Промов лиш "так", якщо живий, то "ні".
У цих словах життя чи смерть мені!
Г о д у в а л ь н и ц я
Я бачила його на власні очі.
У нього в грудях рана. Він тепер
Холодний труп, що весь залитий кров'ю.
Коли я це побачила, – зомліла!
Д ж у л ь є т т а
О, розірвись моє нещасне серце,
Що втратило свій скарб! Осліпніть очі!
Розсипся в прах, Джульєтто, і нехай
Тебе з Ромео разом поховають!
Г о д у в а л ь н и ц я
Тібальте! О Тібальте! Друже мій,
Шляхетний, чесний, ввічливий, ласкавий,
Чи думала тебе побачить мертвим?
Д ж у л ь є т т а
Який пронісся вихор різнобічний?
Ромео вбитий? Чи помер Тібальт?
Хто вбитий? Брат чи чоловік мій милий?
Хай суд Страшний віщує трубний глас!
Навіщо світу існувати далі,
Коли не стало в ньому їх обох?
Г о д у в а л ь н и ц я
Один Тібальт убитий, а Ромео
За це убивство вигнаний з Верони.
О Боже мій! Ромео вбив Тібальта?
Г о д у в а л ь н и ц я
На жаль, таки убив. Жахливий день!
Д ж у л ь є т т а
О, серце змія, сховане у квітах!
В печері дивній жив страшний дракон?
Прекрасний злодій чи спокусник-ангел?
У голубине пір'я вбраний крук!
Ягня, що кровожерливіше вовка!
З божественою зовнішністю підлість!
Негідник чесний, проклятий святий!
Навіщо пекло, матінко-природо,
Коли ти душу демона вселила
У рай земний незнаної краси?
Невже для книги із огидним змістом
Обкладинка потрібна золота?
О, чом обман живе і процвітає
В хоромах пишних?
Г о д у в а л ь н и ц я
Всі чоловіки
Обманщики підступні й лицеміри.
Ні честі в них, ні вірності нема. –
Де мій слуга? Подай мені горілки! –
Ці прикрощі, печалі і нещастя
Мене зістарить можуть. Хай впаде
Тягар ганьби на голову Ромео!
Д ж у л ь є т т а
Хай твій язик укриють пухирі
За ці слова! Бо створений Ромео
Не для ганьби. Торкнутися чола
Вона би посоромилась, напевне.
Чоло – престол для гідності і честі.
Як я могла неславити його?!
Г о д у в а л ь н и ц я
То що ж, тобі хвалити вбивцю брата?
Д ж у л ь є т т а
Не гудити ж; бо він – мій чоловік.
О, бідний мій володаре, хто схоче
Твоє ім'я належно вихваляти,
Коли за три години по вінчанню
Твоя дружина гудила тебе?
Тому, що злий кузен тебе б убив.
Геть сльози недоречні! Поверніться
До джерела. Бо ви – данина смутку.
Ви ж радість окропляєте невлад.
Мій чоловік живий, якого міг
Тібальт убити. Це хіба не радість?
Але страшніше, аніж смерть Тібальта,
Слова я чула, що неначе гріх
Обтяжують мою нещасну душу:
"Тібальт помер, Ромео – у вигнанні".
Жахливіші за десять тисяч вбитих
Моїх братів промовлені слова.
Була б достатнім горем смерть Тібальта.
Коли ж цього замало, хай би я
Дізналася про смерть моїх батьків.
Це додало б іще мені скорботи.
Але сказати: "Вигнаний Ромео" –
Це все одно, що сповістить мене
Про смерть усіх, для мене найдорожчих:
Тібальта, батька, матері і нас,
Мене й Ромео. Всі померли, вбиті.
"Ромео у вигнанні!" – ні кінця,
Ні міри, ні межі не відшукати
Моєму горю. Батько де? Де мати?
Г о д у в а л ь н и ц я
Над тілом у риданнях голосних.
Я можу провести тебе до них.
Д ж у л ь є т т а
Прибережу я сльози і ридання,
Щоб милого оплакати вигнання.
Драбину, годувальнице, прийми:
В своїх надіях обманулись ми.
Їй не служити у моїй оселі
Дорогою до шлюбної постелі.
З Ромео ми розлучені, роздерті.
Віддам дівочість не йому, а смерті.
Г о д у в а л ь н и ц я
Іди до себе в спальню. Я знайду
Ромео й приведу його до тебе.
Вночі з тобою буде милий твій.
Він встиг в монашій келії сховатись.
Д ж у л ь є т т а
Віддай йому, як знайдеш, перстень мій.
Нехай до мене прийде попрощатись.
Виходять.
Сцена третя
Келія брата Лоренцо.
Входять б р а т Л о р е н ц о і Р о м е о.
Б р а т Л о р е н ц о
Заходь сюди, Ромео, і не бійся.
У тебе закохалася печаль,
А потім обвінчався ти з бідою.
Р о м е о
Які звістки? Що присудив мені
Наш герцог? Ще яке незнане горе
Бажає познайомитись зі мною?
Б р а т Л о р е н ц о
Мій сину, ти знайомий з ним давно,
А вирок суду щойно я дізнався.
Р о м е о
За суд Страшний жорстокіший чи легший?
Б р а т Л о р е н ц о
Доволі милостивий вирок цей:
Смерть замінив наш герцог на вигнання.
Р о м е о
Вигнання? Ні! Скажи мені – на смерть!
Для мене бути вигнаним страшніше.
Будь милосердним. Не кажи "вигнання"!
Б р а т Л о р е н ц о
Ти вигнаний лиш звідси, із Верони.
Змирися, бо великий Божий світ!
Р о м е о
Для мене поза стінами Верони
Існують лиш чистилище і пекло.
Вигнання звідси – все одно, що смерть,
Бо, як вона, мене позбавить світу.
Вигнання – смерть, що має іншу назву.
Назвавши смерть вигнанням, ти мені
Із посмішкою голову зрубав;
Дарма, що в тебе золота сокира.
Б р а т Л о р е н ц о
Яка невдячність чорна! Смертний гріх!
Закон за вбивство вимагає страти,
Та герцог наш пом'якшив покарання
І слово "смерть" "вигнанням" замінив.
Це – милість. Ти ж її не помічаєш.
Р о м е о
Не милість, а тортури. Рай мій там,
Де є Джульєтта. Кожен пес, чи кішка,
Чи мишеня, чи ще якась істота
Її тут може бачить, лиш не я.
Тут кожна муха може доторкнутись
До рук Джульєтти чи до милих вуст,
Тоді як ніжний дотик поцілунку
Для дівчини вважається гріхом
І викликає сорому рум'янець.
Ромео, як вигнанець, не повинен
Довіку тим блаженством упиватись,
Яке досяжне для нікчемних мух!
Джульєтта вільна, я ж тепер – вигнанець!
Ти кажеш, що вигнання – це не смерть?
Хіба у тебе не було отрути,
Ножа чи смертоносного знаряддя,
Коли мене цим словом ти убив?
Вигнання!.. О, монаше, лиш нещасним,
Яких катують в пеклі за гріхи,
Знайоме слово це! Духовний отче,
Мій сповідальник і наставник мій,
Як міг мене цим словом ти убити?
Б р а т Л о р е н ц о
Та вислухай, закоханий безумче…
Р о м е о
Ти знову заговориш про вигнання?
Б р а т Л о р е н ц о
Я хочу лиш озброїти тебе.
Розсудливість – бальзам, що допоможе
Тобі вигнання тугу побороть.
Р о м е о
Розсудливість – не поміч у вигнанні!
Вона мені Джульєтту не поверне
І не скасує вироку мого.
Тому дарма звертатися до неї.
Б р а т Л о р е н ц о
На жаль, не вміють слухати безумці.
Р о м е о
Що слухать, як розсудливі – сліпі?
Б р а т Л о р е н ц о
Дозволь мені тебе переконати.
Р о м е о
Як міркувати можеш ти про речі,
Яких ти не відчув і не зазнав?
Якби ти був таким же молодим,
Любив Джульєтту й зразу ж по вінчанні,
Її убивши брата, став вигнанцем, –
Тоді б ти рвав у відчаї волосся
І падав би на землю так, як я!
(Падає.)
Стукіт у двері.
Б р а т Л о р е н ц о
Хтось стукає. Вставай і заховайся!
Р о м е о
Не буду. Хай гіркі мої зітхання
Мене туманом скриють від людей.
Стукіт.
Б р а т Л о р е н ц о
Ти чуєш стукіт? Хто там? Встань, Ромео!
Сховайся, щоб тебе не захопили.
Знову стукіт.
Знов стукають. – Іди до молитовні! –
Та хто ж такий упертий? – Вже іду!
Стукіт.
Хто стукає, кажіть? Чого вам треба?
Г о д у в а л ь н и ц я
(за сценою)
Впустіть – тоді дізнаєтесь. Джульєтта
Мене прислала.
Б р а т Л о р е н ц о
Що ж? Тоді заходь.
Входить Г о д у в а л ь н и ц я.
Г о д у в а л ь н и ц я
Святий отець, скажіть мені, прошу,
Де чоловік Джульєтти? Де Ромео?
Б р а т Л о р е н ц о
Он, долі. Він сп'янів від власних сліз.
Г о д у в а л ь н и ц я
Точнісінько, як наша синьйорина.
Б р а т Л о р е н ц о
Гіркотний збіг! Печальна одностайність!
Г о д у в а л ь н и ц я
Ось так лежить, і плаче, і ридає
Джульєтта теж. Точнісінько отак.
Синьйоре, встаньте! Будьте чоловіком,
Хоч задля неї! Нащо вам впадати
У розпач?
Р о м е о
(підводиться)
Годувальнице!
Г о д у в а л ь н и ц я
Я тут.
Синьйоре, тільки смерть – всьому кінець.
Р о м е о
Ти щось казала про Джульєтту? Може,
Вона мене убивцею вважає,
Недолюдком, що рідною їй кров'ю
Розквітле наше щастя сплямував?
Моя таємна жінка щось говорить
Про долею розтрощену любов?
Г о д у в а л ь н и ц я
Нічого не говорить, тільки плаче.
То упаде, то знову підведеться,
Щоб вигукнуть: "Тібальте!" чи "Ромео!"
І знов на постіль кинеться в сльозах.
Р о м е о
О, це ім'я, немов смертельний постріл,
Її вбиває, як моя рука
Убила брата. Отче мій, скажи,
Де у моєму тілі помістилось
Оце ім'я мерзенне, щоб я міг
Його огидне житло зруйнувати?
(Дістає шпагу.)
Б р а т Л о р е н ц о
Чекай, затримай відчайдушну руку!
Ти чоловік чи ні? Як жінка, плачеш;
За вчинками ж – ти нерозумний звір.
Мене дивуєш ти… Клянусь святими,
Що розумнішим я тебе вважав.
Невже, Тібальта вбивши, ти готовий
Тепер від злості вбити і себе,
Завдавши цим смертельного удару
Коханій, що тобою лиш живе?
Нащо життя ти кривдиш, небо й землю,
Що у твоїй поєднані особі,
А ти згубити хочеш їх усіх?
Соромся! Малодушністю своєю
Ганьбиш ти розум, молодість, красу.
Тебе природа щедро наділила,
Та ти не вмієш, як скупий лихвар,
Дарунки ці належно витрачати.
Твоя краса, неначе жінка Сходу,
Позбавлена і мужності, і сили,
Що лиш прибрала вигляд чоловічий;
І віроломство – та палка любов,
Якою ти так щиро присягався,
Бо до могили жінку доведе,
Якій були призначені ті клятви.
Твій розум, що повинен прикрашати
Красу й любов, їх може раптом знищить,
Невчасно спалахнувши у тобі,
Неначе порох у порохівниці
Невмілого солдата. Ну, зберись!
Будь чоловіком! Пам'ятай – Джульєтта,
Якій життя готовий ти віддати,
Іще жива. Ти бачиш: навіть тут
Була до тебе милостива доля.
Тібальт тебе убити намагався,
А ти убив його. Так і закон,
Який карає смертю за убивство,
Лиш до вигнання присудив тебе.
Хіба не щастя це? Та справжній дощ
Благодіянь упав тобі на плечі,
А ти, немов ображене дівчисько,
Бридливо відвертаєшся від них.
Іди, утіш улюблену дружину,
Та не лишайся в неї надто довго.
Залиш її до зміни вартових,
Бо в Мантую не зможеш ти пробратись.
Там поживеш. А звісткою про шлюб
Я хочу помирити ваші сім'ї
І випросити герцога прощення.
Знай: радість від повернення сильніша
У двадцять раз, ніж горе від вигнання. –
Ти скажеш, годувальнице, Джульєтті,
Щоб всіх вона умовила лягти,
Знесилених і змучених від горя.
Ромео прийде слідом.
Г о д у в а л ь н и ц я
Цілу ніч
Я б слухала розумну вашу мову!
Що значить вченість! – Я скажу Джульєтті,
Що ви до неї прийдете вночі.
Р о м е о
Скажи, що я готовий до докорів.
Г о д у в а л ь н и ц я
Ось перстень, що вона передала.
Скоріш приходьте, вже доволі пізно.
(Виходить.)
Р о м е о
О, як душею знову я ожив!
Б р а т Л о р е н ц о
Іди вже, на добраніч.