До ранку Козлов постановив для себе перейти на інвалідну пенсію, щоб цілком віддатися найбільшої суспільної користі, — так в ньому з мукою виказувалася пролетарська совість. Сафронов, почувши від Козлова цю думку, завважив його паразитом і вимовив:
— Ти, Козлов, свій принцип осягнув і покидаєш робочу масу, а сам вилазиш вдалину: значить, ти чужа вошка, яка свою лінію завжди назовні держіть.
— Ти, як то кажуть, краще мовчи! — сказав Козлов. — А то живо на замітку потрапиш! .. Пам'ятаєш, як ти підмовив одного бідняка під час самого курсу на колективізацію півня зарізати і з'їсти? Пам'ятаєш? Ми знаємо, хто колективізацію хотів послабити! Ми знаємо, який ти чіткий!
Сафронов, в якому ідея перебувала в оточенні життєвих пристрастей, залишив весь сенс Козлова без відповіді і відійшов від нього геть своєю вільнодумною ходою. Він не поважав, щоб на нього подавалися заяви. Чиклин підійшов до Козлова і запитав у нього про все.
— Я сьогодні в соцстрах піду ставати на пенсію, — повідомив Козлов. — Хочу за всім стежити проти соціальної шкоди і дрібнобуржуазного бунту.
— Робочий клас — не цар, — сказав Чиклин, — він бунтів не боїться.
— Нехай не боїться, — погодився Козлов. — Але все-таки краще буде, як то кажуть, його постерегти.
Жачев вже був поблизу на візку, і, відкотившись назад, він розігнувся вперед і вдарив з усієї швидкості Козлова мовчазною головою в живіт. Козлов впав назад від жаху, втративши на хвилину бажання найбільшої користі для суспільства. Чиклин, зігнувшись, підняв Жачева разом з екіпажом на повітря і закинув геть в простір. Жачев зміг врівноважити рух та встиг повідомити з лінії польоту свої слова: "За що, Микито? Я хотів, щоб він перший розряд пенсії отримав! " — і роздробив візок між тілом і землею завдяки падінню.
– Ступай, Козлов! — сказав Чиклин лежачій людині. — Ми всі, мабуть, по черзі туди підемо. Тобі вже пора перевести дух.
Козлов, отямившись, заявив, що він бачить в нічних снах начальника Цустраха товариша Романова і різне товариство чисто одягнених людей, так що хвилюється весь цей тиждень. Незабаром Козлов одягнувся в піджак, і Чиклин спільно з іншими очистив його одяг від землі і присталого сміття. Сафронов впорався принести Жачева і, зваливши його знемігше тіло в кут барака, сказав:
— Нехай ця пролетарська речовина тут полежить — з нього який-небудь принцип виросте.
Козлов дав усім свою руку і пішов ставати на пенсію.
— Прощай, — сказав йому Сафронов, — ти тепер як передовий ангел від робочого складу, зважаючи на піднесення його в службові установи ...
Козлов і сам вмів думати думки, тому безмовно відійшов у вище загальнокорисне життя, взявши в руку свою майнову скриньку. В ту хвилину за яром, по полю, мчала одна людина, яку ще можна було розгледіти і зупинити; його тіло охляло всередині одягу, і штани коливалися на ньому, як порожні. Людина добігла до людей і сіла окремо на земляну купу, як усім чужий. Одне око чоловік заплющив, а іншим дивився на всіх, чекаючи недоброго, але не маючи наміру скаржитися; око його було хутірського, жовтого кольору, що оцінює всю видимість зі скорботою економії. Незабаром чоловік зітхнув і ліг спати на животі. Йому ніхто не заперечував тут знаходитися, тому що мало хто ще живе без участі в будівництві, — і вже настав час праці в яру ... Різні сни представляються працівникові ночами — одні виражають здійснену надію, інші передчувають власну труну в глинистій могилі; але денний час проживається однаковим, згорбленим способом — терпінням тіла, що риє землю, щоб посадити в свіжу прірву вічний, кам'яний корінь незруйновного зодчества. Нові землекопи поступово обжилися і звикли працювати. Кожен з них придумав собі ідею майбутнього порятунку звідси — один бажав наростити стаж і піти вчитися, другий чекав моменту для перекваліфікації, третій же вважав за краще пройти в партію і сховатися в керівному апараті, — і кожен з ретельністю рив землю, постійно пам'ятаючи цю свою ідею порятунку. Пашкін відвідував котлован через день і як і раніше знаходив темп тихим. Звичайно він приїжджав верхи на коні, так як екіпаж продав в епоху режиму економії, і тепер спостерігав зі спини тварини велике риття. Однак Жачев був присутній тут же і зумів під час піших відлучок Пашкіна в глиб котловану обпоїти коня так, що Пашкін став берегтися їздити вершником і прибував на автомобілі. Вощев, як і раніше, не відчував істини життя, але змирився від виснаження важким ґрунтом і тільки збирав у вихідні дні всякі нещасні дрібниці природи як документи безплановості створення світу, як факти меланхолії будь-якого живого дихання. І вечорами, які тепер були темніше і довше, стало нудно жити в бараку. Мужик з жовтими очима, що прибіг звідкись із польової країни, жив також серед артілі; він перебував там безмовно, але спокутував своє існування жіночою роботою по загальному господарству аж до старанного ремонту витертого одягу. Сафронов вже міркував про себе: чи не час проводити цього мужика в союз як обслуговуючу силу, але не знав, скільки худоби у нього в селі на подвір'ї і чи відсутні наймити, тому затримував свій намір. Вечорами Вощев лежав з відкритими очима і сумував про майбутнє, коли все стане загальновідомим і поміщеним в скупе почуття щастя. Жачев переконував Вощева, що його бажання шалене, тому що вража заможна сила знову відбувається і загороджує світлу життя, треба лише зберегти дітей як ніжність революції і залишити їм наказ.
— А що, товариші, — сказав одного разу Сафронов, — чи не поставити нам радіо для заслухання досягнень і директив! У нас є тут відсталі маси, яким корисна була б культурна революція і всякий музичний звук, щоб вони не нагромаджували в собі темний настрій!
— Краще дівчинку-сирітку привести за ручку, ніж твоє радіо, — заперечив Жачев.
— А які, товариш Жачев, заслуги або повчання в твоїй дівчинці? Чим вона мучиться для зведення всього будівництва?
— Вона зараз цукру не їсть для твого будівництва, ось чому вона служить, одноголосна душа з тебе геть! — відповів Жачев.
— Ага, — виніс думку Сафронов, — тоді, товариш Жачев, достав нам на своєму транспорті цю тужливу дівчинку, ми від її мелодійного виду почнемо більш злагоджено жити.
І Сафронов зупинився перед усіма в положенні вождя лікнепу і освіти, а потім пройшовся переконаною ходою і зробив активно мисляче обличчя.
— Нам, товариші, необхідно тут мати в формі дитинства лідера майбутнього пролетарського світу: в цьому товариш Жачев виправдав те становище, що у нього голова ціла, а ніг нема.
Жачев хотів сказати Сафронову відповідь, але вважав за краще притягнути до себе за штанину ближнього хутірського мужика і дати йому розвиненою рукою два удари в бік, як наявному винуватому буржуєві. Жовті очі мужика тільки зажмурилися від муки, але сам він не зробив собі ніякого захисту і мовчки стояв на землі.
— Ти ба, залізний інвентар який, — стоїть і не боїться, — розсердився Жачев і знову вдарив мужика з навісу довгою рукою. — Значить, йому, єхидно, десь ще болючіше було, а у нас принадність: чуй, чия влада, чоловік корови!
Мужик сів вниз для віддиху. Він уже звик отримувати від Жачева удари за свою власність в селі і нечутно перемагав біль.
— Ось ще можна вчинити було і товаришеві Вощеву отримати від Жачева караючий удар, — сказав Сафронов. — А то він один серед пролетаріату не знає, для чого йому жити.
— А для чого, товаришу Сафронов? — прислухався Вощев з дали сараю. — Я хочу істину для продуктивності праці.
Сафронов зобразив рукою жест моралі, і на обличчі його вийшла зморшкувата думка жалості до відсталої людини.
— Пролетаріат живе для ентузіазму праці, товариш Вощев! Пора б тобі отримати цю тенденцію. У кожного члена союзу від цього гасла повинно тіло горіти!
7
Чиклина не було, він ходив по місцевості навколо кахельного заводу. Все знаходилося в колишньому вигляді, тільки набуло ветхість відживаючого світу; вуличні дерева розсихалися від старості і стояли давно без листя, але хтось існував ще, причаївшись за подвійними рамами в маленьких будинках, живучі міцніше дерева. В молодості Чиклина тут відгонило пекарнею, їздили вугільники і голосно пропагувалося молоко з сільських возів. Сонце дитинства нагрівало тоді пил доріг, і своє життя було вічністю серед синьої, невиразної землі, якої Чиклин лише починав торкатися босими ногами. Тепер же повітря застарілості і прощальної пам'яті стояло над погаслою пекарнею і пристарілими яблуневими садами. Безперервно діюче почуття життя Чиклина доводило його до смутку тим більше, що він побачив один паркан, біля якого сидів і радів в дитинстві, а зараз той паркан нахилився, вкритий інієм моху, і давні цвяхи стирчать з нього, звільнені з тісноти деревини силою часу; це було сумно і таємниче, що Чиклин мужнів, забудькувате витрачав почуття, ходив по далеким місцям і різноманітне працював, а старий паркан стояв нерухомо і, пам'ятаючи про нього, все ж дочекався години, коли Чиклин пройшов повз нього і погладив забуті усіма тесані, підгнилі дошки рукою, що відвикла від щастя. Кахельний завод був в трав'янистому провулку, по якому наскрізь ніхто не проходив, тому що він упирався в глуху стіну кладовища. Будівля заводу тепер стала нижче, бо поступово вростає в землю, і безлюдно було на його дворі. Але один невідомий дідусь ще перебував тут — він сидів під навісом для сировини і лагодив постоли, видно, збираючись назад в старінь.
— Що ж тут таке є? — запитав у нього Чиклин.
— Тут, найдорожча людина, консервація — радянська влада сильна, а тутешня машина немічна, вона і не догоджає. Та мені тепер майже що все одно: вже зовсім небагато залишилося дихати.
Чиклин сказав йому: — З усього світу тобі одні постоли припали! Почекай мене тут на одному місці, я тобі що-небудь доставлю з одягу або харчування.
— А ти сам-то хто ж будеш? — запитав старий, складаючи для уважного виразу своє поважаюче лице. — Шахрай, либонь, чи просто господар-буржуй?
— Та я з пролетаріату, — неохоче повідомив Чиклин.
— Ага, отже, ти нинішній цар: тоді я тебе почекаю.
З силою сорому і смутку Чиклин увійшов в стару будівлю заводу; незабаром він знайшов і ту дерев'яну драбинку, на якій колись його поцілувала хазяйська дочка, — драбинка так занепала, що обвалилася від ваги Чиклина кудись в нижню темряву, і він міг на останнє прощання тільки помацати її стомлений прах.