копаємо? — каже Задорожний з іронічним співчуттям. — Ну, ну!
Хлопці обертаються до нього й мовчать, переставши копати, тільки Попов риється в найглибшому місці — він прорізує щілину.
— Прийшов, дармоїде?! — погрозливо починає Жовтих. — Де тинявся? Хто тобі дозволив? Ми що — ішаки, щоб на тебе працювати? Га? Відповідай!
Але Задорожний не відповідає й не розгублюється од такої зустрічі, — він навіть усміхається — мені зблизька видно, як поблискують його широкі чисті зуби.
— І чого ви кричите?! Що ви розумієте у високих матеріях?! — спокійно й трохи чваньковито каже він.
— Ти дивись! — мало не кричить командир. — Він ще нам докоряє! Ах ти, негіднику! Ану марш копати! Я тобі покажу тинятися всю ніч! Війна тобі тут чи прогулянка?
Задорожний, проте, зовсім не звертає уваги на командира, наче й не чує його.
— Все пусте, братці! — якимсь розважливим, спокійним тоном каже він. — Капітуляція. Була Люська і накрилась! Законно!
Від тих слів з хлопцями щось діється. Я відчуваю, як поруч здригається Кривенок, як насторожується й пильно приглядається до Льошки Лук'янов, навіть Жовтих — і той на хвильку перестає кричати.
— Капітуляція! — сміється Задорожний, помітивши наше здивування.