А ваше здоров'я, сер? (до містера Вінкла). Дуже радий бачити вас усіх у доброму здоров'ї. Мої дочки, панове; мої дівчата. А це моя сестра — міс Рахіль Вордл. Теж дівча, але не дитинча; га, сер? — огрядний добродій жартівливо ткнув містера Піквіка ліктем у бік і зайшовся добродушним реготом.
— Годі, братику! — сказала міс Вордл, непохвально усміхаючись.
— Та це ж достеменна правда, і ніхто не може її заперечувати,— настоював на своєму огрядний джентльмен.— Вибачте, панове, це — мій друг містер Трандл. А тепер, коли всі ви знайомі, давайте влаштовуватись вигідніше і будемо дивитись на маневри. — Огрядний джентльмен наклав на ніс окуляри, містер Піквік влип очима в підзорну трубу, і, ставши в екіпажі, товариство поверх плечей один одного почало дивитись на військові вправи.
— Джо, Джо! — крикнув огрядний джентльмен після того, як фортецю було взято, а обложники і обложені посідали обідати. — А, кляте створіння, заснув знову! Будь ласка, сер, ущипніть його за ногу, прошу. Тільки це й може його розбудити. Дякую; розв'язуй коша, Джо.
Гладкий хлопець, ногу якого містер Вінкл стиснув між великим і вказівним пальцями, скотився з передка й заходився розпаковувати кіш значно швидше, ніж можна було сподіватися, судячи з його попередньої нерухомості.
— Тепер треба потіснитись трохи,— сказав містер Вордл.
Товариство сяк-так розташувалось в екіпажі, і містер Вордл почав передавати всім різні потрібні речі, беручи їх від Джо, який з цією метою сп'явся на задок екіпажу.
— Ножі й виделки, Джо! Тепер тарілки. Джо, давай дичину! Клятий хлопець, знову спить!— Діставши жартівливий удар палицею по голові, хлопець не без труда прокинувся.— Тепер подавай їсти!
Щось в останніх словах підбадьорило гладкого хлопця. Він раптом схопився, і його сонні очі, ледве помітні за гладкими щоками, кидали пожадливі погляди на їжу, яку він почав витягати з коша.
— Ну, мерщій! — підганяв містер Вордл, бо хлопець задивився на каплуна і, здавалось, не міг розлучитися з ним.
— Так. Тепер язик. Тепер пиріг з голубами. Обережно! Шинку й телятину. Не забудь омари. Вийми з серветки салат. Дай мені підливу.
— Чудний хлопець,— зауважив містер Піквік.— Що, він завжди так швидко засинає?
— Засинає! — сказав старий джентльмен. — Завжди спить. Уві сні працює, а коли прислуговує коло столу, то ще й хропе.
— Надзвичайна натура,— здивувався містер Піквік.
— Авжеж... надзвичайна,— відповів містер Вордл.— Я пишаюся цим хлопцем і не хотів би втратити його ні за що в світі. Він — справжнє диво природи. Ну, Джо, забирай тарілки та відкрий ще одну пляшку. Чуєш?
Гладкий хлопець устав, розплющив очі, проковтнув величезну скибу пирога, — він почав жувати її перед тим, як заснув востаннє, — спроквола виконав наказ свого пана і почав укладати назад посуд та залишки страв, жадібним поглядом проводжаючи кожен кусень. Нову пляшку відкрили й хутко спорожнили. Потім кіш знову примоцювали до задка екіпажу; хлопець сів на передок.
Тим часом військові вправи відновились. Окуляри та підзорна труба знову були пущені в діло. Знову ойкали та верещали жінки, гримали й торохкотіли гармати. Нарешті, на превелику втіху всіх, запалили міну, і солдати розійшлися по казармах.
— Отже,— сказав старий джентльмен, стискуючи руку містерові Піквіку й підсумовуючи попередні розмови,— отже, завтра ви в нас будете?
— Неодмінно,— відповів містер Піквік.
— Адресу ви знаєте?
— Мейнорська ферма, Дінглі-Дел,— сказав містер Піквік, глянувши в свою записну книжку.
— Правильно, — погодився старий джентльмен.— Майте на увазі, що менш як через тиждень я вас не випущу, і покажу все, на що слід подивитися. Коли вже ви хочете пожити на селі, приїздіть до мене. Матимете села досхочу. Джо! Клятий хлопець знову спить! Джо, поможи Томові запрягти коні.
Коні запрягли; кучер сів на своє місце; гладкий хлопець на своє; останні привітання — і екіпаж покотив. Піквікці обернулися ще раз глянути на нього. Сонце сідало і, кидаючи своє проміння на їхніх нових знайомих, освітило й постать гладкого хлопця. Голова його звисла на груди, і він знову заснув.
Розділ V,
де оповідається, між іншим, як містер Піквік учився правити конем, а містер Вінкл — їздити верхи, і що з того вийшло.
Перший вечір на Мейнорській фермі.
На другий день, повернувшись до готелю після ранішньої прогулянки, містер Піквік застав своїх компаньйонів уже на ногах. Вони чекали на нього, щоб сісти до столу, де стояв спокусливий сніданок. По його приході яйця, шинка, чай, кофе й сендвічі почали зникати із швидкістю, що свідчила і про добру якість страв, і про гарні апетити споживачів.
— А як же поїдемо ми на Мейнорську ферму? — спитав містер Піквік.
— Мабуть, найкраще було б порадитися з слугою?— сказав містер Тапмен.
— Дінглі-Дел, джентльмени?— відповів запрошений зараз же слуга. — П'ятнадцять миль... дорога вибоїста... привести кабріолет, сер?
— У кабріолет влізе тільки двоє, — сказав містер Піквік.
— Правда, сер... Прошу пробачити, сер... Тоді, може, в шарабані, сер... Два місця ззаду, одне на передку для того, хто править... О, вибачте, сер, це знову ж таки тільки для трьох.
— Що ж його робити?— спитав містер Снодграс.
— Може, хто із вас захоче поїхати верхи, сер?— висловив думку слуга, дивлячись на містера Вінкла.— Чудові верхові коні, сер... А хтось з людей містера Вордла, бувши в Рочестері, приведе коня назад, сер.
— Правильно,— погодився містер Піквік.— Чи не поїхали б ви верхи, Вінкл?
В глибині душі містер Вінкл був дуже непевний щодо своїх кавалерійських здібностей, але, не бажаючи виносити на явність свої сумніви, мужньо відповів:
— Звичайно; і з величезною охотою.
Містер Вінкл наражав свою долю на велику небезпеку, але вороття вже не було.
— Тоді нехай коні будуть тут на одинадцяту,— наказав містер Піквік.
— Слухаю, сер,— відповів слуга.
Поснідавши, подорожні порозходились по своїх кімнатах, щоб узяти по зміні білизни для майбутньої експедиції.
Закінчивши свої приготування, містер Піквік зійшов у буфет і почав розглядати прохожих. Незабаром слуга доповів, що шарабан подано, і слова його ствердив сам екіпаж, з'явившись перед вікнами кімнати.
То був курйозний невеличкий ящик на чотирьох колесах, з низьким сидінням на дві особи ззаду і з високим передком для одного, запряжений здоровенним гнідим конем з надзвичайно несиметричним скелетом. Поруч із екіпажем стояв конюх, тримаючи за поводи другого величезного коня — очевидно, близького родича першого, засідланого для містера Вінкла.
— Чорт побери!— скрикнув містер Піквік, коли вони були вже на вулиці й дивилися, як укладають їхні речі. — Хто ж правитиме? Я про це й не подумав.
— А хто ж, як не ви?— сказав містер Тапмен.
— Звичайно,— приєднався містер Снодграс.
— Я! — зойкнув містер Піквік.
— Не бійтесь, сер,— сказав конюх. — Він зовсім тихий. З ним і дитина впорається.
— Ви кажете — він не лякається?— спитав містер Піквік.
— Лякається! Він не злякався б, зустрівши цілий вагон мавп із обпаленими хвостами.
Заперечувати останні слова не можна було. Містер Тапмен і містер Снодграс сіли в шарабан. Містер Піквік вибрався на своє сідало і сперся ногами на спеціально влаштовану для цього жердину.
— Ну, Блискотючий Вільям,— удався до свого помічника конюх,— давай джентльменові віжки. — "Блискотючий Вільям" — так, імовірно, звали його через його пригладжене волосся та лиснюче обличчя — вклав віжки у ліву руку містера Піквіка, а конюх тим часом всував йому в праву батіг.
— Но! — крикнув містер Піквік на велетенське чотириноге, що виявило виразне бажання податись назад у вікно буфету.
— Но! — вторували з шарабана містер Тапмен і містер Снодграс.
— Це він бавиться, джентльмени,— заспокоював конюх.— Подерж коня, Вільям. — Помічник стримав норовисту тварину, а головний конюх допомагав тим часом добратись до сідла містерові Вінклу.
— Не з того боку, прошу, сер.
— Дивно буде, як джентльмен не дасть кумеля не з того боку,— шепнув насмішкуватий хлопчисько до невимовно задоволеного цим видовищем слуги.
Поінструктований містер Вінкл сп'явся на сідло з такими труднощами, ніби ліз на борт військового судна.
— Все гаразд?— спитав містер Піквік, в душі переконаний, що все — негаразд.
— Гаразд,— невпевнено відповів містер Вінкл.
— Пустіть його, сер! — крикнув конюх. — Натягніть віжки, сер! — І шарабан з містером Піквіком на передку, і верховий кінь з містером Вінклем на спині зрушили з місця на загальну втіху цілої вулиці.
— Чого це він іде у вас боком?— спитав у містера Вінкла містер Снодграс.
— Не знаю,— відповів містер Вінкл. Його кінь посувався вперед надзвичайно загадковим способом — повернувшись головою до одного тротуару, а хвостом до протилежного.
Містер Піквік не мав часу спостерігати ті чи інші особливості, бо всі його сили були зосереджені на керуванні конем, запряженим у шарабан. Кінь виявляв різноманітні властивості, дуже інтересні для стороннього спостерігача і зовсім неінтересні для тих, хто сидів у екіпажі. Він раз-у-раз смикав головою, що дуже утруднювало становище містера Піквіка, і, крім того, мав оригінальну звичку то раптом кидатись до якогось боку дороги, то так само несподівано спинятись, а потім мчати знову.
— Чого це він так викручує?— спитав містер Снодграс, коли кінь удвадцяте виконав один і той самий маневр.
— Хто його знає,— сказав містер Тапмен.— Думаю, він лякається. Як по-вашому?
Містер Снодграс намірявся відповісти, коли його перебив голосний оклик містера Піквіка:
— Я впустив батіг!
— Вінкл,— звернувся містер Снодграс до верхівця, що, трусячись усім тілом і маючи кашкет аж на потилиці, під'їхав в цей час до шарабана.— Вінкл, підійміть, будьте ласкаві, батіг.
Містер Вінкл натягнув поводи так, що аж потемнів з напруги, але нарешті спинив коня, зліз з нього, передав батіг містерові Піквіку й налагодився сідати знову.
Чи кінь його був у жартівливому настрої і хотів невинно побавитися з містером Вінклем, чи він вирішив, що без верхівця можна перебути десь не гірше, ніж із ним; це — питання, на які ми не можемо дати точної й виразної відповіді. Та хоч якими мотивами керувався кінь, але безперечне те, що тільки містер Вінкл доторкнувся до поводів, як кінь перекинув їх через свою голову і відскочив назад, витягнувши їх на всю довжину.
— Конику, кониченьку, гарний мій конику! — заспокоював його містер Вінкл.