О, за сто фунтів стільки пива можна купити — хоч оцією старою посудиною плавай. Тільки хто в біса дасть мені за тебе сто фунтів? Хотів би я такого бевзя побачити. А знаєш нащо? Ну дарма вже, скажу, шепну на вухо. Аби послати його до дідька в пекло. Авжеж, Кілені, туди б я його й послав. По-чемному, звісно, — справив би його туди, де в нього ніколи ноги не мерзнутимуть.
Майклова любов до Стюарда була просто нестямна. А як ставився до Майкла Доутрі, видно з розмови між ним і капітаном Данкеном.
— Певне, він учепився за мною й прибіг трапом на борт, сер, — так закінчив свою брехеньку Доутрі. — Я й не вгледівся, коли. Востаннє я бачив його ще на березі, а тоді заходжу до каюти, а він уже спить у моїй койці. Ну як він туди попав, сер? Як він знайшов мою каюту? Може, ви мені скажете, сер? Як на мене, то це диво, та й годі, справдешнє диво.
— І вахтовий на трапі не бачив? — пирхнув капітан. — Ніби я не знаю ваших фокусів, стюарде. Ніякого дива тут нема. Ви його вкрали, от і все. Учепився за вами й прибіг трапом на борт, кажете? Ні, на трап він і лапою не ступив. Він потрапив на судно крізь ілюмінатор, і то не сам. Закладаюся, що й ваш чорношкірий доклав рук. Ну, та годі вже нам розводитися. Віддайте мені собаку, і про кицьку я забуду.
— А що, як воно й справді так було, як ви сказали, сер? Адже тоді ви будете причетний до крадіжки, — відповів Доутрі, своїм звичаєм уперто насупивши брови. — Мені дарма, сер, я ж простий стюард, невелике лихо, як і відсиджу за пса; але з вами, сер, капітаном такого пароплава, як би воно виглядало, га? Ні, сер, мудріш буде, як я зоставлю цього собаку в себе, коли вже він до мене прибився.
— Я дам вам десять фунтів додачі, — умовляв капітан.
— Ні, сер, ніяк не можна, ви ж таки капітан, — твердив стюард, похмуро хитаючи головою. — А крім того, я знаю, де є в Сіднеї розкішна ангорська кицька, її хазяїн виїхав на село, і вона тепер йому непотрібна, та й їй щастя буде знайти сталий притулок, хоч би й на "Макамбо", так чи ні, сер?
РОЗДІЛ VIII
Ще одна штука, якої Дег Доутрі зумів навчити Майкла, так зачарувала капітана Данкена, що той запропонував стюардові вже п’ятнадцять фунтів і пообіцяв "забути за кицьку". Доутрі спершу навправляв Майкла потай із старшим механіком та шортлендським плантатором, а вже як переконався, що номер вийде чисто, виступив перед публікою.
— Ось уявіть, буцімто ви поліцаї чи детективи, — сказав стюард першому й третьому помічникам капітана. — А я буцімто вчинив якийсь страшний злочин. І єдина прикмета, як мене викрити, це Кілені. І Кілені потрапив вам до рук. Коли він упізнає свого хазяїна — себто мене, — я попався. Ось нате повідок і відведіть його на той кінець палуби. А тоді ведіть назад, нібито йдете вулицею, і як він признається до мене, то ви мене арештуєте, а як ні — то ні. Розумієте?
Помічники відвели Майкла, а за кілька хвилин вернулися. Майкл рвався вперед, аж натягав шворку, шукаючи свого Стюарда.
— Скільки вам дати за пса? — спитав Доутрі, коли вони підійшли; та фраза була умовним знаком, до якого привчено Майкла.
І Майкл, щосили натягуючи повідок, проминув Стюарда, і хвостом не крутнув, і не глянув на нього. Помічники спинилися біля Доутрі й підтягли Майкла назад.
— Цей собака відбився від хазяїна, — сказав перший помічник.
— Ми розшукуємо хазяїна, щоб вернути йому пса, — додав третій.
— Добрячий пес… Скільки вам дати за нього? — знову спитав Доутрі, зацікавлено розглядаючи Майкла. — А норов у нього який?
— Спробуйте самі, — відповіли йому.
Стюард простяг руку погладити Майкла по голові, але враз і відсмикнув її, бо пес наїжачився, загарчав і злісно вищирив зуби.
— Не бійтесь, не бійтесь, він не вкусить! — гукали захоплені пасажири.
За другим разом Майкл клацнув зубами біля самих його пальців, і стюард відскочив, а пес розлючено рвонувся на повідну за ним.
— Заберіть його геть! — крикнув Доутрі сердито. — Така злюща тварюка! Я б його й дурно не взяв.
Помічники відійшли, а Майкл іще рвався назад, мов несамовитий, і стрибав, шарпаючи повідок, і гарчав на стюарда.
— Ну що? Хто повірить, ніби він мене знає? — переможно спитав Доутрі. — Я сам цієї штуки ще ні разу не бачив, тільки від людей чув. Колись в Англії браконьєри так привчали своїх собак. Коли й спіймає лісник чи поліція чийого собаку, хазяїна він однаково не зрадить… Вірте чи ні, але він до біса тямить, цей Кі-лені. І мову людську розуміє. Ось тепер у моїй каюті двері відчинені, і він може принести, що дістане: черевики, капці, кашкета, рушника, щітку, кисета з тютюном. Тільки скажіть що, і він принесе.
Пасажири загомоніли всі одразу, називаючи кожен своє.
— Хто-небудь один хай каже, — порадив стюард. Усі загукали, щоб вибирав капітан Данкен.
— Капці, — сказав той.
— Один чи обидва? — запитав Доутрі.
— Обидва.
— Іди сюди, Кілені, — почав був стюард, нахиляючись до нього, та зразу й відскочив, бо пес клацнув зубами просто перед його носом.
— Ох, вибачте, помилка вийшла, — перепросив Доутрі. — Я забув йому сказати, що той номер скінчено. А тепер дивіться й слухайте: чи помітите, як я йому знак даю?
Ніхто нічого не почув і не побачив, однак Майкл радісно й нетерпляче заскавчав і кинувся до стюарда, вихляючи всім тілом, усміхаючись мордою, і став, як шалений, лизати йому руки, і аж корчився з утіхи в обіймах укоханого бога, що на нього так недавно кидався та гарчав, і підстрибував угору, намагаючись лизнути його в обличчя. Бо Майклові коштувало страшних зусиль удавати, ніби він лютує й хоче вкусити свого любого Стюарда.
— Заждіть, хай трохи вгамується, — сказав Доутрі, заспокоюючи Майкла. Нарешті він звелів псові: — Ну, Кілені, біжи принеси капці. Стривай! Принеси один капець. Принеси два капці. Два капці.
Майкл нашорошив вуха й звів на хазяїна розумний, запитливий погляд.
— Два капці! Неси, хутко!
Майкл гайнув до каюти, аж розпластуючись над палубою, а коли звернув за рубку до трапу, задні лапи його аж занесло з розгону. За хвилинку він повернувся, несучи в зубах обидва капці, і поклав їх стюардові до ніг.
— Що більше я знаю собак, то дужче з них дивуюся, — сказав Дег Доутрі шортлендському плантаторові того вечора, вже перед сном, допиваючи четверту пляшку. — Ось хоч би мій Кілені-бой. Він же робить оце все для мене не як машина, не просто через те, що так його навчено. Ні, він це робить, бо любить мене. Довести я не вмію, але відчуваю, знаю, що воно так.
Я гадаю, воно ось як виходить: Кілені не вміє говорити, як ми з вами говоримо, і не може сказати мені, як він мене любить, а він увесь, до жилочки, сама любов. Та діла промовляють гучніш за слова, отож він і робить усе це, аби показати, як він мене любить. Штукарство? Авжеж, штукарство. Але проти нього всі людські пишні слова нічого не варті. Певне, що це мова. Собача мова без слів. Хіба я не знаю? Ні, як я певен, що чорне — чорне, а біле — біле, так я знаю, що він щасливий, коли робить для мене оці штуки… Такий щасливий, як бува чоловік, коли товариша з біди вирятує, або хлопець молодий, коли вгорне дівчину у свою куртку, щоб не змерзла. Я вам кажу…
Доутрі затнувся, не годний висловити думку, що блимала в його стуманілому, просяклому пивом мозку, ще щось промимрив, тоді почав спочатку:
— Розумієте, уся річ у мові, а говорити Кілені не вміє. У нього в голові є думки — їх просто видно, як вони світяться в отих гарних карих очах, — а виповісти мені їх він не може. Я бачу, що він часом як не лускає з натуги, так намагається щось мені сказати. Між нами двома велика прірва, а мова — то єдиний міст через неї, і він не може через ту прірву перебратись, хоч у нього і думки, і почуття всілякі, як у мене.
А проте знаєте що? Найближчі ми з ним тоді, коли я граю на губній гармонії, а він підвиває. Музика теж ніби кладку через ту прірву кладе. У нас виходить справжня пісня без слів. І… не вмію з’ясувати, та однаково, коли доспіваємо, я ту хвилину знаю, що ми багато один одному сказали такого, на що й слів не треба.
Та знаєте, як я граю, а він співає, у нас виходить те, що попи називають релігією, чи то пізнанням бога. Авжеж, як ми вдвох заведемо пісню, мене проймає віра, і я чуюся ближчий до бога. І яка це розкіш, щоб ви знали! Яка велич! Мов океан, і небо, і зорі. Мені якось до мізку доходить, що нас усіх з одного тіста зліплено — і вас, і мене, й Кілені-боя, й гори, й піски, й море, і хробачків, і комарів, і сонця, і падучі зорі, і ясні комети…
Доутрі знов затнувся, бо йому самому вже забракло мови, потім, аби приховати збентеження, ще раз похвалився Майклом:
— Хоч вірте, хоч ні, а таких собак не щодня спіткаєте. Звісно, я його вкрав. Бо він мені сподобався. А тепера, коли вже його знаю, я б не побоявся ще раз його вкрасти, хоч би за те хтозна-чим заплатити довелося. Ось який із нього пес!
РОЗДІЛ IX
Того ранку, коли "Макамбо" увійшов у сіднейський порт, капітан Данкен ще раз спробував добути собі Майкла. Коли вже до пароплава підходив катер карантинного лікаря, капітан, кивнувши головою, підкликав до себе Доутрі, що йшов по палубі.
— Стюарде, я вам дам двадцять фунтів.
— Ні, сер, дуже дякую, — відмовив Доутрі. — Я не можу з ним розлучитися.
— Ну, двадцять п’ять фунтів. Більше я не можу дати. Та й хіба це єдиний ірландський тер’єр на світі?
— Отож і я так гадаю, сер. І я вам добуду другого. Отут-таки, у Сіднеї. І ні пенса з вас не візьму за нього.
— Але я хочу мати Кілені-боя, — наполягав капітан.
— І я хочу його мати, сер, отож-бо й лихо. А я таки перший його дістав.
— Двадцять п’ять соверенів — це добрі гроші… за собаку, — сказав капітан Данкен.
— А Кілені-бой — добрий собака… за такі гроші, — відказав стюард. — Та що там балакати, сер, не кажучи вже про почуття, самим його штукам ціна більша. Те, що він не впізнає мене, коли я хочу, саме варте півсотні. А ще він уміє рахувати, і співати, й інших фокусів чимало. Нехай там уже як я його добув, але нічого цього він тоді не знав. Штуки ці всі мої. Це я його навчив. Він тепера не той пес, що був, коли на судно потрапив. Тепера в ньому знаєте скільки мого? Продати його — це наче шматок себе самого продати.
— Тридцять фунтів, — сказав капітан таким тоном, ніби це вже останнє слово.
— Ні, сер, дякую вам, але нічого не вийде, — відмовився Доутрі.
Карантинний лікар уже ступав на палубу, і капітан рушив назустріч йому.
Тільки-но скінчився огляд і "Макамбо" рушив до свого причалу, до пароплава підлетів чепурний катер із військового корабля, і на палубу збіг трапом чепурний лейтенант.