І Уентворт тому здоровий. А решта лежала без руху, і ти бачиш, до чого це спричинилося. Тепер наше завдання розворушити wю шпитальну каліч. Я призначаю тебе старшим доглядачем.
— Що? Мене? — закричав Малий. — Я відмовляюсь!
— Ні, голубе, ти мусиш. Я сам буду тобі за асистента, бо справи в них кепські. Та скоро вони в нас заворушаться. Насамперед хай поховають своїх мерців. Найдужчі підуть в похоронну команду, слабші — збирати паливо. Та ще дамо їм хвойового відвару. Всі старожили просто моляться на нього. А ці, певно, ніколи й не чули.
— Нам теж добре перепаде, — засміявся Малий. — Для початку вони нагодують нас свинцем,
— От нам і треба подбати, щоб цього не трапилось.
За годину вони обшукали всі двадцять халуп. Всю зброю було конфісковано.
— Слухайте, ви, інваліди! — гукав Малий. — Давайте сюди ваш арсенал. Він нам потрібний.
— Ви хто такі? — спитали в першій халупі.
— Лікарі з Доусона. Хутчій! Тягніть сюди ваші набої.
— Навіщо це зам?
— Одбиватись від загону м'ясних консервів, що наступав ущелиною. Крім того, на вас суне хвойовий відвар. Хутчій! Хутчій!
Але то був тільки початок. Умовляючи, лаючи, а часом і силоміць Смок і Малий постягали людей з ліжок і примусили одягнутись. Здоровіших Смок відібрав у похоронний загін. Іншим було наказано збирати паливо, щоб відігріти землю та викопати гробовища. Треті пішли по дрова. Тих, що були занадто кволі, зобов'язали прибирати в хижах і прати білизну. Ще один загін наніс силу соснових гілок, і в кожній печі почали варити хвойовий відвар.
Але становище було все ще важке. Принаймні тридцять тяжкохворих неможливо було підняти з ліжок, а одна жінка в халупі Лори Сіблі померла. Потрібні були рішучі заходи.
— Мені не подобається поганяти хворих, — казав Малий, погрозливо стискаючи кулаки, — але я ладен навіть голови потрощити, якщо це піде на користь. А ви, ледачі пройдисвіти, потребуєте доброго прочухана. Ану давай! Одягай свої лахи, а то я зроблю лемішку з твоєї пики!
Всі стогнали, зітхали та плакали. Сльози текли й замерзали у них на обличчях, бо вони таки й справді були зовсім хворі.
Коли робочі загони вернулись опівдні, на них чекав добрий обід, зварений під доглядом Смока й Малого.
— Досить, — сказав Смок о третій годині. — Вистачить з вас. Ідіть по місцях. Можливо, тепер ви почуватимете себе погано, та завтра вам буде краще. Я знаю, що вам тяжко. Але я хочу вас вилікувати.
— Занадто пізно, — криво всміхнувся Ейнос Уентворт. — Їм треба було починати це з осені.
— Ходімо, — сказав Смок. — Беріть оці два цебрики. Ви ж не хворий.
І вони пішли втрьох від халупи до халупи, наділяючи кожного цілою пінтою хвойового відвару. Хворі пручалися й вередували.
— Ну, не дурійте! — умовляв Смок непокірного, що лежав на спині і, зціпивши зуби, стогнав. — Ану, Малий, поможи!
Смок ухопив пацієнта за ніс і злегка вдарив під ложечку так, що рот сам роззявився. — Ну от, тепер пішло в горлянку.
І ліки справді пішли, хоч хворий люто чхав та плювався.
— Нічого, звикнете, — заспокоював Смок свою жертву, хапаючи за ніс чоловіка, що лежав на сусідній лаві.
— Я б швидше випив рицини, — тихенько признався Малий, хиляючи власну порцію. — Великий Мафусаїле! — вигукнув він, проковтнувши питво. — Тут не більше пінти, а міцності вистачило б на ціле барило.
— Ми частуватимемо вас цим хвойовим відваром чотири рази на день, і нам доведеться напувати ним вісімдесят душ щоразу, — сказав Смок Лорі Сіблі. — У нас нема часу панькатись. То що, вип'єте самі чи я мушу взяти і вас за носа? — його рука потяглася до її обличчя. — Це рослинний відвар, хай вас сумління не мучить.
— Сумління! — засміявся Малий. — Ще б пак! Це ж дуже смачна річ.
Лора Сіблі вагалась. Вона ніяк не могла зважитись.
— Ну, то як? — рішуче спитав Смок.
— Я… я вип'ю, — тремтячим голосом сказала вона.
Цього вечора стомлені, як після тяжкого переходу, Смок і Малий ледве залізли під свої ковдри.
— Мені зле, — скаржився Смок. — Вони страшенно мучаться. Але робота — єдині ліки, що їх я можу придумати. І це треба довести до кінця. От якби нам мішок сирої картоплі!
— Спаркінс більше не може мити посуду, — сказав Малий. — Йому так тяжко, що він непритомніє від болю. Я поклав його в постіль.
— Якби нам дістати сирої картоплі, — провадив Смок. — Цим консервам бракує чогось найголовнішого, найпотрібнішого для життя.
— Б'юсь об заклад, що молодий Джонс з халупи Браунлоу помре ще до ранку.
— Не каркай! — сердився Смок.
— А хіба не ми будемо ховати його, — гнівно чмихнув Малий. — Кажу ж, що хлопець зовсім безнадійний.
— Цить! — гаркнув Смок.
Малий ще трохи почмихав, а згодом голосно засопів.
V
До ранку помер не тільки Джонс, — один дужий чоловік, що працював у загоні дроворубів, повісився. Почалась низка жахливих днів. Цілий тиждень з величезними зусиллями Смок примушував людей працювати та пити хвойовий відвар. Але одного по одному, а то й по двоє чи по троє він мусив звільняти від роботи. Нарешті Смок переконався, що робота — поганий засіб від цинги. Похоронний загін танув, а роботи дедалі прибувало. Шість могил, викопаних заздалегідь, жадібно чекали на мерців.
— Ви не могли б вибрати гіршого місця для табору? — спитав Смок Лору Сіблі. — Гляньте на нього: це ж дно вузького міжгір'я, закрите зі сходу й заходу. Південне сонце ніколи сюди не заглядає. Ви місяцями не бачите сонця.
— А звідки я могла знати?
Він стиснув плечима:
— Мусили знати, коли повели сотню дурнів до золотих розсипів.
Вона вороже глипнула на нього і пошкандибала далі. Через кілька хвилин, повертаючись після огляду пацієнтів, що, стогнучи, збирали соснове гілля, Смок побачив, як пророчиця зайшла до халупи Еймоса Уентворта, і пішов за нею. Біля дверей він почув, як вона, плачучи, клянчила:
— Тільки мені. Я не скажу нікому…
Смок зайшов. Обоє винувато глянули на нього. І він картав себе, що не підслухав до кінця.
— Ану, признавайтесь! — гостро наказав він. — Що тут у вас?
— В чім справа? — спитав похмуро Еймос Уентворт.
Смок так і не міг дізнатися, що між ними було.
VI
Становище дедалі гіршало. В цій темній щілині, куди ніколи не потрапляло сонячне світло, смерть забирала з собою нові й нові жертви. Щодня Смок та Малий з острахом заглядали один одному в рота, чи немає білої плівки на яснах — першої певної ознаки хвороби.
— Годі! — сказав Малий одного вечора. — Я обміркував усе, і з мене досить. Може, з мене й вийшов би наглядач над невільниками, але над каліками на вийде. Їм дедалі гіршає. Сьогодні я не вигнав на роботу й двадцятьох душ. Ось тільки зараз поклав Джексона у ліжко. Він був уже близький до самогубства. Я прочитав це у нього на обличчі. Робота не дає їм користі.
— Я теж такої думки. Ми звільнимо всіх, опріч дванадцятьох. Ці мусять ще трохи попрацювати, і хвойовий відвар теж потрібний.
— Він ні до чого.
— Можливо й так. Але ж він нікому не шкодить.
— Знов самогубство, — сповістив Малий наступного ранку. — На цей раз Філіпс. Я таки й сподівався, що він це зробить.
— Ми нічого не можемо вдіяти, — простогнав Смок. — Може, ти що придумаєш, Малий?
— Хто? Я? У мене нема жодних думок. Хай буде що буде.
— Тоді вони всі повмирають, — запротестував Смок.
— Опріч Уентворта, — пробурмотів Малий, бо давно вже почав поділяти Смокову відразу до цього типа.
Уентворт був завжди здоровий, і це дивувало Смока. Чому Лора Сіблі ненавиділа його і ввесь час щось канючила та скиглила перед ним? Чого ж вона просила, а він не давав?
Кілька разів Смок навідувався до Уентворта під час обіду, але тільки помітив, що той якось підозріло ставиться до нього. Потім Смок спробував розпитати Лору Сіблі.
— Сира картопля вилікувала б усіх, — сказав він пророчиці. — Я знаю, і вже якось бачив, як вона цілюще впливає.
Вогник надії в її очах, що змінився холодом зневіри та зненависті, сказав Смоку, що він зачепив болюче місце.
— Чому ви не взяли собі свіжої картоплі з пароплава?
— Ми взяли. Але, проїхавши вгору по річці, вигідно продали її в Форті Юкон У нас було багато сушеної картоплі, і ми знали, що вона краще зберігається.
Смок застогнав.
— І ви продали її всю?
— Так. Звідки ж нам було знати?
— І не лишилося жодного мішка?
Вона похитала головою, але, як йому здалося, трохи невпевнено.
— А може?.. — домагався він.
— Звідки я знаю? — огризнулась вона — Не я ж дбала про харчі.
— Про них дбав Еймос Уентворт, — здогадався Смок. — Гаразд. Ну, а тепер скажіть — даю вам слово, що це зостанеться між нами! Чи не сховав він де-небудь трохи сирої картоплі?
— Ні, ні. Хіба б він міг?
— А чом би й ні?
Вона тільки знизала плечима.
VII
— Уентворт — свиня, — сказав Малий, коли Смок поділився з ним своїм підозрінням.
— І Лора Сіблі теж, — додав Смок. — Вона знає, що з нього є картопля, і мовчить, бо сама хоче випросити в нього.
— А він не хоче дати, так? — Малий почав виливати свою злість проти людської підлоти в цілому потоці найдобірнішої лайки, а тоді спинився, щоб звести дух.
Тієї ночі, коли весь табір стогнав і спав, а може, стогнав і не спав, Смок пішов до неосвітленої халупи Уентворта.
— Слухайте, Уентворте, — звернувся він. — У мене тисяча доларів золотим піском у цій торбинці. Я заможна людина і можу собі це дозволити. Боюсь, що й мене зачепила цинга. Покладіть сиру картоплину в мою руку — і золото ваше. Ось потримайте його.
Смок здригнувся, коли Уентворт простяг у темряві руку і взяв золото. Він чув, як той нишпорив у ковдрах, а потім відчув у своїй руці картоплину.
Смок не чекав до ранку. Вони з Малим давно вже боялися за життя двох тяжкохворих і тому одразу кинулись до їхньої хижі. Розтерши та розмішавши немиту й необдирану тисячодоларову картоплину, вони вливали по краплині густий сік у жахливі дірки, що були колись ротами.
Всю ніч Смок і Малий давали хворим картопляний сік. Наступного дня стан здоров'я цих двох пацієнтів настільки покращав, що хлопці очам своїм не вірили. Через сорок вісім годин, коли було спожито всю картоплину, обидва були поза небезпекою, хоч і далекі ще від цілковитого одужання.
— Знаєте що? — сказав Смок Уентвортові.—У мене є в цій країні золотоносні ділянки, і мої розписки ходять усюди. Я дам вам по п'ятсот доларів за картоплину, а всього п'ятдесят тисяч доларів за сотню картоплин.
— А золотого піску у вас вже нема? — спитав Уентворт.
— Ми з Малим вишкребли все, що мали.